Маріуполь вознісся

В будь-якій точці планети, тримаючись за руки в підвалі, чи сидячи в інтернеті, вони відчували себе частиною цілого народу. Навіть якщо знали, що їх вже відспівали… під уламками світу азовстальського заводу.

Що змушує їх захищати? Хіба ти не боїшся, питала мене мати. Ні, я страху не маю – а одну лиш ненависть. Ми їх всіх покараєм. За сльози солоні, за життя закатоване у полоні. І не смертю їх навіть. Вже ніколи росіянин не пізнає милосердя.

Війна правду ховає. Але не ця, ця очі світові відкриває. Навіть якщо світ до правди не готовий. Хто досі був чистий – забруднився, спотворнів.

Нам молитви читають і карбують медалі, наші тіла винесли зі скелету Азовсталі. Нас із дому забрали, надарили букетів, а в столиці українська весна. Її видно з вікна, без вікна і навіть з-за грат фільтраційної в’язниці.

Колись це скінчиться, я не знаю, коли, але відновиться границя. Після перемоги, відбудови після. Маріуполь живе.

Маріуполь вознісся.