ВІДЛУННЯ ЛИХОЛІТТЯ

Долина, обрамлена вічною тишею, була ніби залита водою, прозорим спокоєм річки, яку вже не долали ні хмари, ні вітри.

Тендітна дівчина в сріблястій сукні стояла на стежці перед прибитим до землі величезним каменем із викарбуваними на ньому словами: "Як дзеркало часу, ця дорога – одне з його віддзеркалень, багато про що воно витовкмачує... Тут пройшов той, хто говоритиме з тобою у свій час". Слабкі промені сонця змушували його глянцеву поверхню іскритися й виблискувати, та були вони такими холодними, що мимоволі здавалися променями вічного зла.

Дівчина підняла руку й обережно провела по каменю долонею. Рука торкнулася прохолодної гладкої поверхні – на ній залишилися брудні відбитки пальців, мокрих від роси. Вона ледве посміхнулася і зробила крок уперед. Дівчина вже вирішила, для чого тут стоїть, але згадала раптом про те, яке щастя випало їй на долю – спокій, якого ніколи не мали інші. Життя – безмежний момент у просторі вічності.. А це зі свого боку стало тепер просто відображенням, що проходить крізь неї...

"Дурниці, – сказала вона своїм думкам і знову провела долонею по поверхні каменю. – Іронія долі, так? Дурість, туга самотності... Чого ж я хочу? – шепотіла та, трохи поміркувавши, сумно й тихо. Усього й одразу. Кохання, все це... Усе в омані, тільки довго-довго й нерозділено. Чи вистачить мрій? Треба бути в черзі за щастям... Яке ж воно, те щастя?"

***

Пролунав будильник, який вгамував увесь залишок сну. Чи ні, уже ранок. Але спати більше не кортіло. Було трохи душно, тягнуло у відчинене вікно. Отже, знову запізнився – не спалося.

"Вийти на повітря?" – стало першою думкою, що спала чоловікові в голову.

Вітер був свіжий. Тут, за містом, він дув на повну силу – схоже, день буде похмурий. Молодого чоловіка ця думка розсмішила, проте не підняла настрою. Він узяв із полиці журнал, розкрив його навмання. З обкладинки на нього поглянуло усміхнене жіноче обличчя – немов модель, що щойно вийшла з-під пензля художника. Знімок був цікавим, на перший погляд – щось із ХІХ століття, легке, сповнене благородства і дивовижної жіночності. Журнал мав назву "Оголена нордична краса".

"Що ж, якщо вони вирішили надрукувати це, чому б і не зазирнути," – підірвав мозок чоловіка коментар під ним.

Перегорнувши сторінку, той побачив знайому ілюстрацію – вона була на весь розворот: оголена дівчина застигла, наче ширяла над обмерзлим полем, сніжинки повільно падали на її ніжні плечі та торкалися її грудей, що прозирали з розстебнутої шубки. Цього разу дама була майже голою, її відверту сукню розірвано в кількох місцях. Мабуть, зима того року стояла моторошна. Погляд художника був націлений, здавалося, якраз на того, хто вдивляється – і той відчув себе незатишно.

"Ось уже справді культура навернулася, – подумав він і з деякою гидливістю глянув на дівчину на знімку – Себе вона тримала з великою гідністю..."

Траурне марево над горизонтом цього дня здавалося якимсь зловісним. Хоч і був сонячний день, вітер приніс із собою сильний мороз і різкий запах диму, а потім звідкись з іншого кінця міста долинув оглушливий гуркіт артилерійського залпу. День обіцяв бути погожим, але, напевно, його темні тіні породжувалися самою атмосферою, оскільки небо над містом нависало важке, темне, загрозливе.

Заїжджена, як усі наступні дні, мелодія вальсу звучала в голові чоловіка, надаючи думкам меланхолійного забарвлення. У номері стояв телевізор, де йшла якась стара комедія, в якій двоє акторів грали крутих бандитів, що дивом вижили під час бомбардування. Аби скоротати час, він став перемикати канали – тільки потрап на очі сумна вульгарність, що з сумом дивиться з численних картинок – яке тут кохання, коли таке?..

Судомний дзвінок у двері обірвав його сумні роздуми. Чоловік не поспішав відчиняти – він знав, кого занесло спозаранку. Хтось дуже хотів побачити його, так само як і його кімнату, засаджену старими книжками, обвішану картинами, повну віршів, де ліричний смуток був сусідом з хлопчачим оптимізмом і раціоналізмом. Час, який молодий чоловік проводив на відпочинку, починав повторюватися. Навіть можливо, цей час був щасливим. Хай там що, хорошого не чекав ніхто.

