Детонація

Трак упевнено, без поспіху, просувався вулицею. Аби не привертати зайву увагу увімкненими двигунами, чоловік вирішив дістатись пункту призначення старим способом — на колесах. Траки серії Айрон Бул давали прикурити як космічним шатлам малого формату, так і наземному транспорту, яким досі користувались на Землі.

— Добре. Нехай відволікаються, — промовив Френк, проїжджаючи мимо центральної площі.

Цілі колони полісменів вишикувались, загородивши міську ратушу від протестуючих. Але навіть така помітна концентрація служителів закону на квадратний метр здавалась крихітною на фоні пролетарського люду. Зібрались гуманоїди різних рас, настільки змішаних, що вже певно ніхто з герпетологів не фіксував різноманіття й приналежність. Та не дивлячись на їх зовнішнє різноманіття, всі вони були об’єднані спільною рисою — бажанням вижити.

Високо над головами маячили саморобні прапори і транспаранти. Мешканці розмальовували свої тіла. «Ліки народу», «Заробітна плата — 5 кредитів на добу, а респіратор коштує 20», «Геть беззаконня! Народ проти поправки 12.236».

Галас лунав ще кілька кварталів звідти. Френк це чітко чув.

Зупинившись, чоловік поглянув на стоповерхову будівлю з написом «Даріус Лаб», що пробивався через сіро-молочну пелену туману навіть з висоти даху.

Нейронні датчики відео спостереження фіксували ходу, теплові сенсори, магнітні декодери і радіочастотні випромінювачі унеможливлювали пронесення об’єктів, що підпадали до вкрай довгого й різноманітного списку заборонених. Електронний ключ не можна було підробити.

Космобійник все це знав. Він ніколи не зізнавався в тому, що мав приятелів серед контрабандистів Альфірії й Сератору-2, а його склад переповнювався речами (скоріше артефактами), що могли й не стати в нагоді. Та якщо така потреба виникала…

Френк, а точніше, на даний момент, прибиральник нічної зміни Хорхе Мартінес, спокійно пройшов у будівлю, минаючи пости з охоронцями. Дістався необхідного поверху, де, за чарівним і вкрай не підлаштованим збігом обставин, у розкладі чергування був зазначений саме він.

Глушилки, через які він ледь не загинув на Піку Нашора, окупились на всі сто. Френк міг спокійно зайти до приміщення з…

— Гкх! — пролунало за спиною.

Френк повернувся і поглянув на кремезного чолов’ягу у формі охоронця.

— Френк? — тихо промовив здоровань. — Стривай, Френку. Слава Єднократії, ти живий. Не знаю, що ти задумав, у такому прикиді… Це що, перука? Байдуже. Послухай, Френк, я поясню. — Зустрівшись з порожнім поглядом, він на мить замовк, а тоді продовжив: — Та ну тебе, Френку. Ми ж море Бірмена випили разом, а чемпіонат з армреслінгу… Пам’ятаєш!? На бога, ти був присутній при народженні моїх доньок.

— Ближче до діла, — прогримів Френк, насупившись.

— Те, що сказали тоді в новинах — повна маячня. Слухай, ні для кого не було секретом, що ти мав почуття до Меггі.

Френк зціпив зуби.

— Та я не засуджую, — продовжував здоровань. — Ніхто і на думці не мав тебе очорнити. Всі знають Френка Рута…

— Думаєш змити давні гріхи теревенями? Такі вчинки не мають строку давності.

— Просто хочу вчинити по справедливості. Ми все таки були друзями, як не як.

— Так от, Бобе. Маю питання: де була твоя дружба, совість і справедливість, коли вона помирала? Від рук клятої МАШИНИ, — прокричав Френк. — Хіба не ти голова служби охорони? Хіба передусім не твоя основна задача — безпека персоналу?

— Все складніше, ніж ти думаєш, — Боб зайшов до командного пункту, залишивши за собою відчинені двері.

Увійшовши слідом, Френк націлив шокер на охоронця і мовив:

— Був запис?

— Облиш, Френку. У мене ж діти.

— У неї теж була дитина. Пам’ятаєш хлопчика, що грався з твоїми доньками кожні вихідні?

— Я не можу. Таке Вони точно з рук не спустять.

Френк, великим пальцем, прокрутив коліщатко шокера на максимум.

— Стривай, стривай! — Піднімав руки в повітря Боб. — Добре, — видихнув він і потягся за ключами на поясі.

В ледь помітній посмішці Френка відчувались нотки гіркоти.

— Деякі речі залишаються незмінними, — тяжко мовив він. — Конкурентам зливаєш?

Клацнув замок шухляди. Охоронець дістав з-під купи паперів круглий пристрій розміром з монетку і протягнув Френку.

— У дружини виявили вірус, — відповів Боб на питання, яке не ставили. ¬— Ліки коштують як хмарочос. Компанія знає майже про всі ліві оборудки (заплющує очі), деякі з них навіть схвалює: промисловий шпіонаж, контр розвідка фальсифікованими даними, «троянські коні». Та коли перестаєш танцювати під їх дудочку… — Боб натягнув невидимий зашморг навколо шиї. — Ти літаєш собі там, — він театрально поглянув у стелю. — А ми зостаємось тут, — постукав підошвою об підлогу. — Тож, не треба вдавати, що тільки у тебе є проблеми. Зберігши цей запис і передавши тобі я зробив більше ніж повинен був.

