Смак

Для нових мешканців довелося розширювати приміщення. Що для кота було просторо, для двох підлітків заледве давало змогу поворухнутись. Про повернення до приміського поселення і мови не було. Новини звідтам не тішили.

Котян наступного ж ранку проник до крайньої хати. Його іноді там гукали на шматок соєвого сала. Він вдавав, що страшенно радий поласувати тією гидотою. Тож, того ранку, кіт всівся на ґанку, потерся мордочкою об поріг дверей і замуркотів. Вибігла жінка, яка завжди приязно розмовляла з малим вухастиком. — Пси-ка, малий! Тікай, поки тебе не піймали. Тепер ніхто не зможе тебе кормити. Оно, якийсь то з вашої зграї обісцяв сина місцевого управителя. Знаєш, котику, чим? Якоюсь заразою, що роз’їла тому придурку всі причандали. Тікай, малий, не муркай тут мені.

— Агов! Маріє, з ким ти там розмовляєш? — почулося з передпокою.

— Та нікого тут немає. Я так сама до себе… Не можу дати ладу думкам.

— То ліпше не надворі говорила. Ще сусіди почують.

Жінка зайшла в хату, але двері не зачинила. Котян тінню просковзнув услід, прилипаючи спиною до стіни.

— Йой! Василю, я чула, бісів управитель, щоб його чорти взяли, зібрав бригаду. Ходять вишукують котів і везуть на миловарню. Йой! Шо си творе! Шо день, то гірше!

Чоловік обхопив Марію за плечі.

— Тихо, тихо. То не твоя біда. Будеш так перейматися, то й себе не вбережеш.

— Мала Лоренка зникла. Кажуть, що то Матвійко її занапастив і забрав кудись,— не вгавала жінка, — а Василевий виродок каже, що то Матвій того кота навчив сцяти кислотою. Йой! Що матері тієї дівчинки робити, що думати? Сама залишилась, без чоловіка. Тепер і без доньки.

— Так. Петро був хорошим і справним робітником. Дарма, що мав протези замість стоп. Все Лорену вчив своєї майстерності. Хотів, щоб та мала в майбутньому професію.

— Таке скажеш! Навіщо дитині вміти керувати різними машинами, що літають? Який з того зиск? Охоронцями у місто беруть лише мутованих злочинців… — Марія обернулася і зустрілася поглядом з котом, який все ще уважно слухав її слова.

— От лихо! Бігом звідси! Ще не вистачало, щоб мене забрали на мутацію з-за тебе! — жінка замахнулась рушником, аби налякати кота. — А ну! Пси-ка!

Котян пирхнув, вигнув спину, розпушив хвоста і відскочив убік.

— Тікай і більше не приходь! — вона ляснула дверима. Та дарма, бо кота вже годі було розгледіти в запилюженій куряві.

Новини з поселення не стільки засмутили Лору і Матвія, як, радше, насторожили. Справа не в тому, що їм було сумно за своєю родиною чи друзями. Люди в поселенні своїм дітям мало часу приділяли на виховання чи турботу. Всі працювали на згарищі. Іншої роботи не було. Тому й саме поселення теж називалось Згарищем, аби ототожнити його мешканців з найнижчими верствами суспільства, тобто, з непотребом, що йшов на сміття.

Чоловіки, переважно, вивантажували машини з електричними пристроями, які привозили з міста. Весь скарб закладали у величезні тунелі. Тут їх називали «печами», тому що, власне, вони виконували саме таку функцію: плавили зв'язки в електромагнітних схемах. Сама форма тунелю і розташування каналів, якими надавалося всередину стиснуте повітря спричиняли поштовх вібраційного удару, котрий і руйнував потрібні зв'язки. Після спалення повітрям корпуси розбивали на шматки, а частинки металу повертали назад до міста. В обов'язки жінок входило прибирання печей. Механічний насос подавав воду через довгий шланг. Варто було лише направляти струмінь у потрібному напрямку, щоб увесь залишковий мотлох прямував у яр на околицю приміського поселення. Саме там і порпались підлітки в пошуках діючих напівпровідників і, не зовсім розтрощених, корпусів. Час від часу з міста приїздила команда інспекторів і проводила обшуки в будинках на наявність прихованих матеріалів з живими електросхемами і цінними металами. Крадіїв жорстоко карали, заковували в кайдани і забирали до міста. Подейкують, що на них чекали експерименти в квантових лабораторіях.

Зникнення двох підлітків сколихнуло на якийсь час місцеву спільноту. Проте, так як сам управитель Згарища особисто підтримав звинувачення свого сина (Павука) проти Матвія, ніхто й не сумнівався в тому, що безталанній парі ліпше не повертатись. На них повісили б не одне кримінальне правопорушення й відразу б повезли в міські нетрі.

