Розділ 7

1916 рік. Лемнос. Греція

Ніколи ще постріли не були такі оглушливі, як того разу. Снаряди розривалися з усіх боків і земля під ногами тремтіла від тих вибухів.

Запах сірки і розжареного заліза, змішаний з запахом трави та вологої землі, бив у ніздрі, але Ніколас не звертав уваги на те пекло, в епіцентрі якого опинився. Він повз до бліндажа, де лежав стікаючи кров'ю товариш.

Сер Ніколас Джей Філбеккер — єдиний спадкоємець багатомільйонного статку, той, що мав далеку спорідненість з англійською королівською сім'єю, зовсім недавно вирізнявся на світських раутах і одним лише поглядом зачаровував юних леді двох континентів, тепер одягнений у поцяцьковану брудом та кров'ю військову форму, повз по сирій випаленій землі на допомогу простому хлопцеві з Чіпсайду — синові коваля, котрий не мав ні титулу, ні грошей, ні високих зв'язків. Ніколас йшов на допомогу, тому що знав — це його обов'язок. Обов’язок прикривати чиюсь спину так само, як хтось прикривав його власну.

Мало хто знав про те, хто такий Нік Філбеккер, а ті, хто знали, щиро не могли зрозуміти, чому він опинився на фронті, а не вважав за краще залишитися цілим та неушкодженим в тилу. Нікому і ніколи Ніколас нічого не пояснював: не був навчений і не вважав за потрібне. Це було не важливо, важливим залишалося те, що він, як і всі інші солдати, захищав землю від немов з ланцюга зірваного ворога: холоднокровного та нещадного.

Ніколас знову схилив голову до землі і завмер, чекаючи, коли припиниться низка чергових пострілів. Плечі і спину щедро обсипала земля. Черговий снаряд розірвався десь недалеко. Ніколас підняв голову, захищену металевою каскою, і поповз далі.

Солдат напівлежав біля входу в бліндаж і не ворушився.

Ніколас смикнув його і притиснув до землі своїм тілом:

— Пріббл, ти чуєш? Живий?

У відповідь почулося тихе мугикання.

— Ось і чудово. Отже, я не дарма подолав весь цей веселий шлях, — Ніколас однією рукою стиснув його плече і підбадьорливо усміхнувся. — Тепер все буде добре. Ти будеш жити. Чуєш, Пріббл? Будеш жити!

Після цих слів, ризикуючи бути поміченим, Ніколас піднявся на коліна і штовхнув хлопця вглиб бліндажа:

— Приймайте!

У наступну мить ворожий снаряд впав поряд з Ніколасом. В одну мить розуміючи, що він підірве бліндаж і загинуть усі солдати, котрі сховалися там, Ніколас схопився на ноги та носком чобота жбурнув снаряд подалі від бліндажа.

Вибух пролунав в повітрі, на льоту оглушаючи. Потужною ударною хвилею Ніколаса відкинуло в протилежний бік від бліндажа.

Пекельний біль затьмарив розум і все огорнула червона пелена. По його обличчю заструменіла гаряча кров, а тіло перестало бути відчутним. Ніколас спробував зробити вдих, але найгостріший біль прорвав грудну клітку і він почув своє власне клекотливе дихання, котре піднімалося десь з глибин легенів. З рота тоненькою цівкою повільно витікала кров.

— Ось і все, Лілі. Ось тепер дійсно кінець, — кричала охоплена агонією свідомість. — Ти поставила крапку в наших почуттях ще два роки тому. Я ж ставлю її тільки зараз.

Образ дівчини, яку він щиро любив всі ці роки: спочатку несміливо і цнотливо, а потім все міцніше, глибше і божевільніше, знову виник в запаленому мозку Ніколаса, та він ніколи й не покидав його.

Весела та зворушлива зі склянкою молочного коктейлю в торговому центрі в майбутньому, збентежена та розгублена на сходинах маєтку, пригладжуючи його чуб в його першу прогулянку в 2011 році, чарівна та ефемерна, коли стискала його долоню на балу в Аргайлів в 1911 році. Така різна, але така рідна й потрібна. Така кохана і така далека. Та, що подарувала йому найпрекрасніше почуття на землі, але натомість вирвала його серце, залишивши там незаживаючу рану, котра досі кровоточила. Та, що покинула його назавжди, навіть не знайшовши й слова прощання.