— Хтось його бачив?

— Кожного дня в Компанії відбувається стільки бруду — жодне бюро не встигне перевірити всі файли.

— Я чітке питання поставив.

Боб засміявся:

— А ще мені розповідаєш про незмінність речей. Ні, його ніхто не бачив. Навіть я.

Френк націлив дуло прямо тому в обличчя. У відповідь, Боб нахилив голову вбік, роздивляючись шокер.

— Модифікації з Сератору-2? — тицьнув пальцем охоронець. — Ювелірна робота. Жоден коп не здогадається, що ця пушка б’є наповал.

— Прощавай, — сухо мовив Френк.

— А записи хто видалятиме? — очі Боба пройшлись по кутам приміщення. — За тобою тягнеться такий хвіст — години не мине, як копи схоплять. І твій новомодний шокер вже не зарадить. Не дурій, друже. Я тобі потрібен. Як в старі-добрі, а?..

— Ти здаси мене швидше ніж копи цей слід виявлять. Певен, ти вже бачив новини. Нагорода за мою голову забезпечить твоїй дружині лікування.

Боб схилився й потер рукою очі:

— І все ти, бляха, знаєш.

Вони з хвилину мовчали.

— «Бот-помічник вийшов з ладу…» — порушив тишу Френк. — «…Отримала численні колоті рани, в результаті чого сконала майже миттєво».

Боб мовчки слухав.

— «Незабаром чоловік і син померли від зараження новим штамом вірусу… Компанія відмовляється давати жодні коментарі, доки триває розслідування».

— Френку…

— Тіла не можна було побачити, — перебив Френк. — Виявляється, всі працівники підписують угоду. Ти знав?

Боб тяжко видихнув.

— Якщо смерть відбувається в межах будівлі, чи в результаті зараження вірусом — ти стаєш власністю Компанії.

Френк не зводив шокер з Боба.

— Надірване фото. Це все, що лишилось від моєї сім’ї.

Боб безсило дивився тому в очі.

— Як вона померла насправді? — запитав Френк.

— Я підписував папери про нерозголошення, як і…

— Лайно собаче, — перебив Френк, крикнувши.

Боб поглянув на фото дружини з дітьми, що стояло на столі, глибоко вдихнув, а тоді почав:

— Компанія планувала судитися з виробниками ботів, відвівши заодно очі від внутрішніх справ, — хитав головою він. — В ту зміну зі мною чергували двоє новеньких: департамент Чистоти відрядив, для контролю профілактичного режиму, що мав виявляти підпільників. Меггі, як на зло, вела себе підозріло: боязко намагалась щось швидко видалити з комп’ютера, наче та розгублена школярка. Після ретельних і численних перевірок «чистяки» все ж вивели її на чисту воду. — Здоровань помовчав. — У мене були зв’язки в палаті, та й з її грошима можна було підкупити кого треба. Провела б двадцять років у Альт Рейві. Трясця, це курорт, а не в’язниця. Ти знав, що там проводять чемпіонати з бадмінтону?

Френк слухав мовчки, не проявляючи емоцій.

— Сказитися, — продовжував Боб. — Коротше кажучи, пішли б шляхом найменшої біди. Та вона не дарма була головою дослідного відділу, — він тицьнув пальцем у скроню. — Наче заздалегідь знала. В результаті, Меггі забрала чоловіка й сина та зникла. Без сліду.

— То вона жива? — очі Френка округлились.

Боб скривився:

— Їх з Річардом знайшли за декілька місяців. Померли від нового різновиду вірусу. Хлопчика з ними не було…

Шокер почав судомно коливатись у руці Френка.

— Я міг тобі цього не говорити, — Боб намагався бути щирим. — Моя смерть лиш покращить фінансове положення моєї сім’ї. Страховки в працівників Компанії… — здоровань свиснув. — Я лиш приблизно можу уявити, як ти зараз почуваєшся. На знак поваги до Меггі і всіх випитих банок Бірмена з тобою, я ризикнув. Не через це, — Боб вказав пальцем на зброю. — Тож, як хочеш, стріляй, зроби мені ласку. Та помру я з чистою совістю.

— Тіш себе цією думкою щоразу, як лягатимеш спати. Уявляй єднократію, що кидає зарплатню (наче ту кістку зі столу), яку ти витрачатимеш на ліки від вірусу, який вони ж і спонсорують. Як відкупаються дріб’язком за твоє мовчання та бажання й далі жити з замилиними очима, казати «дякую» за натягнутий повідець. Ти міг віддати цей запис ЗМІ. Але тим часом правда безмовно конає в канаві, захлинаючись масляними потоками.

— Я навіть не знаю, що на тому диску.

— Навіщо ж тоді роками зберігав і так ламався.

