Той, що мандрує снами Світи навколо нас

Андрійко стояв посеред дивного пустого місця, яке нагадувало декорації до фільму жахів. Він дивився на сотні дверей, що зависали в повітрі. Всі вони були дуже схожими між собою. Хлопчик ніяк не міг роздивитися на краєвид навколо. Здається, сіра пустеля, чи кам’янисті схили, а може, довжелезна зала без початку і кінця. Все одно. Це не мало значення. Двері. Їх так багато, а потрібно вибрати одні. Він стояв і намагався мислити, проте думки розсипалися, як сухі піщинки під поривом вітру.

Андрійко дивився на дерев’яні двері. Вони знову оточили його, взяли в міцне кільце, більші, менші і зовсім маленькі тягнули рученята-клямки з надією, що він смикне за одну з них.

Хлопчик відводив погляд від найбільших дверей, що витріщалися на нього з самої середини химерної зали. «Не може все бути так просто. Це не вони». Він намагався повернути голову, проте дверцята зирили на нього в самому мозку. «Зовсім як ті безумні очі в кошмарі». Андрійка зморозило, він ковтнув слину, і вирішив не думати, а просто потягти за будь-яку ручку. Він заплющив очі, покрутився на місці, зупинився і тицьнув пальцем навмання. Розплющив очі. Палець вказував на невеличкі дверцята з полупленим лаком. Найпростіші, найнепримітніші. Він ніколи не вибрав би їх сам. «Пора».

Хлопчик потягнув за ручку. Старі завіси застогнали від незвички. Мабуть, сюди сотні тисяч годин сну ніхто не зазирав. «Невже воно?»: не міг повірити Андрійко, хоча не знав, що саме шукає.

«Пора». Він ступив на поріг, затримавши дихання. За дверима мерехтіло, шуміло, сичало, але прохід ніби був завішений плівкою. Довіра і сміливість — ось плата за знання. І невідомо, що там буде: динозавр, відкритий космос, підводний світ, чи ще щось химерніше.

Андрійко переступив поріг. Всього на секундочку заплющив очі. За дверима буяли весняні заквітчані луки. Здається, всі квіти світу захотіли вирости саме тут. Схили купалися в червоному, синьому, жовтому, розмальовувалися білим, декорувалися зеленим. Все пахнуло, шелестіло, цвірінькало, пищало, гуділо. Рай. Андрійко потрапив у рай. Проте, все може змінитися за секунду. «Ага, бачили вже таке, нема дурних розслаблятися».

Андрійко плентався ароматними схилами, роззирався навколо, дивився вгору, стукав ногами по землі. Якби він бачив себе збоку, то точно розсміявся б: маленький кудлатий хлопчик крокує на напівзігнутих ногах, обертаючись на всі боки, ніби злочинець. Такий собі пірат суміжного світу. «Так і не запитав, чого вони його називають суміжним світом»: в такі хвилини хлопчик думав про все на світі, згадував найдрібніші деталі минулих днів. Все здавалося важливим. Розум ставав світлим і ясним, і, здавалося, що він здатен перевернути Всесвіт, а може, і не один.

Мандрівник брів жовтою долиною. Посеред неї розрослося величезне дерево з покрученими гілляками, а на ньому тріпотіли дрібні фіолетові листочки. Масивний стовбур де-не-де був потрісканий, стара кора місцями закручувалася в трубочки. Гілля химерного дерева нагадувало вербу. Довгі пасма розвівав легенький вітерець. Деякі листочки зривалися за вітром, крутилися, пірнали в повітряні ями, летіли, ніби польоту не буде кінця-краю, а потім падали і губилися між дрібним жовтим цвітом. Де-не-де над фіолетовою кроною спалахували іскри.

Дерево було важливим. Потрібно було до нього підійти. Андрійко вчився розпізнавати свої бажання. Він усвідомлював, які є лише його поривами, а які дійсно були значущими.

Ставало спокійно. Місцинка навіювала відчуття благодаті, хоча від різноманіття кольорів мерехтіло в очах. Андрійко вже випростався, перестав озиратися і насторожуватися при кожному гучному звукові. На мить він замилувався бузково-рожевим небом, на якому світилися кілька супутників, що чимось нагадували Місяць. Один був великий, на ньому навіть виднілися кратери від ударів метеоритів. Два супутники були меншими, темнішими.

Андрійко зробив крок, та його нога ступила на щось м’яке. Воно заворушилося. Мандрівник підстрибнув. З високої жовтої трави визирнула дівчача голова з довгим волоссям. Дівчинка різко сіла, тоді зірвалася на ноги. На Андрійка дивилися безмежно-сині очі темношкірої дівчинки. Тої самої, яку він вперше побачив у дзеркалі в чужому сні.

Вони стояли один навпроти одного, проте дівчинка дивилася немов крізь нього, ніби й не стояла перед нею інша людина. Хлопчик повернув голову. Двері все ще висіли в повітрі. Є шанс на відступ. Він на секунду завагався: повертатися додому, чи йти вперед, до невідомого.

