Електронні книги / #війни (27)

Світ в'язне в війнах. Амбіції,

Ненависть, боротьба за вплив, ресурси.

Конфлікти релігійні, чвари.

Ворожість, політичні протиріччя.

Світ в'язне в війнах безкінечних.

Культурні суперечності, етнічні.

Жорстокість, сила править світом.

Не здатних захиститись - на коліна.

Безжальний світ слабких з'їдає,

На паперть під овації кидає.

Не спромоглись здолати кризи.

Жадобу вгамувати не зуміли.

У вічній боротьбі за владу,

Проїли гідність. Совість, честь – продали.

Тож отримуйте!

У Корочанському районі

Військово-транспортний літак,

Де шість десятків у салоні,

Упав, як кажуть, без атак.

Зазнав він краху випадково,

Втомився, певне, на літу.

Чи все ж не впав? Це помилково

Кидають новину круту.

Десь біля хутора Кривого

Шукає його МНС.

Знайти когось ще там живого

Відсутній точно інтерес.

Можливо впевнитися хочуть,

Що це робота ЗСУ.

Пропагандисти щось бурмочуть

Незрозуміле про війну.

Тож Білгородська область нині,

Посмів там збити хтось літак.

Вони живуть в своїй царині,

Де з головою щось не так.

Літак ракети перевозив,

До установки 300-С.

Упав літак, тож заморозив

Ракетний обстріл, як процес.

Не вийде злочин заховати

Та полонених так «віддать».

Чекають москалів вже грати,

Не в перше вже брехню множать.

Невипадковим є падіння

У 700-ий день війни.

Нехай накриє їх прозріння

До їх москальської вини.

Пригорну тебе, крихітко, тихо,

Затулю собою від бід.

Як же хочеться вирвати лихо,

Повернути твій сонячний світ!

Нескінченні ці ночі в підвалах,

Де дитинство гойдає пітьма,

Де у книжках, надіях малюють

Мирне літо, якого нема.

Вбережу тебе, чуєш, рідненький,

Від уламків, розлук і тривог

Помолюсь, обійму міцненько,

Там, де нас захищає сам Бог.

Ти засни, моє сонечко, тихо,

Я триматиму небо весь час.

Відбудуємо, виженем лихо,

І весна повернеться до нас.

За обрій сонце впало горілиць,

та небо не від зірок заясніло —

то полум’я страшне, без меж і лиць,

у мирний дім незваним прилетіло.

Воно не гріє — обпікає сни,

лишає чорний попіл на порозі.

В багаттях хижих чорної війни

згорають квіти, мрії у тривозі.

Тріщить залізо, плавиться асфальт,

і забиває дим гіркий дихання.

У цьому хорі болісних струн альт —

землі моєї стогін і страждання.

Та є вогонь, сильніший за те зло,

і він не згасне під завалом сталі.

Це те тепло, що в душах розцвіло,

в серцях, що битися не перестали.

І навіть попіл, навіть чорні дні

не перекреслять внутрішньої сили —

ми вистоїм в пекельному вогні,

крізь цей вогонь ми вийдемо живими.

15 квітня 2026 р.

В кутку у кімнаті, де вибите скло,

Застигла маленька тінь.

Там більше немає ні «до», ні «тепло»,

Лиш попіл і височінь.

В руках лиш ведмедик — обпалений бік,

Один, хто знає секрет:

Про те, як умить зупинив свій хід вік,

Зник в просторі силует.

Стоїть і не плаче. Немає вже сліз.

Криниця душі пуста.

Війна принесла в простір свій чорний фриз,

Дитячі німі вуста.

Вона ще чекає на кроки й знаття:

«Відчинить ще двері хтось?»

Навколо лиш тиша й страшне небуття,

І ніби повзе ще щось.

В очах вже — не іграшки і не зірки,

А небо, що впало вниз.

Дитина війни крізь буремні віки

Чекає любов, мов приз.

15 квітня 2026 р.

Точка неповернення

Вік двадцять шостий. Зникло сонце.

Вітри нещадні із піском накрили,

засипали родючі землі.

