Есеї Про

Люблю дивитись у вікно, коли осінь домінує простором. Як сьогодні. Вид із вікна дозволяє розгледіти мокрі вулиці, мертве листя, сіре буття, а я із паруючим чаєм у махровому халаті. Мені тепло, трохи клонить у сон і я спостерігаю, повільно блимаючи очима. Люди, наповнені екзестенційними проблемами та веремією депресивних станів, енергійно переміщаються, не зважаючи на рівень вологості у повітрі, вони сильніші за це. Ця жвава картинка має перманентний характер, аж раптом… «шльоп», «швассс» – сплески десь за далекими хмарочосами. Я побачила декілька велетенських хвостів, які тепер сховались за будівлі. Серце затрепетало, наче метелик у клітці, всюди розкидаючи свій чарівний пил тривожності. Понюхала ромашковий чай. Наче звичайний. Раптовий свист підштовхнув мене до вікна. Декілька краплинок гарячого напою ошпарили мою руку. Я впізнала цей звук. Потужний свист синіх китів заволодів моєю свідомістю і я побачила їхні статні блискучі тіла, вони знову виринули вдалині, не зачепивши жодної будівлі, на відміну від російських ракет. Спіймала зневажливі погляди цих величних ссавців і заплющила очі. Почекала. Розплющила. Не було ні звуків, ні китів. Чому я їх бачила? Ні, це не через чай, або постійний стрес, я просто згадала свою дитячу мрію. Я просто не пам’ятаю про що мріяла раніше. Я забула як це мріяти взагалі. А ви?

Побачити синіх китів. Що може бути більш неймовірним? На те вона і мрія, щоб бути недосяжною і далекою.

«Сьорб» «сьорб»

Серце знов відбиває нормальний ритм, люди на вулиці все ще хлюпають калюжі своїм осіннім взуттям, а я тут у махровому халаті.

Щось змінилось. Я хочу знов побачити китів. Але ж це мрія. Я звикла, що мрії існують, але тільки для того, щоб було приємно про них думати. Правильно? Якщо мрія є недосяжною, то й сенсу немає до неї йти. Правильно?

Чомусь почала кружляти по кімнаті із теплим ромашковим чаєм.

Я хочу побачити синіх китів. Хто встановлює досяжність чи не досяжність мрії?

Я знов біля вікна. Китів немає, але є люди. Тепер я бачу їх мрії та які вони недосяжні. Це мене заспокоює. Навіть більше, ніж ромашковий чай.

Пустився дощ. Стало ще спокійніше. Стукання дощу – мантра для лінивих. Слухаю та розслабляюся, аж раптом бачу мужчину у шортах та футболці. Він біжить – займається спортом. Він наче той кит пливе крізь усе суще, бо знає що є його метою. Він повністю мокрий, одяг обліпив його мускулисте тіло, а я спостерігаю у махровому халаті із холодним чаєм. Я теж мріяла зайнятись собою, бігати… але ж це все мрії. А мрії недосяжні. Правда?