— Нарешті я ставлю цю кляту крапку, Лілі, — Ніколасу здавалося, що він голосно і надривно закричав, але в дійсності лише ледь ворухнув вустами.

Легені не прийняли кисень, а червона пелена перед очима змінилася моторошною холодною темрявою.

Стук рейок не давав заснути. Шепіт сусідок по вагону теж не сприяв тому, щоб хоч на кілька секунд забутися уві сні.

— Чому нас відправили до прифронтових госпіталів у Франції? Там що, немає своїх медсестер? — запитала одна з дівчат, обмахуючись косинкою, немов віялом.

— Тому, що за мир там б'ються тисячі наших солдатів, Джейн, і далеко не всі знають французьку мову. До того ж ці хлопці, як ніхто інший, потребують домівки та своєї родини. Ми, англійські медсестри, можемо подарувати їм хоч крихітну, але частинку рідної Англії, — відповіла дівчина, котра до цього мовчки сиділа в кутку вагона. Вона була одягнена в сіру сукню та білу хустину з великим червоним хрестом.

— Ти справжня патріотка, Лілі? — запитала з презирством Джейн. — Але ж ти навіть не англійка.

— Я живу в Англії так само як і ви. Я закінчила школу медсестер в Лондоні як і ви. Чим я гірша за вас в такому випадку?! — жорстко питанням на питання мовила Лілі.

— Ми не говоримо, що ти гірша. Просто чули, що ти народилася не в Англії, — відповіла ще одна дівчина, яка намагалася, мабуть, стати посередником в назріваючій сварці.

— Вам достатньо знати, що я така ж медсестра і на мене можна покластися в разі біди. Більшого знати не потрібно, — Лілі прикрила очі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Дівчата загомоніли, але вже набагато тихіше, час від часу поглядаючи на неї.

Як же Лілі хотіла хоч на мить забутися уві сні і в прямому сенсі випасти з цієї реальності.

Іноді її долали сумніви щодо свого минулого. Немов все, що з нею було раніше: інший світ, будинок, брат... Все це лише плід її фантазії. І тільки він, її принц, її Ніколас, завжди був справжнім та реальним і ніколи не дозволяв остаточно збожеволіти.

Лілі досі з жахом згадувала, як в ту січневу хуртовину вийшла з маєтку Аргайлів. Бетсі, покоївка Прімроуз, розповіла про те, що на вулиці чекає мадам з вістями про Шона Трілборна.

Занадто шокована, Лілі вирішила, що Шон знайшов спосіб з їхнього часу передати їй звісточку. Насправді дама заговорила про те, що Шон, нібито, написав з Мельбурна, куди відплив до батьків за вигадкою Ніколаса та Джеймса. Отямилася Лілі занадто пізно. Її зв'язали, засунули в рот кляп і в товарному контейнері, під наглядом двох посіпак Матильди де Пейрак, відправили в Лондон.

Один Господь знав, що вона пережила тоді. Спочатку, жвава і хоробра, Лілі намагалася вибратися з контейнера у вантажний відсік і покликати на допомогу, але чоловік, який супроводжував її, побив Лілі до напівнепритомності і вона притихла. Жінка, котра приносила їй їжу і нічний горщик для дам, здавалося, навіть співчувала тому тяжкому становищу, в якому опинилася Лілі, але це не завадило їй дозволити чоловікові привезти Лілі в нескінченні нетрі Лондона і там залишити. Дорога звідти вела або до борделю, або за гаманцями багатіїв на набережній, або на робітничий двір*.

Лілі завжди була розсудливою дівчиною і розуміла, що їй потрібні гроші, а значить, потрібна робота, але пошуки нормальної роботи не приносили бажаного результату. Вона блукала по боро** Лондона в надії відшукати будинок Ніколаса або його родичів, але всі пошуки були марні. Доля ж змилостивилася над нещасною дівчиною, бо Лілі випадково побачила оголошення про набір в школу медсестер та санітарок.