Блукають постаті самотні

людей не в собі, очманілих.

Незнаним вірусом скосило

людство. Нещадні Клеменери

наводять лад залізними руками,

підкорюють тих, хто залишився.

Не чутно сміху, скорботні лиця.

Незвична їжа видається

за важку роботу у лабіринтах

підземного заводу. Холод.

Постійний холод. Ні зими, ні літа,

лиш осінь кисла, затуманена.

Охлялі звірі у пошуках

поживи виринають, подеколи,

із сутінків. Дзвінкі незрозумілі

звуки пронизують повітря криком.

Чиї вони? Спада раптово

тиша – тягуча, оглушлива.

Аморфні світачі-пришори

вихоплюють тінями обриси

будинків-привидів порожніх.

Зіяють вікна-сироти дірками.

Злітає корабель – щезає

в тривожній каламуті мревом.

Пожежі, засуха і війни, поволі,

виснажують, плюндрують землю.

Дерева, вся рослинність гине,

іржа з'їдає із корінням.

І мало що залишилось, чужі

підвиди ґаздують на землі.

Рослини-хижаки невситні

сплелися, вкоренились щільно.

Каміння де-не-де, між ними,

визирає німими бовванами.

Чудовиська з під них вилазять,

хапають все що бачать і тікають.

Де тая точка неповернення?

Ніхто не знає. Вже не згадає.

Живем і не цінуєм те що маєм,

а так і до колапсу недалеко.

Хто виживе на цій планеті?

День 700 (24.01.24)

Езотеричне навчання,

Що з цифрами пов'язане.

Від древніх греків надбання,

Бо Піфагором сказане.

Той науковець поєднав

Знання із математики,

Які глибоко сам пізнав,

З природою галактики.

Він вірив у містичний зміст

Між цифрами, подіями,

Та збудував в майбутнє міст,

Навіяний що мріями.

Вже 700-ий день війни

Палає Україна.

Немає нашої вини,

Не встали на коліна.

700 для нас - це добрий знак,

Що ангели схвалили.

Країна стала як маяк,

Свободи світу крила.

Ми надихаємо весь світ

Своєю боротьбою.

Не визнаємо рабства гніт,

Ведемо за собою.

Чекайте позитивних змін,

Вони не за горами.

Підтримка є зі всіх сторін,

Охороняйте брами.

Не дозволяєте чужакам

Зламати нашу єдність.

Не бійтесь бити по рукам,

Паплюжать які гідність.

Ми досягнем у житті

Всього, чого вартуємо.

Свободу маєм на меті,

Тож не здались, воюємо!

Летіла ластівка до рідного порога,

Крізь всі негоди, бурі і тривоги.

Вона у серці дім свій берегла,

І на крилі весну живу несла!

Там, де колись руїни тліли й дим....,

Знов проростає паросток живим.

Пташина мчить із вирійних країв,

Від смутку днів і холодів чужих,

Вона летить туди, де рідний світ -

Там, де її земля і батьківський двір.

Вона торкнеться крильцями стіни,

Де більше не будЕ війни.

Зів'є гніздечко, защебече знов,

Бо тут живе і пам'ять, і любов.

І оживе знедолена земля,

Коли летить пташина до житла.

Летіла ластівка до рідного порога,

Крізь всі негоди, бурі і тривоги.

Вона у серці дім свій берегла,

І на крилі весну живу несла...

Пташині перелякані зграї

Усіяли небо, мов хмари.

Гонить людина стрільбою

З насиджених місць.

Вибухи, спалахи бою

Випробовують і пернатих на міць,

Не дають їм покою.

Війна створена, людино, тобою!

23-24.02.2026 р.

День 852 (24.06.24)

Магія чисел вражає завжди

Та особливо відносно вражди.

Двадцять вже вісім місяців цілих,

Як нас бомбить москаль без нужди.

Приводу навіть вони не шукали,

Двадцять четвертого атакували.

За вісім років до лютого того

Крим та Донбас окупували.

Двадцять четверте такого же року,

Маєм з цинічним убивцем мороку.

Сила велика, людей не шкодують,

Отже, навала російська нівроку.

