Лорелея

Вітер в коси її заплітає дощі,

Плещуть води старезного Рейну,

Погляд вабить, мов світло зірок уночі,

Лорелея, моя Лорелеє.

Її голос, як казка прадавніх лісів,

Де пліч-о-пліч і духи, і гноми,

Як в розплетену косу, вплітає пісні,

Що співала їх ще Фрау Хольда.

Виднокрай огортає туманна вуаль,

Місяць в небі малює їй крила,

І здається, що це не легенда, не даль –

Лорелея насправді ожила.

Вона в пісні розкаже про літній розмай

Про цілунки, яких вона варта,

І від пісні її душу стискує жаль,

Як кохала білявого Карла.

Її спів — то печаль, то розрада, то мить,

Що в серця проникає, мов зілля,

Капітани спиняють свої кораблі,

Юнаки відкладають весілля.

Її очі — два неба, і їх глибина,

Що таїть і жагу, і тривогу,

І ніхто не вгадає, чи правда вона,

Чи обман, що спотворить дорогу.

Та лиш човен під скелею путь обере,

І лиш чується спів незабутній,

Капітан, як заклятий, у хвилю пірне,

Не злякавшись ні смерті, ні смути.

Лорелея сміється, і вітер реве,

Пісні линуть у темінь до неба,

Її серце ще помстою в грудях живе,

Бо кохання їй більше не треба.