— Тобі пощастило, що зустрів саме мене, — перейшов з захисту в напад Боб.

— Пощастило, звісно.

— Та ну тебе, Френку, — махнув рукою здоровань. — Мені то хоч баки не забивай тими байками про відбір. Думаєш я повірю, що космобійниками можуть бути тільки люди, що передбачають майбутнє?

Френк не відповів.

— Навіть якщо у вас і є чуйка, чи підвищена інтуїція, ви точно не пророки. Збіги трапляються.

Френк і на це не відповів. Лиш розвернувся й пішов.

***

Підключивши диск до зчитувального роз’єму панелі траку, Френк вивів на екран запис.

— Часу обмаль, — промовила жінка, обличчя якої він так часто споглядав на розірваному фото, — та маю багато розповісти, тож… Ти завжди гарно до нас ставився. Майкл тебе любить, а Річард постійно тільки й говорить: «Найкращий старший брат у світі», розумієш!? Френк, ти єдиний, кому я можу довірити мою справу. Ти частина родини, тому благаю, додивись запис до кінця. Просто довірся і зроби це, в пам’ять про… — промовила вона, жорстко змахнувши вологу з очей. — А, байдуже. Зараз це вже не має значення. Я так і не розповіла Річарду про нас, бо то була лиш мить… миті слабкості. Так, у нас з твоїм братом бували проблеми в шлюбі, але він дивовижний батько. Я вдячна тобі за ті відчуття, що ти подарував мені. Саме після того, як ми востаннє кохались, я зрозуміла, що люблю Річарда, і не хочу розлучення. Минуло стільки часу, ми з тобою не бачились, та якщо я дійсно важлива для тебе…

— В Даріус Лаб вже багато років розробляються вакцини проти вірусів, що з’являються дуже швидко. Вони кочують через всю галактику і навіть далі, в тілах інопланетних мігрантів, що злітаються зі своїх переповнених планет на Землю в пошуках роботи. В шахтах ці хвороби розповсюджуються вкрай швидко, прокочуються цілі епідемії. Ми не встигаємо навіть реєструвати нові штами, не те, що виготовляти ліки. Бюджет, що виділяють нашому відділу катастрофічно малий і… — жінці не вистачало повітря. — Майкл заразився. Не знаю як. Він навіть з дому не виходить. Це свідчить про те, що системи фільтрації і дезінфекції безсилі проти космічної чуми.

— Тому, я почала працювати підпільно. Не уявляла, скільки «скарбів» генної інженерії можна дістати контрабандою. Та кому я це кажу, «космічний лицарю». Тож, я виготовляла універсальну вакцину, що змогла б побороти всі знайомі людству гібриди вірусу. Сама того не очікуючи зрозуміла, що у мене вийшло. Такий швидкий результат був шоком. Та повторні тести проявили побічні реакції. Варіантів вакцини може бути безліч і я так боюсь, що десь там все таки існує правильний, але часу обмаль. Я можу не встигнути.

— Пам’ятаєш!? — опанувавши емоції, продовжила жінка: — Як ми ходили в візуарій, де крутили старі фільми? Майкл міг вдома подивитись але обожнював великі полотна, на які виводились картинки через проектор. Особливо любив… Зомбі. Так от, моя вакцина, під іронічною назвою «Друге життя», могла спричинити щось схоже на події в кіно. Я не могла дозволити цьому статись. Навіть заради мого хлопчика, — вона вже не витирала сльози, що стрімкими лініями скочувались по вигинам витончених вилиць. — Я не могла, не могла приректи інших людей на страждання, навіть більші за ті, що зазнала сама. Бо у світі ще повно дітей. Невинних, схожих на мого Майкла. Котрі хочуть жити. Я не могла. Тому знищила всі екземпляри і записи.

— Зрозумівши, що ліки мені не створити, обрала зворотній шлях. Бомба. Зараз вона прямує в заплановане місце. Я подбала про документи і заплатила кому слід, аби коробка не пройшла розвантаження. Майкл все рідше знаходить сили встати з ліжка. Не хочу гаяти час в погоні за примарою щасливого майбутнього.

— На випадок викриття чи зараження, надішлю цей запис, щойно договорю. Також тебе чекатиме ще одна коробка з подальшими інструкціями й деактиватором. Адреса під нижньою панеллю бомби, просто прокрути. — Меггі раптом поглянула кудись вдаль, за монітор. — Чую кроки. Певно охорона робить обхід. Дивно. Боб не сам. Мені час йти, я… — На цьому запис обірвався.

Френк одразу ж кинувся до бомби. Обережно прокрутивши її на закріпленій до корабля підставці, він знайшов нижню панель, що тепер здавалась очевидно помітною.

— Не може бути, — з округлими очима пробуркотів чоловік.

Кришка відчинилась у супроводі приємного механічного клацання. Він дістав запечатаний конверт. Всередині лежала ключ-карта з зазначеною адресою скриньки схрону, від компанії «Лок Мастерс Ґард».

— Трясця твоїй матері, Тіммі, — мовив Френк, поглянувши на зворотній відлік бомби.