– Кого там занесло? Знову без жодної підстави?

– Це не безпідставно, повір... – почав голос. Потім він змовк – вочевидь щось сталося. Двері відчинилися. Тепер господар номера розрізняв смутно знайому фігуру в напівтемряві коридору.

Відстань у кілька кроків, що розділяють їх, допомогла зібратися. Разом вони зібралися в номері, зачинивши за собою двері.

– Отже, ніякої сентиментальної лірики... Та що ж це таке?! – молодий чоловік мимоволі стиснув кулаки. Співрозмовник терпляче чекав. – Та мені хоч двадцять років товкмач, хоч сто, все без пуття! Ти ж мене за дурня маєш?! Яка, до біса, розпуста по сусідству? Та котись ти до бісової матері, бодай тебе...

Мовчазний слухач у відповідь на цей спалах люті лише сумно посміхнувся. Його погляд був задумливий і сумний. Молодий чоловік не знав, якими словами йому повернути душевну рівновагу, щоб той перестав тиснути на психіку. Співбесідник нарешті відвів очі. Обличчя стало вщерть серйозним. Здавалося, немає ні тіні насмішки в його карих очах.

– Я розумію, тобі не до жартів, тому переходжу до справи. Доведеться зробити вибір.

Нотація затягнулася довше запланованого мінімуму – він говорив, не стрічаючись поглядами, проте в його голосі чулася якась особлива інтонація. Нічого не поробиш – треба думати, прихожий вирішив остаточно розвеселити бідолашного пожильця своїми проповідями, а заодно позбутися в такий спосіб хоча б тимчасових натяків на головне – чим чорт жартував?

Чи від своєї власної психічної неповноцінності відгородився? Але цього разу його жарти виявилися зовсім не комічними, а господар квартири ніяк не міг змусити себе засміятися, і тільки губи в нього злегка тремтіли, але не від нервового напруження, а начебто самі собою, наче від нервового тику.

Видихнувши, гість присів у крісло навпроти, підняв голову, оглянув кімнату і неголосно вимовив:

– Варіант перший – ти погоджуєшся допомогти одній людині. Інший – отримуєш усе, що ти бажаєш знаєти про цю людину, проте тобі доведеться брехати й вивертатися, – він усміхнувся і зробив невелику паузу. – Ще ти не повинен робити нічого, забороненого законом, поки ти в ньому служиш.

– Звісно, не повинен... і не буду.

– Ти поводитимешся по-дурному, я знаю. Рекомендую проявляти хоч краплю обережності, – він заледве підвищив голос і підняв вказівний палець, немов погрожуючи. – Повір мені на слово. Справа непроста. Втекти не вдасться, намагайся зрозуміти це.

– Ясна річ, фортуна не на моєму боці.

– Тебе змусять мовчати. Не намагайся бігти – це неможливо. Спробуй згадати все, про що ви говорили з цією людиною.

– Навіть якщо згадаю все, що було – це нічого не змінить. Мені ніколи не подобалися такі справи.

– Спробуй скласти думку про її психічний стан. Скласти враження, що підходить під те, що відбувається... Тоді, можливо...

– Не маю сумніву, що мені весь час доведеться брехати, – перебив молодий чоловік, – і це буде найгірше, що я можу зробити.

Гість поморщився, і господар квартири зрозумів, що знову зірвався. Це була, звісно ж, явна провокація, але вона не мала жодного ефекту. Слухач навіть не ворухнувся.

– Якщо я можу щось іще зробити для тебе, скажи. Запевняю, ти отримаєш усе, чого жадаєш. Для цього тобі зовсім не потрібно зустрічатися з нею. Головне – зібрати ці уривки інформації, розумієш?

– І так усе очевидно... – молодий чоловік трохи заспокоївся і вирішив продовжити гру в люб'язність: – Якщо я погоджуся, що далі?

– Усі можливі гарантії для цього ми забезпечимо. Лише наберись терпіння. У нас попереду багато часу, – він піднявся з крісла, підійшов до дверей і поклав руку на клямку. – Пребагато... А поки, будь ласка, не сперечайся і спробуй мене не дратувати...

– Еге ж, не дратувати! – передражнив його господар, – Він мені тут думає, що я до нього на коліна кинуся. Зроду-віку не дочекаєшся!

– І ще...

Настала пауза, і співрозмовники завмерли в напрузі. Гість поглянув на годинник, а потім тихо промовив:

– Хочу попередити, у разі відмови ти можеш втратити ту людину. Можливо, назавжди.

– Іншого вибору в мене немає?

– Іншого вибору в тебе немає. Згоден із тим, що не все залежить від тебе? Ось як... Ти не багатослівний.