Лілі пішла туди заради кількох причин: даху над головою, чистого ліжка, нормальної їжі і безпеки, чого на вулиці бути не могло. У своїй справжній школі вона ходила на курси невідкладної допомоги і вже шкодувала, що кинула їх після кількох відвідувань. Тепер ті знання їй дуже б знадобились, але хто ж знав, що з нею таке лихо трапиться.

Коли війна розгорілася з новою силою і ситуація в Середземноморській частині Європи вийшла з під контролю, по всіх навчальних закладах почали відбирати військових медсестер на фронт. Лілі погодилася однією з перших. Через тиждень, після пройдених додаткових занять, вона і ще шість дівчат її школи в тісному задушливому вагоні прямували до кордонів Франції, де за мир боролися не тільки французькі солдати, а й тисячі англійських хлопців.

Навіть в самому неймовірному припущенні Лілі не могла собі уявити, що опиниться в гущі Першої світової війни, а там її поки ще називали тільки Великою війною. Лілі могла б розповісти дівчатам, скільки ще воєн їх очікує в найближче століття, але її й так вже вважали надто дивною.

Все те, чого Лілі вчили в школі медсестер в Англії, на ділі виявилося абсолютно марним, бо як відомо, теорія ніщо перед практикою.

Війна не злякала Лілі, вона просто залишила в душі гіркий осад, біль і ненависть до тих, хто її розв'язав.

Лілі тягла з поля бою поранених солдатів як англійського, так і французького гарнізонів, коли, маневруючи, і ті, і ті або відступали, або вели наступ. Вона перев'язувала рани, допомагала лікарю зашивати їх, сиділа біля жорстких ліжок поранених і читала їм, співала та просто стискала руку тих, хто відходив у кращий світ.

Лілі не плакала. Джерело сліз її вичерпалося і серце зарубцювалося. Іноді здавалося, що вона перетворилася на черству, безсердечну тінь самої себе. Забула як то співпереживати і відчувати біль інших, але як її навчав старий військовий лікар, якому вона часто асистувала, якщо вона почне пропускати через себе весь жах війни — війна знищить і її.

Через кілька тижнів її медичний гарнізон був переправлений в Середземне море і закріпився на острові Лемнос, неподалік порту Мудрос. Туди звозили поранених солдатів, де їм надавалася невідкладна допомога. Тих, кому ставало краще лікарі переправляли на госпітальні судна, що йшли в основному тільки до Британії. Франція ж іще перебувала в активних воєнних діях.

Під артобстрілами загинули три її однокурсниці, серед них була і Джейн, дівчина з вагона, в якому вони їхали до Франції.

Лілі була шокована. Вони пробули на Лемносі всього два тижні, а трьох молодих красивих дівчат, які будували масу планів на майбутнє, вже не було серед живих, та навіть тоді Лілі не пролила жодної сльозинки.

Іноді, сидячи в імпровізованому лазареті біля чергового пораненого солдата і відволікаючи його від ран та болю, вона подумки питала себе, чи не розучилася плакати взагалі. Проте незабаром доля послала їй випадок, щоб дізнатися відповідь на те питання.

Того вечора з поля бою доставили трьох поранених солдатів: двох англійців і одного француза. Француз був поранений в грудну клітку, одному англійцю відірвало ногу, а третього поранило в голову. Лікар Камнор відразу відправив на операційний стіл важко пораненого в голову хлопця, а турботу про двох інших доручив своїм підопічним молодим лікарям. Лілі він покликав з собою. Вона принесла бинти, гарячу воду, прокип'ячені медичні інструменти і скриньку з безліччю ліків.

У невеликому наметі було дуже душно та парко, по чолі і скронях Лілі струменів піт, волога сукня прилипла до спини, косинка сповзла на чоло, навіть фартух став вологим.

Вона розставляла на невеликому металевому столику на коліщатках марлеві пов'язки, розкладала з металевого боксу прокип'ячені медичні інструменти і прислухалася до монотонного голосу лікаря Камнора. Він завжди говорив вголос про все, що робив під час операцій.

