Не її руками

Швейцарія була закритою країною і сильно "відставала" у прогресі. Аби приїхати, я мав отримати офіційне запрошення від неї. Я не багато подорожував — це складно суміщалося з гіперопікою моїх батьків. Я приблизно знав, що коїться у Європі, але все одно не був готовий. Повітря, будинки, природа. Усе не так. Перший час я сильно почав нудьгувати — мій рідний мегаполіс був шумним, перевантажений медіа, і я до цього звик. Від спокою мене почало тіпати, тому значну частину шляху я провів у телефоні.

Її будинок теж був старого типу. У ньому було забагато скла, яке в нас давно вийшло з моди. До нього весь час липло щось зі смогу, а відмивати це ще та справа. Таке тепер часом зустрічалося хіба що в пентхаусах, куди смог не так діставав. Та й сенсу у вікнах все одно було мало — нема на що дивитись. Люди взяли за звичку щільно їх зашторювати, аби не бачити рекламу та бруд. Але тут це була зовсім інша справа.

Перед її будинком був великий ставок, з будиночком для птахів — він чомусь був пустий. Біля ставка була альтанка зі столиком та стільцями. Увесь вільний простір був заповнений газоном, окрім маленького острівка з польовими квітами — Швейцарський закон забороняв його відсутність, аби не вимерли комахи.

Мене зустріла статна, стильна жінка. Фото в інтернеті не віддавали їй належне. Я привітався, представився, і вона запросила мене до будинку.

Її домробітниця саме завершувала підготовку кухні до мого приходу, і по її сигналу швиденько пішла геть. Я сів за стіл та почав з ходу розповідати, що я надумав зі своїм проєктом.

Вона слухала та хитала головою, поки наливала нам чай.

— Не вийде так.

— Чому?

— Ти не перший, хто про таке подумав. Логічно, що для цієї цілі найкраще клонувати людину повністю, а не збирати частинами. Та й клоновані органи вирощуються ще не так швидко, хоча, якщо дуже потрібно, можна й зачекати. Але головне: ти читав роботи Вільса?

— Так,— я збрехав, — трохи.

Я знав, що Вільс був біоетиком і писав на тему гуманності клонування, але постійно відкладав прочитання його книг, позаяк вважав, що їх вміст і так зрозумілий: клонування це погано, бла-бла-бла.

— Це добре, — вона додала до свого чаю трохи рідкого меду. — Так от, якщо ти плануєш клонувати ціле тіло, що ти збираєшся робити зі свідомістю?

Я зам'явся.

— Клонувати без мозку?

— Вільса ти не читав.

— Гаразд-гаразд, але от, якщо клон не житиме життя, то його свідомість не така вже й цінна? — я намагався виправити ситуацію потоком необдуманих припущень.

Вона відпила зі своєї чашки.

— Моя тобі порада: більшість думок, які до тебе приходять, не є оригінальними. Замість того, аби писати власну карту світу, візьми вже існуючу.

Я кивнув. Вона посміхнулася.

— Простими словами, багато науковців вже набили шишок, аби прокласти тобі шлях. Користуйся цим, читаючи їхні роботи.

Мене таке зауваження образило.

— Я тільки те й роблю, що читаю. Я тим і відомий, що постійно читаю.

Вона не по злому хмикнула. Я зрозумів.

— І Вільса прочитаю!

— І Вільса, — ехом повторила вона. — До речі, ти ж син ..?

Я засмутився. Зовсім не хотів говорити про родину.

— Так.

— Твій батько ж займається кіборгізацією. Пригати у новаторство не завжди краще рішення, чому б тобі просто не продовжити справу батька?

— Ви, мабуть, думаєте, що я дурний?

Від здивування вона на мить підняла брови.

— Чому?

— Я нічого не знаю, нічого не читав, прийшов з дурною ідеєю. А сам з ТАКОГО університету — ну логічно, непотизм працює добре. Який же ідіот, нехай працює на батька та не рипається в науку.

Вона поставила лікоть на стіл, і почала жувати передніми зубами кінчик великого пальця, розмірковуючи. Вона здавалася такою зібраною, неочікувано було побачити у неї подібну звичку.

Ми сиділи у тиші. Лише десь здалеку ледь чувся звук нашийних дзвоників корів. Ближче до нас шаруділо соковите літнє листя.

— Думаю, — нарешті заговорила вона, — тобі варто прийняти те, ким ти є. У тебе легкий старт — це добре, цінуй це.

Замість того, аби намагатися вигадати щось зовсім нове, візьмись за простіше — вдосконалення вже існуючого.

— І що, мені не завершувати навчання? Почати друге? — я лепетував, як дитя. — Робота батька більш технологічна, а я вчу біологію.

— Використай набуті знання. Твій батько ж створює кібертіла вже зараз, а вони не ідеальні.