Як ту скотину у наступ кидають,

Втрати людські не рахують, чи знають?

Тих, хто супротив чинити задумав,

В спини свої ж залюбки розстріляють.

За півмільйона вже вбито на фронті,

Як тарганів на всім горизонті.

Мобілізують зеків останніх,

Їхні життя у РФ на дисконті.

Довгий ще шлях, хоч слабкіше болото,

Не вся орда перемолота.

Нам у війні Перемога потрібна,

Щоб назавжди розвалилась мерзота.

День 732 (25.02.24)

Сімсот тридцять другий закінчився день

Війни із триклятим сусідом.

Якщо бути чесним - не до пісень

Із хворим, цинічним їх дідом.

Тримаєм орду, щоб той сказ не пішов

Ще далі в країну, Європу.

Багато про зброю ми чуєм розмов,

Щоб відсіч надати холопу.

Бомблять терористи міста фронтові,

Кидають ракети повсюди.

Атаки щоденні безмежній броні -

Солдати в росії не люди.

До тисячі в день їх пакують в мішки,

Багато в полях залишилось.

Кінцівки розкидані, навіть, кишки.

І це наяву, не наснилось.

Далеко в РФ нафтобази горять,

Заводи та аеродроми.

Не будуть боло́та спокійно вже спать,

Збираєм щодня ми на дрони.

За тиждень аж вісім ворожих пташок

Були ППО нашим збиті.

В кремлі від такого «нахабства» був шок,

Не маю щасливіше миті.

Рахуємо вголос човни, що на дно

Запрошені ввічливо були.

Здолати ми маємо чорне те зло,

Щоб більше про нього не чули.

Болить математика кожному з нас,

За цифрами – втрати та сльози.

Зберемо до купи ми сили запас,

Та знищимо разом загрози.

Шістсотий день війна триває,

Свідомість не сприймає це.

Проклятий ворог нас вбиває,

Є безкінечним це кільце.

На сотий день вже дивувалась,

Як стільки ми пережили.

Вже не питаю: «Звідки взялась?»

Та шашлики не смажили.

Відкрила нам сусідка очі

На справжні наміри свої.

Про допомогу щось «клопоче»,

І в цей же час веде бої.

Вбиває всім чим тільки має,

А брухту ще багато є.

По мирних бомбами кидає,

Ракетами по дітях б'є.

Шістсотий день падлюка марить

Країну знищити дотла.

Цинічно вбивства ці піарить,

Радіє - люди без житла.

ХАМАСу вельми співчувають,

Без світла залишились там.

Бомблять самі та забувають,

Що притаманно це катам.

Війна на Сході геть лякає,

У терористів є гальма?

РФ і в цій війні сприяє,

Це не країна, а чума.

Та на хворобу цю є ліки,

І ЗСУ надасть їх їм.

Зарити в землю геть навіки -

Бажання щирим є моїм.

Димить зіжмакана сторінка...

Ще день згорів...

Потрібна роздумів хвилинка

Про «взагалі»...

Останній рік немов не житий,-

Навала мук

Війна дозріле палить жито

В долонях рук

У очманілому багатті

Майбуть горить

Й розшарпана в криваве шмаття

Ось-ця-ось мить

Я мрію в плинний світ ілюзій

Вернутись ще

А зараз, як умію, в шлюзах

Лікую щем

Вичитую в скрижалях долі

Свою сошу...

І в павоті останків волі

Свій хрест прошу!!!

В. Самотар 22.8.2023

О всемогучий Отче Боже

Я бачу, що не по нутру

Тобі, поліції, прохожим

що ки́ктями підлогу тру

Мені у кухоль мов образа

Летять блискучі медяки

Я не скоривсь в бою ні разу

Не вмер... І мушу в жебраки?

Візьми до себе Бога ради

Мене з бездушних безнадій

Або хоча б той камінь ззаді

та знизу де сиджу зігрій

Таких як я, як в морі солі

Синів України- Русі

Щоб зрозумів ти ці́ну Волі!

Зійди до мене - Сядь проси!

В. Самотар

12.10.2023