Як би там не було, Котян не тямив себе від радості, що нарешті міг показати своє помешкання тим, кого давно вважав своїми друзями. Єдине, що він забув передбачити, це те, що людські тіла потребують набато більше ресурсів. Адже кожного дня організм людини мусить споживати певну кількість калорій у сухому й рідкому виді. Гігієна також вимагала набагато більше води, ніж могли вмістити його резервуари для власних потреб. Дуже багато років пройшло з того часу, коли він переймався цими питаннями в своєму житті. Міг і забути старий. Хе хе!..

Тепер навіть дивно думати про себе, як про старезного дідугана, який заледве пересувався цим світом. Він щиро поспівчував тодішньому штату обслуги, що опікувався тим, аби поважний вчений мав комфортні умови для праці та відпочинку. Можливо те почуття провини за свою старечу неміч теж у якійсь мірі зумовило його вибір про перенесення свого єства в таке зручне та економне до витрат тіло кота.

— Матвію, я покажу тобі, де можна облаштувати кухню і ванну, — він промовив слова, налаштовуючи різні види інтонації свого голосового апарату. Звучало не те що дивно, а трохи кумедно, коли наголоси, а особливо склади, плуталися у різному порядку. Вийшло щось на кшталт: « МАтюві, ай кАпожу бітО де можнА тулашОбвати кухнЮ і ннувАн.»

Хлопець посміхнувся і пішов услід піднятому хвостику. Котян ще повторив цю фразу на різних частотах, поки не зупинився на мелодійному голосі Жені Яновича, одного з ведучих тих старезних шоу, що існували, коли був такий собі мережевий відеоканал «Ютуб». Матвій зігнувся і лагідно пошкріб кота за вухом:

— Чому б тобі не спілкуватися зі мною як раніше, за допомогою думки?

— Фі! По перше: дуже енерговитратно; по друге: я не завжди можу відгадати твою думку, — він притулив лапу до носа, наче хотів підняти неіснуючу оправу окулярів.

Протягом тижня Лора відходила від шоку. Спочатку вона сахалася від самих лише спроб Матвія доторкнутися до її волосся, відводила голову навіть тоді, коли той підносив до її губ пляшку з водою. Від їжі з його рук вона теж відмовилась. Не могла пояснити, чому так чинить.

Проте Котян без проблем міг приластитися до її холодник пальців і промуркотіти свою пісеньку:

— Лорі варто гамці, Лорі треба сили. Скоро, рано-вранці будем тебе мили.

— Що? Я сама помиюсь! — вона шморгнула носом і задерла підборіддя догори.

— Тому треба поїсти, — кіт примружив очі. — То як? Будеш гамці? — він знову присунув тарілку.

Вона взяла ложку. Сльоза зрадливо капнула на обгорілу тушу невідомої тварини.

— Це що?

— Не переймайся, дорога. Це делікатес. Сам упіймав!

Матвій у цей час довбав у кам’янистій руді простір для додаткової кімнати. Його чолом пробігла хвиляста зморшка:

— Роботи багато, а користі нуль!

— Це чому? — Котян підняв носа.

— Літо пройде, а восени підуть дощі, змиє глину, якої тут достобіса між камінням. Стане зимно. Чим грітися? Якщо навіть назбираємо достатньо дров, то де палитимемо? А одяг теплий де шукати?

— Стільки питань… Що пропонуєш?

— Треба повертатись. Принесемо їм, Токарю і Павуку, що-небудь зі свого сховку на вибачення — та й будемо квити.

Лора зігнула коліна і притислась до стіни:

— Ні! Ніколи!

— Звісно, моя ягідко, ніхто не буде повертатись у те пекло! Ти не подумав і сказав, Матвію. Поміркуй ліпше, — Котян розширив зіниці, що враз засвітилися фіолетовими спалахами.

Хлопець відвернувся і далі неохоче став шкребти поверхню скали.

— Тоді треба рушати звідси, геть далеко, шукати тих, хто нас прийме на зиму, — він кинув шкребло на підлогу і вийшов надвір.

— Чому він так каже? Я щось не так зробила? — Лора закусила губу, щоб не схлипувати.

— Він піклується про тебе. Не знає, як зарадити. Йому просто потрібна підтримка.

— Я не можу, Тян. Мені моторошно, коли я бачу чоловічі руки, будь-які. Відразу нудота, і в голові все пливе.

— Не хвилюйся, серденько. Давай, ліпше розкажу тобі далі вступний курс з квантової механіки.

ЇЇ обличчя вмить пожвавішало і вона підсіла ближче до кота:

— Так, дуже цікаво. Ми зупинились на спробах Ервіна Шредінгера описати поведінку квантово-механічної хвилі.