Самоцькування

Самоцькування

Ручка тремтить і порожньо у думці,

Надії "вищого" писати не дають.

Самоцькування - відголоски куці,

Які у голові моїй гудуть.

Давно минули дні, шкода,

Коли стискав я олівець чи ручку,

І в пристрасті натхнення дарував

Я світові свій витвір невеличкий.

Тоді мене не хвилювало, не чіпляло,

Що рим замало чи ритміка не та.

Байдуже, що портрет недосконалий

Чи інший витвір в сонечкі не гра.

Мене тоді не так чіпляло,

В пориві нестримного натхнення,

Що вийшло діло трішечки коряво,

Коли я бачив образів здійснення.

Тоді, по своєму, я був щасливий.

І, раз за разом, волю почуттям давав.

Й не роз'їдало почуття зрадливе,

Що без творіння я себе втрачав.

Я так сумую за часами без придирок,

Коли я сам себе в пориві надихав...

Коли я став настільки невмолимим,

Що беззмістовну х...ню заборонять почав?

І ось сижу я знову, коплячи пориви,

Бо ритм і сенс в цю голову не йде.

І посмішка вустами розповзлася криво,

Бо "беззмістовна х...ня" все ж з мене і тече.