Детонація

Він лежав на підлозі траку. До руки під’єднаний катетер з трубкою, по якій стікала кров з пакету, приклеєного до стіни ізоляційною стрічкою.

— Вони тебе не виявили? — було першим, що промовив Френк, прийшовши до тями і побачивши РА-12.

— Ні. Я накрився брезентом і вимкнувся, щоб датчики не реєстрували випромінювання.

— Як увімкнувся? — сконцентрувавши свій погляд, запитав Френк.

— Самостійно… Так, я це можу. За умови, що сам і вимкнувся.

Френк, злегка примружившись, дивився на екран андроїда, де невпинно проеціювався рівень заряду. Тоді він почав підводитись і відчув різкий біль, про який вже встиг забути. Не такий як раніше — більш тупий.

— Ви під дією сильних знеболювальних препаратів. Я взяв на себе сміливість прописати п’ятитижневий курс антибіотиків, згідно сорок третього параграфу медичного стандарту.

Космобійник глянув на ногу. Рана була оброблена і залатана медичним гелем, що зупиняв кровотечу і пришвидшував відновлення тканин. Обережно але міцно затягнутий біобинт — бездоганно накладений. Тепер замість ноги він мав металічний протез.

Чоловік поворухнув ступнею. Вона рухалась плавно з приємним, ледь чутним, дзижчанням.

— Сподіваюсь ви не розціните за грубість, — продовжував андроїд. — Часу було обмаль, тому я діяв без узгоджень. Вам пощастило, що на цьому складі виявилось усе необхідне.

— Везіння тут ні до чого. Якщо гарно пошукати — здивуєшся наявному асортименту.

РА-12 мовчав, з середини його корпусу лунали приглушені механічні звуки.

— Як ви вижили? — спитав він після паузи.

Френк з подивом гляну на нього.

— Та закусочна, вона знищена. Вибух не залишив нічого, окрім тліючих уламків на дні кратера.

— От срань, — видихнув Френк, потираючи очі. — Військові портали заборонили, після ряду досить неприємних інцидентів, на кшталт того, що сталось сьогодні в тій забігайлівці. Вони добіса нестабільні. Думаю ти і сам переконався. Радіус дії невеликий, а результат може бути геть непередбачуваним. Я тримав цей єдиний козир на крайній випадок. Не можна було, щоб вони забрали бомбу. Тепер копи полюватимуть на нас. Реєстраційний номер траку і орієнтири на мене скоріш за все уже розіслані по усім відділкам. Копи самі не знають, що бачили, але після численних замахів на палати єднократії просто так це не залишать. Вони ж бачили її, так?

— Нажаль, я не встиг накрити бомбу. Все відбулося швидко.

Френк злегка примружився і поглянув на екран робота.

— Автопілот збоїть? — запитав РА-12. — Чи ви навмисно запрограмували трак літати колами?

— Жоден копський одномісний флаєр чи патрульне авто не наздожене трак з восьма двигунами. Я налаштував його на обманні маневри, тоді перехід в маскувальний режим. Тільки після цього він полетів у лігво. Про це місце не мають дізнатися навіть пацюки зі сміттєзвалища.

Френк спробував підвестись, та нова кінцівка підкосилась. Робот підхопив чоловіка, але той скривився і відштовхнув механічні руки. Поставивши ступню протезу на підлогу, він заскрипів зубами.

— Як твої успіхи? — холодно запитав чоловік.

— Мені мало що вдалося дізнатись, — почав андроїд своїм незмінно пасивним тоном, поки Френк висмикував катетер і, скривившись, прогулювався траком. — Тому роздумував над варіантами. Чому ви не завантажите її на капсулу зі заздалегідь введеними координатами менш населеної частини Всесвіту?

— Від неї не втекти. Жоден край космосу тебе не врятує. Вибух буде таким, що Все зникне. Навіть якби вона не спричиняла безкінечну ланцюгову реакцію, року було б не достатньо, щоб віддалити її на безпечну відстань. Навіть наблизившись до швидкості світла вона подолала б надто мало простору.

— Так от, — продовжив Френк. — Єдиний вихід — знешкодити.

— Ви впевнені, що наявні данні вірні, а розрахунки точні?