Лілі ніколи не дивилася на обличчя оперованих, бо знала, що більшість з них — не виживали. У хлопця, котрий лежав на операційному столі в той вечір, шансів не було зовсім.

— Важкий, дуже важкий випадок. Уламок продірявив його скроню і вийшов на потиличній частці. Його потрібно витягти, але хто знає, що за цим піде, — пробурмотів Камнор.

Лілі за звичкою мовчала, дивлячись в бік.

— Забій всієї потиличної частини лише погіршує і без того непросту ситуацію. Мені шкода, що перед смертю йому доведеться ще й так страждати від болю. Люба, настоянку опію.

Лілі подала пляшечку з товстого вишневого скла, дивлячись виключно на лікаря.

— Мені сказали, він врятував десяток солдатів, блискавично відкинувши снаряд від бліндажа. Товариші несли його на руках кілька миль. Ось це військова відданість і вдячність. Коли санітари забрали його, солдати не уточнили ім'я. Наші рушили в черговий наступ і через цю помилку герой поки залишається безіменним. Ну як так можна, га, люба?

Лілі мовчала. У пам'яті сплив образ її власного героя, серце раптом боляче вдарилася об ребра і завмерло. По щоках з розширених від жаху очей ринули сльози і Лілі різко повернула голову, спрямувавши божевільний погляд на непритомного хлопця.

Його обличчя, вкрите брудом і кров'ю, було блідим, красиве русяве волосся перетворилися на жорсткий клубок, змішаний з запеченою кров’ю, зі скроні стирчав металевий шматочок снаряда, другий кінець якого вийшов за вухом на потилиці.

— Ніккі?! — Лілі стиснула скроні долонями і надривно заверещала. — Ніколас?!

Камнор перелякано подивився на неї:

— Ти його знаєш?

— Це мій наречений! Господи, це мій наречений, — вона впала на коліна і забила кулаками по імпровізованій підлозі. — Ви повинні його врятувати! Ви зобов'язані, лікарю. Чуєте?

— Лілі, я не знаю, чи зачепив уламок мозок юнака. Він зрикошетив і вглиб не пройшов, вийшовши назовні бічним шляхом, але я не знаю, на руку нам це чи ж на шкоду, — спантеличено відповів Камнор. — Якщо Богу завгодно...

— То дізнайтеся! Він повинен жити. Ніколас повинен жити! За всяку ціну, — Лілі різко скочила до лікаря і схопивши його за руки вище ліктів струснула. — Досить покладатися на Бога. Хто тут лікар?

Камнор відклав убік настоянку опію і дістав з сусіднього відділення скриньки щільно закупорену пляшку з чорного непрозорого скла.

— Що це? — зашипіла Лілі.

— Настоянка йому не допоможе. Це чистий опіум. Тільки з ним твій Ніколас зможе пережити те, що я з ним зроблю, — відповів жорстко Камнор, — а ти, голубонько, мені в цьому допоможеш. Ти не будеш киснути і ридати. Ти зробиш все те, що робиш завжди. Він зараз в першу чергу твій пацієнт, якому ти рятуєш життя, і лиш потім наречений.

Витираючи щоки рукавом сукні, Лілі кивнула.

Скільки пройшло часу, Лілі не знала. Вона перестала відчувати спеку і втому, забула про почуття голоду й сон. Її думки та погляд були зосереджені тільки на обличчі Ніколаса. Його неприродна блідість змушувала серце пропускати кожен другий удар. Іноді Лілі здавалося, що він вже не дихає, і тільки придивляючись до ледь помітного ворушіння грудної клітини, Лілі розуміла, що Ніколас ще живий.

Руки Камнора по лікті були перемазані кров’ю, як і руки самої Лілі. Вони разом витягли з голови Ніколаса гострий металевий уламок снаряду і, ще раз обробивши наскрізні рани, зашили та туго забинтували поранення. Волосся його довелося нещадно зістригти. Коли Лілі це робила, з очей її знову лилися сльози.

Камнор переконався в тому, що Ніколас народився в «сорочці»: уламок пробив скроню та дивом пройшов над вухом біля стінки черепа, якось не встромившись глибоко в мозок, та вийшов на потилиці.

