Зільтаар: народжений тричі

“Герой і тиран — дві сторони однієї монети,

яка тоне у крові тих, хто повірив у обіцянки.” — Манускрипт Зільтаара

Світанок на Гродлано був одним із тих рідкісних моментів, коли на планеті можна було побачити небо без хмар. Нова та Оріанна сиділи разом на маленькій терасі, спостерігаючи, як перші промені зірки пробиваються крізь горизонт. Тиша була спокійною, тільки доносилися віддалені звуки бойових дій.

Нова, вдивляючись у далечінь, порушив мовчанку. — Оріанно, ти сумуєш за батьками?

Вона подивилася на нього, і її очі наповнилися м'якістю та сумом. — Звичайно, Нова. Щодня. Вони були найкращими батьками, яких можна було б собі уявити.

— Що ти найбільше пам'ятаєш про них? — запитав Нова, схиляючись ближче до неї.

Оріанна посміхнулася, згадуючи. — Я пам'ятаю, як мама співала нам колискові вечорами. Її голос завжди був таким ніжним і заспокійливим. А тато... він завжди розповідав найцікавіші історії перед сном. Вони були наповнені пригодами і добротою.

— Так, її голос, єдине, що я пам’ятаю. — Сказав Нова, його голос затремтів. — Мені так їх не вистачає.

Оріанна обійняла його, намагаючись надати йому підтримку. — Мені теж, Нова. Але ми повинні пам'ятати, що вони завжди з нами. В наших серцях, у наших спогадах. Ми — їхні надії.

— Іноді мені здається, що вони десь поруч. — Зізнався Нова, витираючи рукавом сльози.

— Знаєш, Нова, — промовила Оріанна дивлячись у заплакані очі. — Кожен світанок нагадує мені про те, що навіть у найтемніші часи завжди є надія на краще.

Нова подивився на неї, відчуваючи тепло її обіймів. — А що буде, якщо ця надія зникне? Якщо ми втратимо все?

Оріанна ніжно усміхнулася. — Ти ніколи не втратиш все, доки у тебе є архи, яких ти любиш і які люблять тебе. Я завжди буду поруч із тобою, Нова. Завжди.

Він кивнув, намагаючись утримати сльози. — Я боюся, Оріанно. Я боюся, за тебе сестро.

— Ти сильніший, ніж думаєш, у тебе велике майбутнє Нова — Сказала вона, взявши його руки у свої. — Ти вже пережив так багато. І як би не було важко, ти знайдеш в собі сили продовжувати. Для мене, для наших батьків. І для себе.

Нова замислився на мить, вдихнувши свіже ранкове повітря. — Обіцяєш, що завжди будеш поруч?

— Обіцяю ! — відповіла Оріанна, нахилившись і поцілувавши його в лоба. — Ти - моя родина, і я ніколи не залишу тебе.

Вона підвелася і, зібравши свої речі, почала готуватися до роботи. Її сумка була важка, наповнена припасами для солдатів. Єдиним чим вона могла допомогти солдатам повстанської армії, це нагадати смак і аромат домашньої їжі, приготовленою жіночими руками. На додачу, ця справа приносила ще й не значний заробіток, в часи коли її хлопець Ютус Нейтар брав участь у боях.

— Оріанно, можна я піду з тобою, я теж хочу працювати і приносити користь ! — Промовив Нова, помітно нервуючи.

— Нова, ти ж знаєш, це небезпечно. — Заперечила сестра.

— Я більше не можу сидіти вдома і нічого не робити. — Наполягав він. — Хочу бути корисним.

— Нова, я розумію твої почуття, але це занадто ризиковано. Ти знаєш, що в нас немає розпізнавальних знаків, і якщо тебе сплутають з солдатом або шпигуном, наслідки можуть бути страшними.

— Я не боюся, — відповів він, намагаючись виглядати впевнено. — Ми вже пережили так багато. Я готовий ризикувати.

Оріанна зітхнула, її серце розривалося від тривоги за брата. — Ти можеш не боятися, але я боюся за тебе. Якщо тебе затримають, тебе можуть відправити на фронт. Де окрім крові й каліцтва немає нічого. — Промовляючи такі слова, сестра з усіх сил намагається налякати брата. — Я не можу цього допустити.

— Чому ти завжди повинна захищати мене? — В його голосі звучала злість, але більше від безсилля, ніж від образи. — Я теж хочу захищати тебе!

Тому що ти моя родина, — м'яко відповіла вона, обіймаючи його. І я зроблю все, щоб ти залишився в безпеці. Я не витримаю, якщо з тобою щось станеться.

Він на мить притих, відчуваючи її турботу та любов. — Оріанно, я просто не хочу залишатися тут один.

— Я знаю, мій любий, — сказала вона, гладячи його по голові. — Але ти можеш допомогти мені тут, вдома. Піклуйся про дім, про наше маленьке господарство. Це теж важливо. Повернусь до вечора. — сказала Оріанна, посміхаючись. — Сьогодні нам привезли нову партію продуктів, тож обід буде особливим.

