Ілюзія долі

Крихкість життя дедалі більше обростає нудьгою.

Ніщо вже не дивує, ніщо не збуджує жадібності до існування. Моїм думкам чужі сентименти, особливо ті, якими так насолоджується моя "родина". Їхні ностальгічні спогади лише викликають іронічну посмішку. Вони намагаються приховувати це при мені, але ми з Едвардом добре знаємо: думки — це найслабше місце.

Едвард... Окремий вид тортур. Якщо комусь вдалося зробити меланхолію професією, це точно йому. У своїх стражданнях він переграє навіть Розалі з її нескінченними спогадами про те, як добре бути смертною. У цей момент він лежить у своїй кімнаті, слухаючи черговий драматичний витвір Дебюссі.

— «Сади під дощем», Тім, — звучить його голос, холодний і сповнений докору. — Я був би вдячний, якби ти припинив втручатися у мої думки.

Я лише злегка усміхаюся і піднімаюся до його кімнати. Едвард, розкинувшись на килимі, вдивляється у стелю так драматично, що це вже майже комедія.

— Тільки після тебе, брате, — кидаю я, спершись на одвірок.

Ми обоє розуміємо, що не можемо не копирсатися у свідомості одне одного. Це наш дар і водночас прокляття. Хоча все частіше здається, що лише друге.

Едвард зітхає, ніби збирається зануритися в чергові філософські роздуми. Але я не даю йому такої розкоші. З блискавичною швидкістю підходжу й даю легкий, але помітний ляпас по голові.

— Можеш перестати мучити стелю своїми муками? — запитую, стримуючи усмішку.

Його ображений погляд майже вартий доктораської дисертації про вампірське страждання. Але нас перериває Еліс, яка вривається в будинок, немов ураган.

Її думки наповнені тривогою та яскравими видіннями. Шкільна стоянка. Старий пікап. Дівчина, темноволоса й бліда, веде машину, жваво розмовляючи з кимось поряд. Образ розмитий, але запах... Я майже відчуваю його. Серце немов пропускає удар, і видіння обривається.

— Вона людина? — різко запитує Едвард, його голос сповнений гніву. Він уже стоїть поруч із Еліс, його очі блискають. — Вона ж людина, правда?

Есме і Джаспер спускаються донизу. Джаспер одразу посилає хвилю спокою, змушуючи всіх трохи розслабитися.

— Не зривайся, Едварде, — втручається Карлайл, зупиняючи його.

Я ж сиджу на сходах і спостерігаю за всією сценою з байдужістю.

— Не така вже й трагедія, брате, — зрештою кажу я. — Зате тепер у тебе буде менше часу на меланхолію.

Едвард не реагує, лише швидко виходить із дому, а Карлайл кидає на мене суворий погляд.

— Сарказм не завжди доречний, Тім.

— Коли він доречний, то вже пізно, — відповідаю я, підводячись.

Еліс проводжає мене поглядом, усміхаючись, але в її очах видно щось більше.

— Тільки не затримуйся, — каже вона, коли я беру шолом і виходжу до мотоцикла.

— Обов’язково, — відповідаю, не дивлячись на неї.

Мотоцикл рикає, наче дикий звір, і я мчу геть, залишаючи їх у своїх думках.

Сієтл.

Мій тимчасовий прихисток від спогадів і думок, які вже давно втратили сенс.

Сієтл зустрів мене так само, як і завжди: шумом машин, мокрим асфальтом і вологим повітрям, наповненим ароматами кави й тютюну. Місто, яке я обрав своїм тимчасовим притулком, завжди залишалося незмінним, як і я сам.

Я вимкнув двигун байка, зняв шолом і вдихнув холодне повітря, що обволікувало обличчя. Дощ ледь помітно змочував волосся, але я не поспішав ховатися. Сієтл був ідеальним місцем, щоб сховатися від звичного. Від спогадів, які з кожним днем здавалися дедалі більшою вагою.

Спогади... Мій дар був водночас і благословенням, і прокляттям. Люди схильні прокручувати свої минулі події, розглядати їх під різними кутами, виправляти чи шкодувати. Але для мене спогади інших — це нескінченна стрічка часу, яка прокручується сама собою, без мого дозволу. Я бачу їх, відчуваю їх, майже живу ними, навіть якщо сам цього не хочу.

Але сьогодні серед цього звичного коктейлю запахів та видінь щось виділялося.

Це було ледь вловиме, але достатньо яскраве, щоб я зупинився. Запах, що викликав відчуття тривожного дежавю. Він був тут, але змішувався зі звичними ароматами міста, майже зникаючи.

Я зупинився посеред людського натовпу, запустив руки в кишені куртки й підняв погляд на сіре, запнуте хмарами небо.

Де ж я це відчував?

Моя пам’ять, хоч і досконала, тепер видавала лише розмиті образи. Цей запах був водночас знайомим і чужим, як забута пісня, яка раптом повернулася з глибоких надр свідомості.

Люди проходили повз, не звертаючи уваги на вампіра, що завмер у власних думках. Їхні серця билися поруч, одне за одним, як ритм барабана. Але той єдиний запах усе ще залишався невловимим.

Я пішов далі, розчиняючись у натовпі, тримаючи голову низько. Це місто не раз рятувало мене від постійної присутності сім’ї. Але сьогодні навіть Сієтл не міг заглушити відчуття, що цей запах щось означає.

Що ж це, до біса, таке?