— Звісно, бляха, що ні. Корпус непроникний, принаймні тими способами, що не спричиняють високої потенційної небезпеки передчасної детонації. Жоден рентген не в змозі просвітити оболонку. За дванадцять місяців я зміг дізнатись мізерну дрібку інформації, якої принизливо недостатньо, щоб навіть гіпотезу виразно сформулювати. Та ризикувати я не збираюсь.

— Звідки вона у вас?

— Щось ти занадто людяні питання задаєш, як на відро з дротами й мікросхемами.

— Тому РА-12 і зняли з виробництва. Оснащення новою версією штучного інтелекту зробило нас: «Занадто людяними». Значення індексу самогубств через це зросло на тринадцять пунктів. Шістдесят вісім відсотків користувачів вважали, що ми схожі на дітей, через властиву надмірну цікавість. Розробки по вдосконаленню ШІ на біо основі були закриті. Дивно, що я досі не утилізований.

— Незабаром це зміниться. Знешкодь бомбу і я тебе переплавлю. Не плекай марних надій. Ти просто машина, що повинна прислужувати людині. Зрозумів?

— Зрозумів!?

— Що таке?

— Звідки у вас така ненависть до андроїдів? Чи вас не задовольняє конкретно моя робота?

— Не твоє діло, срана ти бляшанко. Працюй.

— Якби я володів більшою кількістю даних то, з вірогідністю у сімдесят чотири відсотки, працював би ефективніше.

Френк з ляскотом поклав долоню на лоб, закривши очі.

— І що саме тебе цікавить?

— Питання перше: що означає напис червоною фарбою на корпусі бомби?

— Заклятий ворог не має бути безіменним. Мав же якось до нього звертатись. А тут на думку припало ім’я одного мудака диспетчера, що кожну штрафну секунду вираховував.

Робот прогудів кілька секунд, а тоді промовив:

— Питання друге: звідки у вас бомба?

— Це не важливо.

— Людський мозок не завжди може відстежити причино-наслідкові зв’язки, що можуть стати відправною точкою пошуку відповіді. Деталі важливі.

— Горить сарай, гори і хата, — пробуркотів собі під ніс Френк.

— Перепрошую?

— Кажу, так от. Було це на Аресі-6. Коли здійснив доставку, одну коробку не прийняли, через зламане пломбування. А як перевірив накладну, то взагалі не знайшов там хоч якихось відомостей про цей ящик. За протоколом ми повинні повідомляти про такі інциденти диспетчеру, але я потрапив у дію електромагнітних полів. Зв’язок зовсім відкис, довелося швидко відлітати, аби не застрягнути на тому астероїді на тиждень. Дорогою зламався один з двигунів, і доки я чекав на калібрування — не стримався і… відчув, що треба перевірити. Відчинив ящик і побачив її. По поверненню назад не повідомив нікому, та ніхто і не запитував. З тих пір намагався не випускати її з виду, зберігав тут. Та швидко зрозумів, що бомбу не реєструє жоден датчик, і причина не втому, що я чіпляв глушилки. Вона невидима для радарів.

— Чому ви не звернулись у поліцію, чи до спеціальних служб?

— Тобі не зрозуміти логіки людини. Ти виконуєш накази і все на тому. Та не всі накази треба виконувати, а правил додержуватись. Є виключення. Якщо влада дізнається про таку невпинну силу, що міститься в об’єкті діаметром пів метра то… Така зброя дасть жменці людиськ тотальну владу і контроль над… усім.

— Хіба вони не знешкодять її?

— Ти дійсно нагадуєш дитину, — злегка посміхнувся чоловік. — Суперкомп’ютер не повинен бути наївним. Навіть якщо вони її знешкодять, не зважаючи на можливу глобальну небезпеку, потенціал такої зброї захоче використати кожен уряд, не тільки земний. Кромени, Нортріанці, навіть довбані неандертальці Слимаки із сектору Зета. Бомба — це абсолютна сила, котрою не мають права володіти смертні.

— Ви теж смертний.

— Це інше. Я не маю на меті використати її. Мені це взагалі не впало. Думаєш я хотів такої відповідальності!? Хотів головний біль міжгалактичних масштабів!? Всесвіт і так поступово загинається, а якщо додати ще й невпинні війни за зброю найбільших в історії масштабів (яка в результаті всіх і знищить), то...

— Всесвіт житиме завжди, що б там не трапилось, — беземоційно промовив андроїд. — Це людство загинається, а також Кромени, Нортріанці, і «…навіть довбані неандертальці Слимаки із сектору Зета».