Дівчинка відвернулася, потягнулася, покрутила головою і стала щось видивлятися над фіолетовою кроною. Вона напружилася, зосередилася: Андрійко це зрозумів по напівзігнутих ногах та руках. Ось-ось повинно щось статися. І справді, з якусь секунду над деревом спалахнула іскра, дівчинка підстрибнула, витягнула руку. А далі Андрійкові здалося, що все відбувається ніби в уповільненій зйомці. Вона полетіла до іскри, схопила її рукою, смикнула — і вже іскра світилася в її долоні.

— Ти! Це ти крадеш іскри! — крикнув Андрійко на весь голос.

Дівчинка обернулася, її красиве обличчя було здивованим. Проте вона була вражена не від того, що хтось викрив її «злочинну діяльність», а від дечого іншого.

— Ти мене бачиш?! — так само голосно запитала вона.

— Звичайно, що бачу! Ти крадеш іскри! Ти злодійка! — верещав Андрійко.

— А зараз бачиш? — вона ступила крок йому на зустріч.

— Та-а-а-ак! — протягнув Андрійко, театрально розводячи руки в сторони.

— А зараз? — дівчинка ставала все більше збентеженою, вона помружилася, на секунду заплющила очі.

— Так. Бачу. — Андрійко починав заспокоюватися.

— А тепер? — запитала дівчинка за мить.

Вона знову заплющила очі, сильно напружила обличчя, її довге волосся порухалося, хоча вітру й не було.

— Бачу, проте вже не так чітко, ніби за затемненим склом стоїш, — Андрійко не розумів, до чого ці питання.

— Неймовірно! Ти можеш мене бачити, коли захочеш. А ти й справді набагато сильніший, ніж всі думають, навіть ти сам. — відповіла дівчинка і рушила на пагорб.

— Стій! Зупинися! — Андрійко біг слідом. — Хто ти? Звідки? Нащо ти крадеш іскри?

Питань в голові було так багато, і на всі хотілося отримати негайну відповідь. Дівчинка зупинилася, обернулася до Андрійка, і він зрозумів, що зараз вона бореться сама з собою. Він вирішив не тиснути, бо невідомо, як вона відреагує.

— Ноктіс. Мене звати Ноктіс.

— Андрій, — мандрівник простягнув руку, проте Ноктіс до неї не торкнулася. — Навіщо ти крадеш їх? Ти знаєш, до чого це призведе?

— Я знаю те, чого не знаєш ти, — відповіла Ноктіс.

— Думаю, пора нам поділитися нашими знаннями, — Андрійко і сам не повірив своїм словам, бо звучали вони вже зовсім по-дорослому.

— І підівчити тебе потрібно, — відповіла Ноктіс, не вертаючи увагу на відповідь.

— Навчити чому?

— Побачиш. Зустрінемося завтра.

— Де? — Андрійко не міг уявити, як можна знайти когось у світі снів. Тут все змінюється щосекунди, адреси не запишеш.

— Тут. Ти знайдеш, — Ноктіс відповіла абсолютно впевнено.

— Що мені робити тепер? — хлопчик був стривоженим і збентеженим.

Ноктіс на мить подивилася безмежною синню в його очі, торкнулася рукою грудей.

— Тобі треба прокинутися.

Після доторку все закрутилося, і Андрійко розплющив очі. Він лежав у своєму ліжку, дивився у білу стелю.

Вже декілька тижнів підряд, як тільки він поринав в сон, одразу опинявся посеред зали з тисячами дверей. Десь глибоко в свідомості зародилася думка, що він мусить там щось знайти. Це щось було вагомим, дуже вагомим. Хлопчик вже перевірив десятки дверей. Куди він тільки не потрапляв. Як зрозумів Андрійко, це були чужі сни. Отже, він зробив висновок, що мандрує у своєму сні, заходячи в чужі.

Ці подорожі значно відрізнялися від тої, в яку він вирушив з офісу Хранителів. Все було хаотичнішим, та й підказки в голові не звучали. І от сьогодні він зустрів її — і викрив крадійку. Виходить, всі небезпеки, які з ним трапилися під час попередньої подорожі, були даремними. Мандрівник зрозумів, куди зникають іскри.

«Я знаю, куди зникають іскри!»: нарешті Андрійко усвідомив, на щ̀о натрапив вночі. Першим поривом було зателефонувати в Секретний офіс. Він різко сів на ліжку, рвонувся до тумбочки, витягнув з нижньої шухляди конверт. Під ним лежав товстий блокнот. Андрійко його взяв.

Коли почалися сни з дверима, він став записувати, що там бачив, у які двері заходив, що його вражало. З часом пам’ять стирала побачене, тому Андрійко робив важливі нотатки одразу, не встаючи з ліжка. Хлопчик відставив конверт, де був схований передавач, і розкрив блокнот. Швидко записав кілька речень про Ноктіс. «Зустрінемося завтра»: пролунало в голові знову.

