Не її руками

З дитинства я знав, що моє життя вже забезпечене. Ще немовлям я увійшов до списку мільярдерів. Хоча це і не було повністю правдою, а лише гарною ідеєю для заголовка, яку журналісти намагалися якомога оригінальніше перефразувати. Моє улюблене було "Мільярдер у памперсі". Зокрема тому, що у мене особисто ця фраза асоціювалася із зовсім іншою людиною. Таку плітку я якось підслухав у одній розмові батька з його друзями, і з тих пір ніяк не міг про це забути.

Заздрість інших цілком обґрунтована: мені не треба було досягати нічого у своєму житті, я все мав і все міг собі дозволити. Саме так і робили моя сестра та брати. Звісно, на паперах вони були "кимось", та подеколи давали якісь незграбні інтерв'ю та виступи, немов би знали щось про те, з чого до них приходять гроші. В університеті мені навіть якось з годину розповідали, якою захопливою людиною є мій брат, як він надихає та мотивує, а його геніальна книга (якої він, до речі, не писав) розриває усі шаблони та змінює життя людей. Загалом, я нічого не зрозумів, але з повагою до однокурсника посміхався та кивав, і обіцяв усе брату передати. Однокурсник цей дурнем зовсім не був, тому вірю, що образ брата у медіа дійсно був пречудовим. Знав би він, що того самого вечора брат мені зателефонував, та в істериці зі сльозами розповідав, що, схоже, підчепив якусь страшенну нову заразу на одній з останніх вечірок, і ніяк не міг зрозуміти, що це може бути й від кого саме. Вже в нашого лікаря виявилося, що він просто знову був під кайфом, і чи то він сам, чи то хтось, насипав йому у штані куркуми.

Загалом, я вважав своїх суродженців жалюгідними, нестерпними людьми, у яких свідомості вистачало лише на підтримку власного образу задля збереження статусу та грошей на продовження свого беззмістовного існування. Найбільше за все я боявся стати схожим на них.

Моя університетська популярність швидко пройшла, ще на першому курсі. Я мало розмовляв та практично не відвідував вечірки. Де-не-де мене часом нишком фотографували, але і в цьому було мало сенсу, бо носив я майже все те саме і нічого цікавого не робив.

Про дівчат того ж сказати не можна було: їхній інтерес не згасав. Деякі просто караулили мене в університетському парку, приїжджаючи бозна-звідки. Спочатку це лестило, а потім навпаки, почало викликати у мені якусь тривожність та злість. Певний досвід для свого віку я здобув, а от повноцінні стосунки завести не наважився. Дивиться вона закоханими очима, розповідає, який же я... І все переповість, окрім "багатий". І це у часи, коли чоловікам компліменти говорити не прийнято. Он як! Я ж мовчу, романтичного ще нічого зробити не встиг, хіба що ставлюсь до неї адекватно. Вірю, що хлопець я непоганий, але ж без настанов десятків пар дорослих, обачливих батьків своїм донькам, такої кількості зацікавлених у мені не було б.

— Не шариш ти у жінках, — казав мені Едгар. Чомусь він не вірив, що від стосунків я свідомо відмовляюся сам, тому надокучав безглуздими повчаннями. — Їх просто треба слухати, казати приємне. Щось подарувати. Таке сяке — і усьо.

Друга мені підіслала доля. Якщо мій батько займався кіборгізацією, то батько Едгара заробляв на біоінженерах. Як і ми з Едгаром, наші батьки дружили з дитинства.

Його батько чомусь вважав мене взірцем усього правильного. З дитинства він підглядав за тим, що ж моя мати зі мною робила. От як віддала вона мене в інноваційний у ті часи садочок, бо буцімто старшеньких зіпсувало домашнє виховання — він віддав туди свого сина теж. Згодом вона чомусь передумала, і найняла симпатичну нянечку з високим інтелектом — якщо дитина з дитинства спілкується з гарними, розумними людьми, то виросте такою ж. То за цю няню вони ледь не побилися. Ну от навіщо те було? Вона ж не єдина така була, а ціла фірма з каталогом на вибір.

Дійшло до того, що коли мій батько запрошував його до себе, то того вже не цікавили розмови зі старим другом про бізнес чи хобі. Він прямував до моєї мами й запитував про мене.

"Який же молодець росте, ну молодець!"