Її голос був спокійним, а кожне слово немов тепло мене обіймало.

— Немає нічого кращого за справжнє тіло. Тому я й думав...

— Ти правий. Але почни з легшого, прочитай літературу за цією темою і, можливо, через роки, ти дійдеш до рішення. Не починай з важкого.

Я нарешті спробував чаю. На мій подив, він виявився неймовірно смачним.

— Крім того, це ж лише університет, все ще тільки навчання. Придумай щось простіше. — підсумувала вона.

Для мене було виділено гостьову кімнату. Еклектичний стиль її житла видавався мені комфортним, на відміну від холодного бруталізму помешкання, у якому я виріс. Досліджуючи її дім, я постійно знаходив щось цікаве. Час від часу лише натикався на її тибетського мастифа, який страшенно мене лякав. З її слів, він був добрим. Але коли ця величезна тварина сиділа та тихо споглядала за кожною твоєю дією... Це змушувало мене йти геть.

Нобелівська медаль, яка з кожним днем здавалася мені все більш недосяжною, стояла на її робочому столі в презентаційному кубі. Я крутив його та подумував, що от велика жінка з реверсу медалі — це вона, а я, нещасний та кволий, спираюся на неї, в очікуванні ковтка з джерела знань. Я міг би дійти до джерельця сам, але аж надто я хворий вивченою безпорадністю, успадкованою бундючністю, аби це зробити, тому всеціло покладався на неї. Поруч з медаллю у рамці стояло її фото з Сін'я Яманака. Зовсім молода, схоже, навіть школярка. Яке я мав відношення до людей її рівня? Природжених геніїв, що з самого початку йшли до своєї мети. Я лише мав безлімітний доступ до статків та зв'язків, і все по тому.

Спокій альп припинив мене гнітити лише через пару тижнів. Навіть телефон припинив так сильно манити. Що там у тому телефоні цікавішого, коли я у гарному місці з однією з найрозумніших людей на землі? Нашу співпрацю я сприйняв, як внеплановий ретрит. До того ж я багато чому навчився від неї.

Наприклад, вона привчила мене до тренувань. До цього я завжди лінувався, але й жалітися на власну зовнішність не міг.

— Справа не в зовнішності, — пояснювала вона. — Це важливо, аби залишитися рухомим та ясно мислити.

Майже кожного ранку вона проводила для мене маленьке заняття з йоги. На мій власний подив, її фігура у спортивному костюмі здалася мені привабливою.

На жаль, вона мала рацію. Після регулярних занять та прогулянок я почав відчувати себе більш живим, а мій розум ніби прояснився.

Ми не проводили весь час лише у її будинку: ми робили одноденні поїздки у міста, ходили у кіно, у театри, музеї. "Не дарма вони закрилися від світу" думаю. Швейцарія змогла зберегти у собі усе найкраще з минулого, змішавши з найкращим з теперішнього, не переймаючи нові шкідливі звички інших, лише аби бути крутою в компанії. За весь час перебування, мені лише раз нагадало рідні вулиці — натовп чипованих у Цюриху.

— Дім, рідний дім. — пожартував я. — У нас таких багато, нещасні.

— Вони стоять у черзі за активатором, — пояснила вона. — Їм тут його роздають безоплатно.

— Безоплатно?!

— Так. Вийняти дану модель чипа неможливо, а активатор необхідний для продовження його дії. Було вирішено вжити таких заходів.

Я помітив, що більшість людей у натовпі була похилого віку.

— Перервати цю залежність різко не вийде, — співчутливо продовжила вона, — Паралельно люди проходять реабілітування. Мені їх шкода. Зрештою, не можна на собі випробовувати ще не достатньо перевірені технології, а тим більш підробки.

Мені подобалася її щиросердність.

Спілкування з нею позбавило мене пихатості. Я більше не відчував себе найрозумнішим у кімнаті. Тільки голова пухла від того, скільки ще я маю зробити, аби дійти до її рівня.

Я тільки не міг зрозуміти, чому така жінка жила сама. Крім неї у її будинку був лише пес, та часом заглядали різного роду робітники, на чолі з постійною домробітницею.

— Спочатку я не вміла обирати чоловіків, — пояснювала вона. — А коли навчилася, то він був ще старішим за мене і скоро помер.

Її біографію я вже знав, але у деталі не вдавався.

— Співчуваю. — сказав я.

Вона махнула рукою.

— Ми провели добрий час разом, свій вік він прожив чудово. Не усі речі можливо вилікувати чи замінити... Він був щасливий, коли помирав. От тільки мене залишив тут.

Я дивився на неї.

Це дійсно була елегантна, приваблива жінка. Вона виглядала дуже добре на свій вік, хоча й, на диво, не користувалася радикальними методами омолодження, навіть своїми власними. Я її запитав, чому, але побачив на її обличчі легке розчарування.