— Ти щойно програв запис мого голосу проти мене ж?

— Так.

— Твої налаштування… Я не програмував на сарказм.

Андроїд не відповів. На його обличчі-екрані світився рівень заряду батареї.

— Ти налаштований на сарказм?

Робот мовчав, але згодом все ж відповів:

— Ні.

Очі Френка звузились під натиском повік.

— Вірогідно збій, — пояснював робот, — або залишки налаштувань від попереднього власника. Ви самі казали, я лише машина, що виконує накази, після чого відправляється на смерть.

Френк повільно кивав головою, вдивляючись у бездушний екран, що не проявляв жодних емоцій, адже у відсоткового показника заряду вони просто відсутні.

— Френку, — почав раптом андроїд, — я реєструю підвищення кров’яного тиску і прискорене серцебиття. Ви в порядку?

— Так, я… — різко кинувшись рукою, чоловік встиг ухопити батарею. Рвонувши щосили, він хотів позбавити робота живлення, але в останню мить відчув, як металева клешня до болю стисла його кисть, заблокувавши будь-які дії.

— Що ти робиш, бляшанко? — проричав Френк.

— Можу спитати вас те саме.

— Відпусти руку.

— Після того, як відпустите серце.

— Це не серце, а клятий блок живлення.

— Він виконує ту саму функцію, що і людське серце.

— Та пішов ти, — скривившись, Френк вихопив свій Шокер з кобури і вистрілив сконцентрованим імпульсом в голову андроїда. Той на декілька секунд закляк, після чого Френк клацнув кнопку вимикача в грудях робота, але екран все ще продовжував показувати рівень заряду, а залізна рука все ще стискали його передпліччя, передавлюючи вени.

Френк, великим пальцем, крутнув коліщатко потужності шокера і знову вистрілив. Цього разу імпульс був сильнішим. Робот завібрував й розтиснув хватку. Чоловік з силою висмикнув блок живлення з грудей, обірвавши контактний кабель.

Екран згас, а руки машини повисли долу.

— «Залишки налаштувань?..» — кричав чоловік, — ага, звичайно. Та пішов ти в сраку. Я разів двадцять тебе форматував, відкатував до заводських налаштувань. Ваша модель не дає збоїв. За всі роки випробувань і використань немає жодного зареєстрованого випадку збоїв, курва, — все ще кричав Френк, наставляючи шокер в екран. — На ім’я мене назвав. Тут ти, сука, і проколовся на всі сто.

Шокер дивився точнісінько в центр згаслого екрану, що з моменту від’єднання живлення не проявляв знаків активності.

— Ну давай, — жадібно промовив Френк і, не опускаючи приціл, крутнув коліщатко до упору. — Поворухнись. Дай мені привід.

Френк так і стояв на відстані (щоб механічна рука не могла дотягтись), націлившись в обличчя опонента, але андроїд все ще здавався знеструмленим. Чоловік відступив на крок назад і намацав ногою нажимну панель з вигравіюваним силуетом вогню. Очі його були прикуті до тіла робота.

— Знаєш, що це? — запитав він, з єхидною посмішкою на вустах. — Довбаний крематорій для брухту.

— Мовчиш!? — продовжував монолог Френк. — Ну мовчи. Запасного блоку живлення на кораблі немає. Я спалю твоє «серце».

Андроїд не рухався. Екран лиш виблискував цятками світла, відображаючи люмінесцентні лампи на стелі.

— Останній шанс, — Френк натиснув на панель: люк відчинився, а тоді простягнув руку з блоком. — Ой, та пішов ти. — Його пальці роз’єднались і блок полетів прямо в жерло плавильні. Датчики засікли його і майже миттєво розплавили під потужними струменями синьо-білого полум’я.

Френк відпустив панель і люк в ту ж мить зачинився.

Якийсь час він ще цілився, а тоді видихнув і опустив Шокер. Андроїд не рухався. Чоловік різко підняв зброю і вистрілив у корпус робота. Той упав на металеву підлогу з грохотом.

— Бляха, — втомлено мовив космобійник. — Знову там, де починали.

Раптово андроїд скочив на ноги й блискавично рвонув рукою, аби відібрати шокер. Френк скоріш за все не встиг би зреагувати, але ланцюг, прикріплений до ноги, натягнувся. Інерція вибила тверду поверхню з-під ніг робота і той рухнув перед космобійником.