— Будь обережна. — Сказав Нова, стоячи біля дверей і спостерігаючи, як вона виходить.

— Завжди ! — Відповіла вона, повернувшись, щоб ще раз обійняти його. — Пам’ятай, я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю — прошепотів він, спостерігаючи, як вона йде стежкою до військових частин.

Вона вирушила в дорогу, йдучи через густий ліс, який відділяв їхній дім від військової бази. З кожним кроком її тривога тільки зростала. Коли рідний дім заховався за деревами, сльози почали котитися по її щоках. Вона намагалася стриматися, але відчуття, що це їхня остання зустріч, не давало їй спокою.

— Чому я так почуваюся ? — шепотіла вона до себе, витираючи сльози. — Це ж звичайний день, такий, як і всі інші.

Але всередині неї зародилося передчуття, що цього разу все буде інакше. Вона відчула, як страх охоплює її серце, і цей страх був сильнішим за будь-який інший, який вона відчувала раніше. Вона намагалася переконати себе, що це просто нерви, викликані війною, і вона повинна залишатися сильною заради Нови.

— Я повернуся до нього, — сказала вона твердо, намагаючись заспокоїтися. — Я завжди повертаюся.

Оріанна продовжувала свій шлях, намагаючись зосередитися на роботі, але її думки постійно поверталися до Нови. Вона не могла позбутися відчуття, що знову залишила його одного в цей небезпечний час. Її серце розривалося між обов'язком і страхом за брата.

Кожен звук, кожен шелест листя здавалися їй загрозливими. Її кроки ставали все важчими, як ніби невидима сила тягнула її назад, до дому, до Нови. Оріанна відчувала, що цей день може стати останнім у її житті, і це передчуття було нестерпним.

— Я не можу залишити його одного. Чому я про це думаю… — Прошепотіла вона, зупиняючись на мить і вдивляючись у далечінь. — Він ще такий малий, він потребує мене.

Але навіть із цими думками вона продовжила свій шлях. Коли рідний дім повністю зник за кілометрами густого лісу, вона не витримала і заплакала. Сльози текли по її щоках, вона намагалася стриматися, але страх і передчуття своєї загибелі не давали їй спокою.

Боже, будь ласка, захисти Нову, — молилася вона, витираючи сльози. — Якщо це мій останній день, дай йому силу жити далі без мене.

Вона через силу йшла далі, кожен крок здавався їй важчим за попередній. Відчуття безпорадності охопило її, наче темна хмара. Оріанна пригадала моменти, проведені з Новою: як вони разом сміялися, як вона втішала його після смерті батьків, як обіцяла, що завжди буде поруч.

— Я не можу залишити його одного, — повторювала вона, плачучи. — Він все, що в мене є.

Нарешті, її ноги підкосилися, і вона впала на землю біля зрубаного пня. Ридання вирвалися з її грудей, вона обійняла пень, наче він міг дати їй якусь втіху.

— Я не хочу помирати, — шепотіла вона, притискаючись до пня. — Я не можу залишити його одного. Нова...

Сльози текли потоком, і вона більше не намагалася їх стримати. Оріанна знала, що повинна піднятися, але біль у її серці був занадто сильним. Вона відчувала, як світ навколо стає все темнішим і холоднішим.

— Я обіцяла йому повернутися, — шепотіла вона, намагаючись знайти в собі сили. — Я обов'язково повернуся.

Після кількох хвилин, які здалися їй вічністю, Оріанна повільно піднялася на ноги. Вона витерла сльози, вдихнула глибоко і змусила себе продовжити шлях. Вона вийшла на узбіччя дороги, де в цей час їде вантажівка з припасами, і як зазвичай вона сіла у вантажний відсік, аби дібратися до робочого місця.

Оріанна прибула на військову базу, намагаючись зосередитися на роботі. Вона відразу пішла на кухню, де потрібно було готувати їжу для солдатів. Але сьогодні щось було не так. Все, що вона брала до рук, буквально падало на землю або ламалося.

— Оріанно, обережно! — Вигукнула одна з кухарок, Айрія, коли вона перекинула миску з овочами.

— Вибачте, — пробурмотіла вона, піднімаючи з підлоги розкидані овочі.

Її руки тремтіли, і вона ніяк не могла зосередитися. Сльози ще не встигли висохнути на її щоках, а думки постійно поверталися до Нови. Її серце стискалося від тривоги.

Вона взялася за нарізання овочів, але знову ж таки, ніж вислизнув з її рук і впав на підлогу з гучним брязкотом.

— Що з тобою сьогодні? — запитала її колега Айрія, піднімаючи ніж. — Ти не схожа на себе.

— Вибач, Айрі, — тихо сказала Оріанна, відчуваючи, як сльози знову навертаються на очі. — Просто... сьогодні важкий день.

Айрія хотіла щось відповісти, але в цей момент до кухні зайшов командир батальйону, майор Ксантос. Всі на кухні завмерли, коли побачили його. Він був вимогливим і жорстоким чоловіком, який не терпів помилок. Його присутність вселяла страх у кожного.