Сам Ніколас навіть не ворушився і Лілі не розуміла, це викликано дією опіуму, відсутністю тактильних відчуттів або тим, що мозок його вже був мертвим. В майбутньому Лілі читала про людей, котрі після травм мозку перетворювалися на рослини. То було гірше смерті.

— Обличчя не постраждало, мабуть, він прикрив його руками, — промовив Камнор, витягуючи крихітні уламки з долонь і рук Ніколаса.

Лілі миттєво обробила руки і туго забинтувала.

— Ми зробили все, що могли. Далі вже дійсно воля Господа, люба, — Камнор витер руки рушником і, поплескавши її по плечу, вийшов.

Два санітари перенесли Ніколаса у великий довгий намет-лазарет, де знаходилося два десятка імпровізованих ліжок з пораненими.

Лілі присіла поруч з ним. Схилившись, вона притулилася чолом до його руки і знову розридалася. На неї з подивом дивилися поранені, санітари та медсестри. Ніхто з них раніше жодного разу не бачив, щоб Лілі плакала.

На світанку у Ніколаса з'явився жар. Його тіло палало, а одяг наскрізь просяк потом. Лілі покликала лікаря Камнора, але він мало чим міг допомогти. У 1916 році ще не існувало сильних і надійних жарознижуючих, які були в її часі.

Лілі протирала його обличчя, шию і груди рушником, змоченим у холодній кип'яченій воді, але це майже не давало результатів. Ліки Камнора знижували температуру, але через годину вона знову поверталася. Пов'язка в місцях поранення стала червоною від крові, її довелося терміново міняти.

Лілі розшукала Камнора, але він оперував ще одного пораненого в голову хлопця, інші військові лікарі теж були на операціях. В той день кілька людей підірвалися на протитанкових мінах.

Лілі не стала чекати, коли хтось з лікарів звільниться. Важливою була кожна хвилина. Не вірячи до кінця в те, що це відбувається з нею та Ніколасом, і в те, що вона добровільно йде на таке, Лілі наказала собі зосередитися і приступити до перев'язки. З кам'яним виразом обличчя та майже не дихаючи вона обережно, але впевнено зняла пов'язку і обробила рани. Краї їхні були запалені і стали яскраво-червоними, саме через це і з'явилася злощасна температура. Обережно обробляючи рани примітивним антисептиком, Лілі проклинала долю за те, що поруч немає дзеркала і вона не може просто забрати Ніколаса в нормальну бостонську лікарню двадцять першого століття, де б йому надали кваліфіковану медичну допомогу.

Після ретельної обробки Лілі помітила, що рани виглядають вже не так жахливо, як минулого вечора. Те додало впевненості, тому вона присягнулася Ніколасу і самій собі, що неодмінно витягне його з пазурів смерті.

Жар повністю спав тільки через добу після операції. Весь цей час Лілі не відходила від Ніколаса ні на мить, як тільки пов'язка починала червоніти, вона змінювала її, ретельно обробляючи рани, та ставила нову. Лілі не відчувати втоми і голоду, нікому з медсестер не дозволяла навіть доторкнутися до нього і дівчата розуміли її поведінку, як ніхто інший.

А під ранок наступного дня Ніколас розплющив очі.

Лілі притулилася щокою до його плеча і просто слухала рівне тихе дихання, коли його рука раптом ворухнулася. Вона миттєво підняла голову і, нарешті, зустрілася з рідним поглядом сталевого кольору очей.

— Ніколас! Слава небесам! Ніколас, — з очей знову полились сльози полегшення та радості.

Він кілька секунд з цікавістю розглядав її, а потім тихо запитав:

— Хто ви? Я вас не знаю.

*Робітничі двори — спеціальні установи, куди потрапляли найнижчі прошарки британського суспільства. Люди там позбавлялися всього, що мали, навіть імені. З присвоєними порядковими номерами виконували найважчу роботу і вже не мали права покинути ці установи. Так у вікторіанську епоху та епоху короля Георга боролися з жебрацтвом. В даний час скасовані.

**Боро — райони Лондона.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.