«Може, таки краще зустрітися. Більше про неї дізнаюся. Тоді буде що Хранителям розповісти». Він вирішив почекати ще день. Завершив запис, заховав блокнот на місце. Хлопчик вловив аромат свіжої кави. Значить, мама вже прокинулася. Встав з ліжка, неохайно його застелив і поплентався на кухню.

Мама дивилася у вікно і сьорбала несолодку каву.

— Чому так швидко прокинувся? Сьогодні ж до школи не йдеш? — запитала вона, не повертаючи голови.

Мама мала купу незчисленних талантів, серед яких був один: за звуками кроків вона могла з’ясувати, хто йде по коридору. Колись вони з татом спеціально намагалися збити її з пантелику, проте ніяк не виходило. Андрійко роздивлявся мамину спину. Її плечі були опущені, здавалося, що він бачить її сумні очі. Після переїзду він ніяк не міг остаточно оговтатися. А тут іще й подорожі у снах. У нього було стільки справ, хлопчик і не пам’ятав, коли вони з мамою проводили час.

— Не знаю навіть, не спиться, — відповів, а сам продовжував думати.

Чи змінилося їхнє життя після переїзду? О, ще й як змінилося. Але от чи покращало? Єдиний, хто був у захваті від всього — це тато. Він носився зі своїми проектами, радів кожній перемозі, хапався за будь-яке прохання керівництва. Ні, не тому, що жадав визнання. Йому дійсно подобалася його робота, і був нею просто одержимий. Мама казала, що з часом запал минеться. Може й так. Тато й справді задихався у маленькому містечку, а вони цього не помічали.

Андрійко був безмежно щасливий від знайомства з Хранителями снів і з Софією. Тепер і з Ноктіс. А от мама? Хтось цікавився, як їй? Коли близькі щасливі, то й мама мусить бути щасливою, так би мовити, щастя за замовчуванням? Вона працювала у крутецькому офісному центрі. Робота приносила перший стабільний і високий дохід. У маминому гардеробі з’явилися речі, які колись вона купити собі не могла. Андрійко навіть чув, як вони з татом говорити про те, що за кілька років зможуть придбати своє житло.

Але чи робить це її щасливою?

— Мам, ти сумуєш? — Андрійко запитав прямо, бо коли, як не зараз.

— Чому ти так вирішив? — мама повернулася і здивовано подивилася на сина, що готував собі какао.

— В тебе сумна спина, — Андрійко усміхнувся. — Ти щаслива тут?

— Такі питання від одинадцятирічки о сьомій ранку! — опущені кутики вуст потягнулися догори.

— Ти сама завжди казала, що я незвичайний хлопчик, — пожартував Андрійко.

— О, ще й який незвичайний. Знаєш, я за тобою спостерігаю останні місяці, і постійно ловлю себе на думці, що ти дуже подорослішав.

— Виріс всього на пів сантиметра, — Андрійко вже помішував у чашці пахучий напій.

— Не в зрості справа, — мама сіла на стілець, і не відводила очей від сина, — ти набагато доросліший і мудріший, ніж багато моїх однолітків. Я проґавила, коли минуло твоє дитинство.

— Мам? — Андрійко виразно поглянув на маму, яка, здавалося от-от заплаче. — Скажеш таке…

— Ми забрали з дому дитину, а привезли в місто дорослого хлопчика. Я думала, ти побудеш безтурботним хоч до років тринадцяти…

— Мамо, не вигадуй, — Андрійко відчував, що вона дійсно сумна.

— А може, ну його все! Повернемося додому і почнемо жити, як раніше?

Від такої перспективи Андрійко на мить стерпнув, адже це означало, що він більше ніколи не побуває в офісі Хранителів, не побачить Софії, не навчиться плавати, не дослідить старий район міста.

— Молодшим я від того не стану, — відповів він, і, відчуваючи її хандру запропонував. — Мамо, а давай проведемо цей день вдвох, як колись? Тільки ми з тобою. Будемо бродити невідомими вулицями до вечора, їсти бургери, а татові пельмені купимо.

— Ти таки знаєш, як мене розвеселити, — здавалося, мамин настрій почав покращуватися, і ця ідея їй сподобалася. — Мені потрібно на роботу заїхати на декілька хвилин. А тоді підемо гуляти містом. Згода?

— Аякже!

— А ти хіба з Софією не планував зустрітися? — мама вже мила чашку.

— Нічого, я напишу їй, вона не буде проти.

— Ти і дійсно дорослий. — мама стояла на порозі кухні і милувалася своїм сином. — І особливий.

— Всі діти особливі, — Андрійко не любив надмірної уваги, і дійсно вважав, що мама такими словами підвищує йому самооцінку.

— Ну, невпевнена, — мама сперлася на одвірок, очі її були глибокими та сумними. — Знаєш, ти сказав своє перше слово у вісім місяців. Вгадай, яким воно було?

— Мама? — з недовірою протягнув Андрійко.

— «Сон», ти виразно сказав «сон».