— Ні-ні, я не мав нічого такого на увазі! Ви дуже гарна жінка, і виглядаєте здоровою, я не в такому сенсі... Вибачте.

В її очах знову запалав вогник поваги до мене.

— Я маю кілька імплантацій всередині. Боюся операцій, тому не роблю їх без зайвої потреби. Однією з позитивних сторін старіння є те, що люди звертають на тебе менше уваги, як на жінку. Хоча, не всі бачать у цьому хорошу сторону, а навпаки — це викликає у них страх. Я їх можу зрозуміти: раніше ти була привабливою, до тебе добре ставилися, а тепер тебе просто не помічають. Але мені спокійно. У мене є будинок, є діти, є пам'ять...

Вона продовжувала, а я все дивився на неї. Мені здалося, немовби з часом мого перебування тут вона лише молодшала. Коли я тільки приїхав, вона була звичайною милою жінкою для мене. А тепер я бачив, наскільки вона була привабливою. Гусячі лапки у зовнішніх кутиках її очей видавали у ній оптимістичну натуру. Її круглі щічки мало змінилися з віком, та додавали свіжого вигляду, коли вона посміхалася. Форма обличчя з віком не деформувалася, шкіра не обвисла, а скоріше навпаки, висохла та натяглася. Від цього її риси стали чіткішими.

— І все ж таки, я ненавмисне тебе обманула, — вона завершала свій монолог та вирішила додати — Косметичні втручання у мене є.

Вона широко посміхнулася, демонструючи зуби.

— Не всі ці зуби первинні, але при цьому — всі мої власні.

Я лише всміхнувся у відповідь, а сам продовжував думати.

І все ж таки, що тут такого? Якщо так подивитися, то вона ж не сильно змінилася за ці роки.

Очі зовсім ті самі, лише трохи вицвіли з часом. Губи втратили в об'ємі, але контури лишилися ті ж. Деякі жінки, як от Одрі Гепберн, мають у собі таку незвичну привабливість, яку не може подолати час.

Крім усього, чим я буду гіршим за когось на кшталт друзів мого батька, які ніби змагаються між собою, у кого буде найбільша різниця у віці з обраницею. На цей час "переможець" цього змагання може похвалитися різницею у сорок чотири роки, і це лише приклад серед знайомих! Чим я буду гірше?

У пошуках причин, за які мене могло б засудити суспільство або я сам себе, я прийшов до наступного висновку: багато людей засудить мене у будь-якому разі, чого б я не зробив. До того ж деякі жінки порадіють, що у них у будь-якому віці є шанс. А чоловіки зрозуміють. Не усі, але я ж не один такий, та й таке бажання не найгірше з усіх існуючих варіантів.

Зібравшись з думками, я вирішив.

Ми повернулися до будинку. Ми йшли одним коридором, де й знаходилися наші кімнати. Її була трохи далі. Ми зупинилися біля дверей моєї. Як зазвичай, вона побажала мені на добраніч. Тоді я схопив її за руку. Вона здивовано подивилася на мене. Другою рукою я притяг її до себе та поцілував. Моє серце калатало, я очікував, що зараз вона може накинутися на мене і вже завтра я летітиму додому. Але вона не пручалася. Я сковзнув рукою по її спині, та далі діло не пішло. Вона слабко мене відштовхнула.

— Ти хороший хлопець. Я просто... Стара.

Ця наша розмова була короткою. Я не пам'ятав, що саме їй наговорив, але вона пояснила свою позицію просто: для мене це все просто забавка, а вона для такого застара. Гарантувати, що це дійсно не просто мій голод, а вона перша, до кого я зміг дотягнутися — я не міг, тому довелося погодитись. До того ж допитливий товстий пес, який раптово з'явився у коридорі, поставив у розмові чітку крапку.

Літо добігло кінця так, немовби нічого не сталося. Я завершив та захистив свій проєкт — зовсім простий, лише заради участі. Отримав бакалаврат. Потім відбув магістратуру, та заслуговано посів своє місце у компанії батька. Я почав працювати над покращенням протезів та кібертіл, а саме, як зробити їх чутливими, аби вони не поступалися комфорту справжнім. І в мене дещо вийшло. Не самотужки, аж ніяк. Я зібрав хорошу команду. Маю визнати, багато з тих людей розумніші за мене, але я вже цього не боявся. Ми команда зі спільною ціллю, а не суперники.

Освічений та працевлаштований, я був готовий до того, аби мене сприйняли серйозно.

Я звик отримувати бажане, тому її відмова для мене означала лише паузу. Вона ж не сказала, що я їй не подобаюсь, просто я вже тоді все встиг обдумати, а вона потребувала часу та впевненості.

Коли ми зустрілися знову, все вже було для нас інакше. Я був старшим, розумнішим, більш впевненим. Вона мене прийняла.