Я крізь потáєну ажурність твого слова...

Я крізь потáєну ажурність твого слова

Шукала ключ до загадок душі...

І зачарована рядками тої мови

Зронила серце в вірші-вітражі...

Тоді здалось мені, що серцю то лиш сниться

І щойно зможе межі віднайти –

За мить вже випливе з найглибшої криниці,

Й на твердь землі захоче знов зійти...

А серце в тóбі заблукало ненароком,

І не схотіло твердь шукать земну...

Хоч гороскопи, мов нещадні лжепророки

Ще прагли правду видать за брехню...

Я опеклась вогнем твоїм, та не зітліла...

Навчивсь метелик грітись звіддаля –

Щоб не згоріли в полум'ї вразливі крила

Крізь вітражі торкається тепла...

Вже стерлись мрій сліди, розтанули надії,

І серце наче й межі віднайшло,

Але ніщо його у світі так не гріє,

Як дивне й нерозгадане тепло...

Ще крізь віки знайдуть стінопис мого серця,

І може розгадає в ньому хтось

Моє кохання, що луною там озветься

Й твоє ім'я, що в фарбах збереглось.