Але перша ситуація, коли він справді мене роздратував, сталася, як підлітком я почав малювати. Це було перше хобі поза навчанням, яке мене справді розважало. З дитинства я відчував, що мій мозок без зупину працює. Світ навколо гудів, мій мозок вібрував у відповідь. Увесь час я обробляв нову інформацію. І от, малювання. О, боги! Я не думав ні про що. Світ навколо затихав, мізкам діставало вже набутої інформації. А головне — жодних правил. Аж доки мати не показала мої малюнки цьому ...

"Ну молодець же! Геній!" — взвизгував він, тримаючи у руках мої особисті напрацювання.

Вже через пару місяців він влаштував сенсаційну виставку малюнків свого сина. Та не десь там, а у Центральній пінакотеці, яку він спонсорував. Ба більше, знайшлися критики, які її високо оцінили: "Молодий автор досліджує теми дорослішання, розвитку сексуальності, становлення чоловіком..." запам'яталося мені.

Це мені здалося якимось глузуванням наді мною та мистецтвом взагалі, і при подальших спробах повернутися до цього хобі мій мозок заповнювали думки про цей прикрий інцидент.

Я вже тоді не міг второпати, чому він так дослухався до порад моєї мами, і чому продовжував мене переслідувати, коли я виріс. Старші діти ж не вийшли, чому він був певен, що я буду в нашій сім'ї інакшим? Лише після свого повноліття, вступивши з Едгаром разом до університету, я все ж наважився запитати про це у матері.

"Це була його перша дитина, дружину він вважав молодою та дурною, а знайомих жінок у нього було мало. А ми з нею народили майже у той самий час, от він і не став морочитися, а просто повторював за мною." — пояснила вона.

Мені здалося це логічним.

В університеті Едгар зіграв для мене роль щита. Як справжній митець, він продовжив досліджувати "теми дорослішання та розвитку сексуальності", тому ЗМІ та усі охочі поживитися направили свій взір на нього. А от до навчання у нього хисту не було, тому не певен, чи закінчив би він університет без моєї підмоги.

Коли постало питання про університетську наукову роботу, на нас обох було покладено багато очікувань. Хоч це і не було обов'язково, я знав, що маю зробити хоч якийсь проєкт. Але за час навчання у мене назбиралися особисті проблеми з деякими викладачами, тому я не знав, кого обрати як керівника.

— Ну от я, — каже Едгар, — працюватиму не з викладачем.

— А з ким?

— Батько мені знайшов наставника. Алє, чи як його там.

— Алле?!

Звісно, він навіть його ім'я не пам'ятав. А ми ж проходили його на другому курсі!

— Ну, мабуть.

— А хіба так можна?

— Брат, а що нам не можна взагалі?

Я задумався.

— Я от з ним хотів би працювати, — я підняв книгу, на зеленій палітурці якої було видавлене позолочене ім'я автора. — Він винайшов спосіб модифікації генів клітин таким чином, аби вони ставали стійкими до хвороб. Звісно, поки що це стосується лише вирощених органів для заміни первинних... А ти знав, що це він першим створив та успішно пересадив напівштучні легені людині? Повністю лабораторні, без свиней та донорської бази. Уяви, якби Лінч дожив би до цього.

Едгар подивився на книгу, а потім взяв її у мене з рук та почав вивчати.

— Таких геніїв не вистачає зараз, пройшли часи, — драматично додав я.

— Так ... це ж жінка. — раптом сказав він.

— Правда?

— Ну от ти думаєш, що розумніше мене, а сам завжди такий неуважний.

Він почав тикати на одну з перших сторінок, тих самих, де розповідається про автора, та рецензії на нього та його працю. Я тоді мав звичку все це пропускати, і відразу переходити до справи. Мені важливо було знати лише ім'я та здобутки.

— До того ж надутий сноб. Вона ж досі жива. А то відразу "пройшли часи" у нього, тю. — продовжив він глузувати з мене.

— Дійсно...

— Та й Лінч помер задовго до цього, він ніяк би не дожив. Анальфабет ти.

Тоді я вирішив написати їй електронного листа. Дуже хвилювався, чи вона відповість. Але все ще не хотів застосовувати зв'язки батька. Вона відповіла. Ми домовилися, що канікули я проведу в неї, і там ми й попрацюємо.