Вибір

— Татку, ти бачив нову модельку, яку мені подарували хлопці?! — вигукнув Андрійко, щойно двері зачинилися за останнім гостем.

Їхня хата стояла трохи осторонь від інших по вулиці, ближче до старого саду, в якому Артур влітку влаштувався на роботу. Знадвору лунали голоси дітлахів, що поступово віддалялися. Хлопці затіяли гру в сніжки й Андрійкові хотілося бути там з ними. Зазвичай він не мав друзів. Вони з батьком ніде подовгу не затримувалися, часто переїздили з місця на місце, тож і заприязнитися з кимось хлопчик не встигав. А тут, в маленькому селі, на диво швидко затоваришував з місцевими хлопчаками. Він хотів зараз весело бігти з ними по снігу, але й залишати батька самого не хотів, то ж захопився розгляданням подарунків.

— Так, синку, вона класна— відповів батько, мимохідь глянувши на іграшку в руках сина.

Чоловік здавався якимось розгубленим і занепокоєним.

— Що сталося? — Андрійко завжди відчував батьків настрій.

— Нічого,— відмахнувся той,— Допоможи прибрати зі столу, неси тарілки на кухню, а я буду мити посуд.

Андрійко мигцем схопився, щоб допомогти татові.

Прибравши в кімнаті, Артур вмостився в кріслі з книжкою "Мама, донька, бандюган"*, тупішої назви він і придумати не міг, але вибір на пошті, яка в селі була ще й книгарнею й крамничкою різної всячини, був не великий. Андрійко грав у тетріс.

Чоловік намагався зосередитися на читанні, але механічне дзеленчання дратувало, слова в книзі плуталися. Йому хотілося швиргонути об стіну «маму й доньку, разом з бандюганом». Артур спробував прочитати ще абзац, але пілікання тетрісу просто вбивало. Він роздратовано захлопнув книжку.

— Андрійку,— наважився він на розмову.

— За – раз,— хлопчик зосереджено складав кубики на сірому екранчику.

Чоловік зітхнув, заплющив очі, намагаючись втамувати роздратування

Малий дограв і поглянув на батька.

— Синку, — почав той,— Мені не подобається твоя дружба з місцевими дітьми.

— Ти ж дозволив мені запросити їх на День народження,— очі Андрійка розширилися.

— Я знаю. Ти можеш гратися з ними, але ти не повинен прив'язуватися до них. Розумієш?

Андрій пересмикнув плечима. Опустив голову і кілька секунд мовчав, потім різко поглянув на батька й випалив:

— Я не хочу бути Звіром!

Артур відповів так, як колись його батько відповів йому:

— Це не нами придумано, й не нам це відміняти!

Потім додав, вже лагідніше:

— Ми це не обираємо, синку! Ми такими народжуємося. Така наша природа!

— Але я не хочу вбивати! Вбивати — це погано! — хлопчик говорив твердо.

— Це не погано,— Артур відчув втому, роздратування минулося і тепер він збагнув як цей день (купа дітлашні й галас) виморили його.

— Люди також вбивають тварин для їжі, для розваги. Часом вони навіть вбивають тварин з якими дружать, але це важко. Тому краще не прив'язуватися до них. Розумієш?

— Так,— малий поглянув на нову машинку.

— Ти ж нікому не сказав хто ти?! — Артур з жахом думав про необхідність збирати речі й тікати просто зараз з насидженого місця.

— Ні.

Чоловік полегшено зітхнув:

— Нікому нічого не говори!

— Я не скажу,— хлопчик хотів знову включити гру.

— Почекай, це ще не все.

Андрійко уважно поглянув на батька, великими синіми очима, такі очі розтоплять навіть серце чудовиська, подумав Артур і продовжив настанови:

— Тобі виповнилося десять, тепер перетворення може статися будь-якої миті, ти повинен бути готовим до цього.

— А як я дізнаюся?

— Ти відчуєш. Після цього це буде відбуватися кожного року. Один раз на рік.

— Добре, тату.

— І ти знаєш, що першим має бути подібний тобі. Такий самий Звір як ти. Поки що я не знайшов таких як ми, можливо в Україні ми лишилися єдиними з племені. Якщо ти не отримаєш кров Звіра під час першого перетворення, ти помреш.

Після довгої паузи, він додав:

— Єдиний Звір поруч з тобою — це я...

* роман А. Кокотюхи 2003,р.