Фандом

Перше, що побачила Леті, ледь відкривши очі, — незнайомого чоловіка, який чомусь ділив з нею ложе. Їхні погляди зустрілися, і зіниці його блакитних очей звузилися до мінімуму. Вона не відвела очей, тримаючи цей мовчазний бій на межі життя і смерті, але їх перервав різкий, пронизливий звук — розпачливий крик, що лунав ніби з нізвідки.

Леті рвучко підвелася, не зводячи сердитого погляду з чоловіка. І лише зараз помітила, що його волосся мало яскравий, майже вогняний відтінок. Незвичайний вибір для аватара. Над його головою з’явилося інформаційне вікно з основними даними:

Ім’я: Кай. Вік: 21 рік. Статус взаємин: 0%. Нейтральний.

Кай теж поглянув їй за спину, й кутики його губ насмішкувато смикнулися. Потім він провів рукою по густій рудій шевелюрі, відкидаючи довгу чолку назад. Це було схоже на поведінку павича, що розпушує хвіст перед самкою, але ситуація здавалася не надто доречною.

— Перелякалася? — його голос звучав чисто, немов добре відредагована аудіодоріжка. Без жодного натяку на співчуття.

— Ні, я ж кожного дня чую, як кричать люди на межі життя та смерті, — зухвало відповіла вона.

Леті очікувала колючу відповідь, але Кай лише розвернувся й вийшов з кімнати, залишивши двері відчиненими. Який же невихований! Залишатися тут одній не мало сенсу, тож вона пішла за ним.

Коридори були темними, запорошеними, просякнутими запахом часу. Старовинні портрети чоловіків і жінок у важких сукнях, закутані в павутиння, нагадували про давні часи. Судячи зі слідів Кая на припалому пилом килимі, вони дісталися головної зали, де їх чекав сюрприз: ще двоє чоловіків.

Усі троє синхронно повернули голови в її сторону, і вона відчула, як їй стало не по собі.

— Чудово! Раз ми всі тут, пропоную розібратися із завданням, — промовив Кай.

Інші слухали його уважно, немов він справді мав якийсь авторитет. Леті ж бачила в ньому лише паперового лідера.

— Стій! А як же знайомство?

Блондин, який стояв найближче до Кая, привернув її увагу. Його світлі, майже білосніжні вії тріпотіли, ніби метелики, що розгублено билися об повітря. Він виглядав так мило розгніваним, що нагадував ніжну квітку серед занедбаного саду.

Над його головою з’явилося інформаційне вікно:

Ім’я: Ліан. Вік: 17 років. Статус взаємин: 0%. Схвильований.

— Гаразд. Зробимо перекличку, але швидко. У нас мало часу, — Кай дістав портсигар, витягнув цигарку та підпалив її від свічки. Він затягнувся й видихнув з таким задоволенням, що Леті мало не скривилася. Вона ненавиділа, коли люди навмисне вбивають себе.

— Я — Леті. І не знаю, яку роль відіграю в цьому завданні.

— Наступний, — Кай навіть не глянув у її сторону, знову випускаючи клуби диму.

— Ліан. Я — молодший брат Кая. Асистент детектива. Якщо тобі щось знадобиться, звертайся будь-коли, Леті, — хлопець підморгнув їй із щирою посмішкою.

— Досить. Твоя черга, — Кай звернувся до високого чоловіка у чорному костюмі, який наполовину ховався у тіні.

— Мене тут взагалі не повинно бути. Вибачте, — коротко відповів незнайомець і зник у коридорі.

Кай викинув цигарку, обвівши поглядом присутніх. Його очі блищали, як у хижака, що вистежує здобич.

— Отже, наше завдання — знайти людину, яка кричала півгодини тому. У нас є 24 години. Якщо не знайдемо — нам усім кінець. Все зрозуміло?

— А що нам відомо про цю людину? — поцікавився Ліан.

— Небагато. Очевидці описали його так: товстий низький чоловік з круглими очима. Попередній власник цього будинку, названого на його честь.

— Баскервіль?

— Саме так. Тому пропоную розділитися. Я піду один. Леті буде з Ліаном.

