Есеї Про

Поразки

Уся справа у трансцендентному ароматі ромашкового чаю. Його ваблива теплота далекого серпневого поля відносить мене геть своїм ще не холодним вітром на своїх білих шовкових пелюстках. На них так приємно ступати босими ногами, відчувати ту важку насолоду швидкого сну серед насиченого поразками дня. Нудотно закручуючись та підіймаючись вгору, я приймаю їх, орудуючи непокірним бажанням хнюпити, ревіти, скиглити, голосити, горювати, жалкувати, стогнати, боліти, страждати. А потім… Аромат. Так! Треба просто сміливо довіритись аромату ромашкового чаю. Так і роблю. Дозволяю собі вдихати ще раз і ще раз, ще раз і ще раз, доки не відчую безоглядну готовність сліпого бачити, глухого чути, німого говорити, і просто роблю ковток.

Перемоги

Уся справа у трансцендентному смаку ромашкового чаю. Його терпка солодкість жваво розмальовує пахкими фарбами моє ще недосяжне майбутнє. Кінчиками пальців відчуваю м’яку текстуру того самого життя, смак якого так ясно мені мариться жовто-синіми кольорами. Ковток… і з далеких серпневих полів електричним струмом несеться неосяжна сила моїх виграшів, тріумфів, звершень, перемог. Я приймаю їх, ще раз роблячи ковток, закривши очі, посміхаюсь в обличчя тим вже неіснуючим невдачам, програшам, промахам, поразкам.

Висновки

Під кінець чаювання завжди пробирається лоскітне відчуття, яке нахабно штовхає тебе зробити крок до бажаних висновків, дійти до певних меж свого хиткого стану. І як тільки я все усвідомлюю, то чую… далеку мелодію серпневих птахів, яка лунає прямо з прозорого огрійливого кухля, там де квітнуть ромашки – доказ тривожно-переможних рефлексій, м’яких насолод та смакових екзальтацій.

Ромашковий чай…