ГАРБУЗИНІЯ

Прокинулась мала Натуся у ліжечку із балдахіном,

немов пружинка розтягнулась і знов пірнула під перину.

Знадвору крізь спітнілу шибку яскравий промінь – срібло чисте,

забіг нечутно. ,,Треба спати”, – подумала, а він як блисне!

Засяяв враз гарбуз в куточку і сонцем вигляда з-під лави.

Дівча тремтіло, як листочок, але ж цікаво. До нестями!

Освітлені прозорі стінки їй таємницю відкривали:

не насінини – ціле місто в жовтогарячих покривалах.

Будинки, сходи і фонтани, мости над прірвами, долини,

а скрізь, куди не кинеш оком, істот багато дуже дивних.

У білих мантіях, серйозні, із чубчиком конфедератки,

про щось міркують, а між ними пінг-понгом слово “проростати”.

А ліхтарів там! Світлом теплим війнуло дівчині в обличчя,

Створіння щось із ниток плели, мала підсунулася ближче.

Прислухалась, ведуть дебати смішним писклявим голосочком,

Як з Гарбузинії тікати, бо всіх з’їдять – відомо точно.

Стурбовані канати в’яжуть, щоб вибиратися із дому,

хоч сумно їм, та небезпечно надалі залишатись в ньому.

Аж, раптом, наче грім ударив – здригнулась в ліжечку Натуся,

“Росту, напевно… Що за чари?” Гарбуз надвоє гучно луснув.