Ліан аж підскочив від радості. А Леті завагалася: вона точно потрапила в правильну гру? В романтичних новелах зазвичай не починається все з горор-детективу… хоча хто її знає?

Поки вона розмірковувала, Ліан схопив її за руку й потягнув до сусідньої кімнати. Коридор, через який вони йшли, був довгим і заставленим зачиненими дверима.

Нарешті, одна з них піддалася, видаючи моторошний скрип.

— Я зайду першим, перевірю, чи тут безпечно, гаразд? — Ліан напружено поглянув на неї.

— Гаразд, — вона коротко кивнула.

Зайшла лише через п’ять хвилин. І завмерла.

Перед нею була величезна бібліотека, заставлена книгами в старовинних палітурках. Запах старого паперу, темного дерева та історії витав у повітрі. Вона простягнула руку до полиці…

— Не чіпай! Можливо, це пастка! — крик Ліана змусив її відсахнутися.

— Перестань боятися всього. Ти хлопець чи…

Раптово десь неподалік щось впало. Глухий звук, ніби важке тіло звалилося на підлогу.

Затамувавши подих, Леті рушила на звук. Темрява. Кам’яні стіни. Сирий запах смерті.

— Хто ти? — холодний, без емоційний голос змусив її здригнутися.

Вона одразу впізнала цей голос. Раптом її схопили за руку.

— Спіймав.

Світло від свічки освітило лише половину обличчя. Гострі вилиці, темний, немов бездонний погляд. Його очі блищали, як леза ножів.

— Ти завжди така гаряча… чи це тільки через мене? — прошепотів Кай біля її вуха.

Леті хотіла відповісти щось різке, але замість цього…

— Ох… — тихий звук зірвався з її губ.

Кай усміхнувся. І в цей момент…

…темрява поглинула її.

Тим часом, Ліан.

Після того як Леті зникла, Ліан не міг знайти собі місця. Йому всюди ввижались дивні звуки, якісь кроки, що лунають старовинною бібліотекою. Він глибоко вдихнув якомога більше повітря, щоб заспокоїтися. Урешті решт, вони всередині гри. Що може статися з ними тут? Думка допомогла пережити хлопцю невелику панічну атаку. Варто було взяти себе у руки та шукати їх таємного вбивцю.

Бібліотека тепер не представляла для нього ніякого інтересу, тому він повернувся до темного безкінечного коридору. Йому тепер здавалося, що стало ще темніше, або це вже здавали нерви від такої атмосфери. Десь поряд знайшлась свічка, що згасла надто давно. судячи з її зовнішнього вигляду. Треба було вибрати, що робити далі: або перевіряти всі кімнати, або як варіант повернутись о вітальні. Йому щось підказувало. що саме там він віднайде нові докази.

І все ж атмосфера будинку впливала на нього. Роздивляючись численні картини у тяжких золотих рамах. було легко представляти як деколи тут жили заможні люди. Ціла сім'я, історію якої вони навряд чи колись дізнаються. Ліан сам по собі був людиною меланхолічною, завжди заглиблений в середину. Через це його реальності не розуміли. З його зовнішністю йому пророкували життя дівочого серцеїда, але то був зовсім не його стиль. Таке більше підходило Каю, котрий через надто холодний характер приваблював дівчат. Хто ж знав, що таке їм подобається більше, ніж щирість та ангельська непорочність в його лиці.

У вітальні на нього чекала несподіванка - старий рояль, що виконував одну з його улюблених мелодій: місячну сонату. Клавіші просто грали одна за одною, але виконавця не було видно. Рояль стояв прямо посеред кімнати та захопив увагу хлопця повністю. Це було так чудово, що навіть дихати не хотілося аби не зіпсувати не дай боже цей витвір мистецтва.

Щось всередині нього зламалось, коли мелодія раптово завершилась. Наче по серцю ножом вдарили. Катастрофічно не вистачає повітря. Ліан відчував як його легені просять допомоги, але нічого не міг вдіяти. Щось розпилили цьому залі, а він як дурень останній стояв роззявивши рота.

Стара як світ пастка. Він таки впав, остаточно втративши свідомість.