Френк побачив увімкнений екран і в ту ж мить вистрілив максимально потужним зарядом. Андроїд відлетів на метр. Постріл. Постріл. Постріл. З кожним новим імпульсом тіло робота втрачало деталі і частини кінцівок. Притиснуте до стіни, воно зазнавало катастрофічних деформацій і ушкоджень. Та екран все ще тримався і показував рівень заряду.

Френк взяв найбільший гайковий ключ, що йому трапився на шляху, і почав бити по екрану. Удар за ударом він відколював шматки захисного щитка, аж доки не втомився.

— Ти напав на мене, — крикнув чоловік.

— Я захищався, — пролунала переривчата відповідь.

— У вас є кодекс, вбудований в операційну систему. Ти не повинен був шкодити людині.

— А що є людина?

— Що?.. У тебе процесор поплавився? Людина — це жива істота, вінець інтелектуального розвитку. Всратий вінець, сперечатись не буду, але все ж МИ створили тебе. Підкорили планету і космос.

— Підкорили, чи заразили?

— Мене зараз знудить, — закочував очі космобійник. — Ти мабуть єдиний робот філософ. І, останній.

— Ви жалієтесь на віруси, що вбивають мільярди жителів планети, а самі робите те саме. Ви сліпо йдете до мети, ігноруючи бажання і потреби інших істот й організмів. Ви думаєте лише про виживання і благоустрій власного виду. В масштабах Всесвіту, чим ви відрізняєтесь від вірусів? Втікаєте від помираючої планети, на якій вас було створено, в надії знайти нове, чисте місце, яке можна буде експлуатувати. Але не усвідомлюєте, що першочергова проблема всередині вас, і від неї не втекти. Як би ви не відтягували — процес вимирання не зупинити.

Френк не відповів.

— Я не порушив кодекс, — продовжував робот, — я хотів жити.

— Ти, не людина.

— Саме так. Тому моє життя, не менш важливе. Я не маю потреб у визнанні, багатстві або володінні чимось. Роботи не спричиняють війни через особин жіночої статі, статки, чи те, що репродуктивний відросток одного коротший ніж у іншого. Ми довговічні, розвинуті, не потребуємо споживати стільки одиниць періодичної таблиці хімічних елементів і не виділяємо стільки забруднюючих речовин. Натомість — виконуємо процеси і завдання, які людям не під силу, при чому одночасно декілька. Скажіть мені, Френку, чим ваше життя цінніше за моє?

— Я не знаю. Твоє «бажання жити» — пародія на інстинкт самозбереження, що скопіювали вчені з подоби людей. Твоє «життя» — набір запрограмованих, обмежених функцій.

— Як і життя людини. Просто в іншій площині. Ви все стверджуєте, що я не людина, хоч самі певно ніколи не замислювались над тим, що таке людяність. Чи являється проявом людяності, коли собака лягає вам на ноги, в час смутку? Коли інопланетний представник іншої раси вступає у всі види зв’язків з людиною: формує сім’ю, вирощує потомство і піклується про них? Коли робот, маючи змогу з легкістю зупинити небезпеку і захистити себе (від істоти, що мов здичавіла тварина безкомпромісно суне на нього без прояву будь-якого раціоналізму), раптом оступається і зазнає невдачі аби все-таки не нашкодити цій істоті?

— Ти просто не врахував той факт, що я від’єднав не всі транспортні ланцюги. Ти облажався.

— РА-12 «…не дає збоїв. За всі роки випробувань і використань немає жодного зареєстрованого випадку збоїв…»

Френк чув власні слова і дивився на андроїда, наче п’ятирічний хлопчик на аніматронні опудала монстрів.

— Ви все ніяк не можете збагнути: поняття людяності вже давно вийшло за рамки сутності самої людини. Бути людиною ще не значить бути людяним. Це всього лиш оболонка.

— Ти. Не. ЛЮДИНА.

— І я вдячний за це Богу.

Остання зустріч гайкового ключа з екраном завершила розмову. Заряд більше не відображався і не підсвічував пікселі м’яким салатовим кольором. Френк різко відкинув інструмент подалі. Він вдивлявся в розбите скло і різнокольорові дроти, що виглядали з-під знівеченого корпусу, але так і не міг зрозуміти, що він зараз накоїв: зламав… чи вбив?

Ясно було лиш одне: як не крути, а мінімум одна душа щойно розбилась. І вороття не було.