Зелені фіранки

– Алльо-у, – після сьомої спроби йому, нарешті, відповіли.

Карміл уже і не вірив, що це станеться. Колеги позначили в базі цей номер сірим, тобто – безперспективний. «Віслюкам» дзвонити ніхто не любив, та жереб пав на нього. А йому так хотілося закрити перший місяць без висяків.

Реставрація будинку №27 на Боричевому Тіку мала початися ще півроку тому, якби не остання мешканка. Пані Фіденко не пускала нікого за поріг.

Дійшло до того, що двері намагалися вибити. Після першого удару таран пролетів крізь двері та зник. Коли принесли пилу та почали вирізати отвір, то сточили зубці, а замку хоч би що. Відчайдухи били шибки – замурзане скло відштовхувало ломи та молотки, мов батут. І все це відбувалося під акомпанемент відбірної лайки старої, що визирала з вікна другого поверху. Тоді міська адміністрація звернулася до контакторів з потойбічним, аби ті допомогли домовитися з пані Фіденко.

– О, добрий день, радий, що ви знайшли час поговорити з…

– Я знаю, хто ви, – хрипкий голос жінки обірвав його, ще не позбуте прописаних скриптів, привітання.

Він загинав гармошкою кутик аркуша з роздрукованим планом телефонної розмови. «Давай, сміливіше», – шепотіли дві операторки, що сиділи навпроти за столом і тихо прискали сміхом. Їм було весело спостерігати, як на його щоках проступає дівочий рум’янець.

– О, чудово, – очі бігали по роздруківці, – як вам цей прекрасний ранок?

– Так само як і вчорашній. Ти забув назватися, золотко, – по-доброму зауважила вона.

– Перепрошую, мене звати Карміл. Кажете, як і вчорашній…

– Та яка в біса різниця, Кармі? Можна звати тебе Кармі? В мого чоловіка не таке миле ім’я – Гліб, і ніяк інакше, – жінка зітхнула.

Кармілу здалося, що в слухавку залетів протяг.

– Так, я не…

– От і добре. Ну то шо, Кармі, будеш мене зараз вмовляти, як твої попередники? Ой, піжди, – жінка, раптово замовкла і, – Киш! Пішов геть, кому сказала! От, халамидник!

Вона кинула трубку та, перекрикуючи нагле мявчання, сварила кота. Дівчата замовкли, і підкралися до Карміла. Їх м’які біляві пасма лоскотали його шию, але операторки того не помічали.

– Е-е-е, пані Фіденко, все гаразд?

– Ох, – сипіла вона, – паскудник. Перекинув мої калачики. Рожевий щойно розквітнув, вперше за два роки. Пощастило тобі! – крикнула жінка. – Вазонок не розбився.

– В нас є чудова пропозиція для вас, – Карміл відкрив фотоальбом, – прекрасний будиночок на берегу озера. Це дуже затишне місце, на території є сад, поруч ліс, сусіди тихі…

– Нащо мені тихі сусіди? Циць, Марципан! От же ш противне, ревнуєш, чи шо?

Кіт голосно тарахкотів і муркав десь біля обличчя пані Фіденко.

– Думаю, він підлещується, щоб ви не сердилися. Не хочете тихих, знайдемо голосних, – він чухав олівцем потилицю, перебираючи нові доступні варіанти.

– Я тут сама скнію. Відтоді як пані Рудера з’їхала, поговорити нема з ким. Хоч і засриха була страшна. Я допомагала їй тоді збиратися. Зайшла в квартиру – мати рідна! Мотлоху як на звалищі. Вона мені пропонувала щось взяти на згадку, то я окрім зачахлих вазонів нічого не вибрала. Гліб любив калачики, в нас на кухні все підвіконня було ними заставлено. От і лишила, хай радують око. А ти хочеш мене і цього позбавити, так? Котяра вредний.

– А в саду ви зможете розбити квітник. Уявіть, як ви п’єте на ґанку чай і вдихаєте аромат, е-е-е, – чомусь, всі назви квітів повилітали з голови.

Дівчата переглянулися і наперебій зашепотіли: «троянд, петуній, тубероз, півоній…»

– Краще м’яти насаджаю. Де я хороший чай візьму? – вона голосно шмигнула носом.

– Чай зі свіжої м’яти добре смакує з медом. Можу познайомити вас з пасічником, що живе на сусідній вулиці.

– Йому подобалося тут жити, чи схоче він піти за мною? – пані Фіденко наче не чула Карміла. – Та що як він повернеться, а мене нема, бо я стирчу десь за містом між занедбаних кипарисів?

– О, але ж ваш чоловік, світла його пам’ять…

– Чого ти починаєш, Кармі? Чи я по-твому з дуба впала, і не знаю, що він давно помер? Старий упертюх, казала йому не лізти на горище. Нє, треба ж було перевірити, чому дах тече. Так його гнилою балкою і прибило.

Сторінки альбому зашаруділи, перегортаючись на спогад того дня. Чорно-біле затерте фото спалахнуло, зображення ожило. Фельдшер і медсестра виносили непритомного чоловіка з будинку, а біля карети швидкої стояла згорьована жінка в домашній сукні та білому фартуху. Її плечі тряслися, вона, сховавши лице у долонях, хилилася, мов од вітру, до землі. Все сталося швидко, пані Фіденко не знайшла в собі сили провести, бодай поглядом машину, що від’їхала як тільки медики зачинили за собою дверцята. Спогад повторився ще раз, і Карміл розгледів сизі обриси провідника біля носилок. А це значить, що пан Фіденко помер десь на півдорозі до лікарні.

– Ми з ним посварилися тоді через дурню. Я хотіла білі фіранки у спальню почепити, а він – зелені. Тому і не послухав мене, коли я вмовляла його почекати майстра, а не пхатися туди самому. Бідний Марципан, передчуваючи біду, кидався йому під ноги, не пускав. Хотів уберегти хазяїна – не зміг і сам пропав, – пані Фіденко схлипнула і продовжила: – Дякую за дзвінок, Кармі, та я мушу відмовитися.

– Зачекайте, – він наморщив лоба і потер щоку. – Ми ж можемо лишити йому записку з новою адресою. Або, хочете, я буду кожен день сюди дзвонити? Має ж бути якийсь вихід.

– Запискою його заманити надумав? Він і не гляне на неї.

– Я дещо придумав, вислухайте мене, будь ласка.

***

Карміл прийшов до пані Фіденко в неділю, з самого рання. Він припустив, що їй буде спокійніше йти вулицею, не привертаючи зайву увагу. Довго не вагаючись, Карміл став на покришений бетонний поріг і постукав у хлипкі двері, з яких лущилася теракотова фарба. Пані Фіденко вийшла майже одразу. В одній руці вона тримала два вазонки з білими та рожевими калачиками, іншою притримувала кудлатого рудого кота. Він лежав у неї на плечах, мов міховий комір, і підозріло зиркав на чужака.

– Забери валізу, Кармі, – вона мружилась від сонячного світла та розгублено посміхалася.

– Чудово, адресу лишили?

– Так.

– Давайте я і квіти візьму.

– Сама донесу. Не така вже я стара, щоб не втримати, – пані Фіденко притисла вазонки до грудей.

– Тоді, прошу за мною.

Вона поволі рушила вперед. Її довга ситцева спідниця підмітала бруківку, лишаючи збиту куряву на камінні. Карміл поглянув на крайнє ліве вікно другого поверху, за тьмяним склом висіли яскраві зелені фіранки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.