— Оріанно, що тут відбувається? — Запитав він різким голосом, побачивши безлад на кухні.

— Вибачте, майоре Ксантосе, — відповіла вона, намагаючись зібратися. — Це моя провина. Я...

— Або ти береш себе в руки, або я знайду когось іншого, хто зможе виконувати свою роботу без постійних помилок! — Перебив її Ксантос своїм горловим криком.

Слова командира прозвучали як удар. Оріанна відчула, як її обличчя палає від сорому. Вона намагалася зібратися, але тиск був надто великим.

— Я розумію, що вам важко, — суворо продовжував майор, дивлячись прямо на неї. — Але тут війна. У нас немає часу на сентименти. Ваша робота - це забезпечити солдатів їжею, а не створювати проблеми.

Він кинув погляд на інших кухарів, які працювали ще старанніше під його суворим наглядом.

Оріанна стиснула губи, намагаючись стримати сльози. Вона розуміла, що командир має рацію, але її біль і страх за Нову не давали їй спокою.

— Я... зроблю все можливе, — відповіла вона, ковтаючи клубок у горлі. — Вибачте, що підвела вас.

— Добре, — холодно сказав Ксантос. — Сподіваюся, це більше не повториться.

Він вийшов з кухні, залишивши Оріанну в ще більшому відчаї. Вона відчула, як руки знову почали тремтіти. Її колеги дивилися на неї з сумішшю жалю і нерозуміння, але також полегшення, що командир пішов. Вона знала, що повинна зібратися, але передчуття катастрофи не покидали її.

— Тримайся, Оріанно, — сказала собі вона, намагаючись вдихнути глибше і заспокоїтися. — Ти повинна бути сильною.

Вона знову взялася за роботу, намагаючись зосередитися на кожному русі, на кожному завданні. Але кожен звук, кожен рух здавався їй загрозливим. Її серце билося шалено, а думки плуталися.

День поступово переходив у вечір, і напруга на базі трохи вщухала. Солдати розходилися у свої кімнати, а кухарі завершували приготування їжі. Оріанна залишилася останньою на кухні, прибираючи після важкого дня. Її тіло було виснажене, а душа — змучена постійним страхом за брата.

Вона тільки-но почала складати прилади, коли до кухні увійшов майор Ксантос. Його суворий погляд знову змусив серце Оріанни битися швидше.

— Ви ще тут? — запитав він, підходячи до столу. — Що, вирішили затриматися ?

— Я вже закінчую, майоре, — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій.

Ксантос підняв одну з заготівок для вечері і почав куштувати. Він зморщився і подивився на Оріанну з презирством.

Це їжа? — кинув він різко. — Це ж просто жахливо!

Оріанна відчула, як страх захоплює її. Вона знала, що майор завжди знаходив причину для критики, але сьогодні його тон був особливо загрозливим.

— Я вибачаюсь, майоре, проте…" — почала вона. — Я зроблю все, щоб...

— Або ти зовсім не вмієш готувати, або навмисне робиш це погано. — Перебив її Ксантос, наближаючись до неї. Його обличчя було зловісно близько. — Може, тобі потрібен урок? То я готовий його провести для тебе…

Оріанна відступила, відчуваючи, як її серце починає битися ще сильніше. Вона зрозуміла, що зараз відбувається, і її страх перетворився на паніку. Ксантос грубо схопив її за руку, притягуючи до себе. Його інша рука потяглася до її тіла, торкаючись її плеча, а потім ковзнула до талії.

— Залиште мене! — закричала вона, намагаючись вирватися з його залізної хватки. Її очі наповнилися сльозами, а тіло відчайдушно чинило опір.

— Ані слова, більше. — прошипів він, притискаючи її ще сильніше. — Ти навіть не уявляєш, що я можу зробити. Така красуня, а возишся на кухні.

Але раптом навколо роздалися гучні вибухи. Канонада потрясла базу, і всі вікна затремтіли. Ксантос зупинився, відволікшись на звук.

— Що це? — пробурмотів він, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Вибухи продовжували лунати все ближче, і в цей момент майор почав йти до виходу, але несподівано завмер на місці. Його руки потягнулися до горла, і він почав задихатися. З його рота пішла піна, вказуючи на різке отруєння невідомою речовиною.

Оріанна дивилася, як Ксантос падає на підлогу, корчачись від болю. Вона не знала, що сталося, але розуміла, що це її шанс врятуватися. Канонада вибухів не припинялася, і думки про Нову змусили її діяти.

— Я повинна повернутися додому. — Сказала вона собі, зібравши всю силу волі. — Я повинна захистити його.

Оговтавшись від спроби згвалтування і шокуючої смерті Ксантоса, Оріанна вибігла з кухні. Вона побігла через ліс, не зважаючи на гілки, що били по її обличчю, і коріння, що чіплялося за її ноги. Вибухи все ще лунали позаду, але вона знала, що мусить дістатися додому.

— Ново, тримайся. — Шепотіла вона, з останніх сил мчачи крізь темряву. — Я повертаюся.