Точка неповернення

Точка неповернення

Вік двадцять шостий. Зникло сонце.

Вітри нещадні із піском накрили,

засипали родючі землі.

Блукають постаті самотні

людей не в собі, очманілих.

Незнаним вірусом скосило

людство. Нещадні Клеменери

наводять лад залізними руками,

підкорюють тих, хто залишився.

Не чутно сміху, скорботні лиця.

Незвична їжа видається

за важку роботу у лабіринтах

підземного заводу. Холод.

Постійний холод. Ні зими, ні літа,

лиш осінь кисла, затуманена.

Охлялі звірі у пошуках

поживи виринають, подеколи,

із сутінків. Дзвінкі незрозумілі

звуки пронизують повітря криком.

Чиї вони? Спада раптово

тиша – тягуча, оглушлива.

Аморфні світачі-пришори

вихоплюють тінями обриси

будинків-привидів порожніх.

Зіяють вікна-сироти дірками.

Злітає корабель – щезає

в тривожній каламуті мревом.

Пожежі, засуха і війни, поволі,

виснажують, плюндрують землю.

Дерева, вся рослинність гине,

іржа з'їдає із корінням.

І мало що залишилось, чужі

підвиди ґаздують на землі.

Рослини-хижаки невситні

сплелися, вкоренились щільно.

Каміння де-не-де, між ними,

визирає німими бовванами.

Чудовиська з під них вилазять,

хапають все що бачать і тікають.

Де тая точка неповернення?

Ніхто не знає. Вже не згадає.

Живем і не цінуєм те що маєм,

а так і до колапсу недалеко.

Хто виживе на цій планеті?