Казка про вежу і дракона

Сонця промені ніжно цілують

Перехожих і все навкруги,

Перший подих весни нам малює

Нові мрії й нові береги.

Але я - у своїй темній вежі

І дивлюся на все зверху вниз.

Світ не знає, що я за ним стежу,

Я ж-палкий споглядач його сліз.

Скільки душ тут, прочитаних мною!

Скільки горя куштую на смак…

Сто разів вуха чули: «До бою!»,

Сто разів була свідком атак…

Скільки тут полягло, під цим муром,

Що хотіли піднятись сюди,

Скільки їх піддавали тортурам,

Скільки їх тут зазнало біди…

Та ніхто не піднявся… Й не зможе.

Моя доля - лишатися тут.

Та не йметься простим перехожим-

Вони знов прокладають маршрут…

Знизу вгору - не видно їм правди,

А додумати - кожен мастак.

Там складають про мене балади,

Всі біжать, щоб звільнити. Однак

Я не є принцесою з казки

«Ясні очі, прекрасне імʼя…»

Я в цій вежі - дракон. Це не маска!

Моя казка! І вежа моя!