Не її руками

Я довго думав, що з цієї історії варте переказу. Врешті вирішив обрати найромантичніші моменти, з акцентуванням на тому, якій неймовірній жінці належало це тіло. Ніби від цієї правди вона почала б його більше цінувати. Звісно, я був шокований, коли дізнався, чим вона почала займатися. Але я стримував себе. Це вже була не вона, не її тіло, не її свідомість. І часи змінилися. Бути гетерою означало престижне становище та можливості. Вона лише робила те, що могло возвисити жінку у наш час. Вона хотіла кращого життя, і я не мав піддаватися своєму его та намагатися їй перешкодити. Звинуватити, що вона неналежним чином користується чужим тілом, породити цим у ній почуття провини. Я прийняв її право на керування власним життям та весь цей час у нього не втручався.

— Виходить, твої візити до мене, це як відвідування могили когось, кого ти любив, — на диво філософськи підсумувала вона мою розповідь.

— Схоже на те.

— Але разом з тим, ти ще й можеш бачити привид коханої. Це прокляття чи благословення?

Я знизав плечима. Втомлений, я впав спиною на ліжко, поки вона продовжувала сидіти. Я не був налаштований на філософську розмову після свого зізнання.

— Тоді ти знаєш мою історію.

Я кивнув.

— Я теж її знаю. У 16 я потрапила в авіакатастрофу та була єдиною, хто вижив. Точніше, вижив мій мозок. Це був той день, коли померла ваша дружина. Так жахливо, у вас зовсім не було часу попрощатися з нею, — вона співчутливо погладила мене по руці. — А от мені навпаки, поталанило. Тіло прижилося. Не відразу (вчені вичекали деякий час, аби не підняти зайвого шуму, якщо раптом не вийде), але як тільки про мене написали у новинах — я стала знаменитою. Я була першою, хто отримав донорське тіло безоплатно. Бо ваша дружина мала велике серце, — вона стисла мою руку. — Що робити зі своєю славою я не знала. Я не мала родини, чи будь-якої іншої підтримки. Я була розгублена. Але люди цікавилися мною, хотіли мене бачити та чути, бути поруч. Тому я почала продавати те, що мала: себе. На телебачення, для реклами безглуздих речей, багатим чоловікам. Збоченцям, мабуть, — вона показово поперебирала металевими пальчиками. — Але знаєш, що не так у цій історії?

Я похитав головою.

— Я знаю, що трапилося, але я цього не пам'ятаю. Я не пам'ятаю життя до катастрофи. Коли я прийшла до тями, я розуміла лише концепти з навколишнього світу. Я знала, що є чим і для чого воно потрібно, але не могла цього назвати. І навіть коли через деякий час до мене повернулася мова, я так і не змогла пригадати свого життя. Абсолютно нічого. Немов немовля, яке знає усе, але не має жодного досвіду. Дивно, правда?

Я спробував усвідомити сказане, але мені було важко. Вона чомусь посміхалася. Єдине, до чого я дійшов у роздумах, що це звучить жахливо.

— Тобі, мабуть, було страшно? — нарешті сказав я.

— Нестерпно.

Мені здавалося, що вона ось-ось заплаче. Та замість цього вона раптово застрибнула на мене та почала цілувати. Знайомі ніжні губи. Шовковисте волосся лоскотало обличчя. Груди палко прижималися до мого тіла... Але це ж не вона. Не вона!

— Вибач, я не можу, — вскочив я. — Ти ж не вона, хіба не так?

— Усе гаразд. Я просто думала...

Неочікувано для себе я прилинув до неї назад, притулившись головою до її грудей, і раптово почав плакати. Зовсім не міг себе стримати, немов не мав влади над своїм тілом. Можливо, саме через ненависний мною алкоголь. Обома руками я хапався за м'яку частину її тіла так, ніби вона вислизає з моїх рук. Здається, ридав я голосно, хоч зовсім себе не чув. Її холодна рука гладила мене по голові.

Наступне, що я пам'ятаю, це як у коридорі прикладав картку до термінала, у той час як служниця простягала мені мій верхній одяг.

Вже наступного дня я повністю прийшов до тями та поринув у роботу. Мені здалося, що ця остання сесія була дивовижно терапевтичною. Одна вона вартувала усіх попередніх. У мені бурлив якийсь неймовірний прилив сил. Я почав будувати нові плани щодо розвитку компанії, взявся дописувати книгу, яку лишив на чорновому етапі. Сам для себе вирішив, що побудую сім'ю. Я хотів знову кохати. Хотів спати з іншими жінками. Запросив на побачення секретарку, яка, на мій подив, виявилася значно привабливішою, ніж якою я бачив її раніше.

Моє нове життя протривало пів року, аж до того самого репортажу про її весілля.

Зі злості мені ледь не розірвало пику. Ця паскудна, огидна мені морда. Едгар!

Ми не спілкувалися з ним довгий час, переважно через те, що не було про що. Одна з небагатьох останніх зустрічей у нас з ним була незадовго після того, як моя дружина померла. І раптом я яскраво пригадав цю нашу розмову на вечері після бізнес конференції:

"— Хочеш, клонуємо твою дружину?

— Ні, дякую.

— Гаразд, старий. Схоже, ти ще добре тримаєшся, ти завжди був стійким.

— Намагаюся.

— До речі, про клонування. Моя нова ідея — клонування мізків.

Я подумав, що він жартує, тому засміявся.

— Ні-ні, послухай. Оці невиліковні проблеми з головою, які призводять до схиблення, інвалідності чи смерті. Ми можемо вирощувати людям нові мізки.

— Як щодо пам'яті? Особистості людини?

— Та цей (він мав на увазі вченого, що працював на нього) каже, що особистість тісно пов'язана з генами, тому з цим усе ок. А пам'ять можна підробити, це не новинка.

— Гаразд-гаразд, але мені все ще здається, що це значно складніше, ніж ти собі уявляєш. Інший мозок — інша людина. От, наприклад, близнюки. Вони генетично однакові, а все одно різні. Або от, пам'ятаєш, як доктор Берн клонував свого улюбленого письменника? На того було так багато тиску й так бракувало дитячих травм для натхнення, що він зовсім нічого не написав та поклявся ніколи більше не брати ручку в руки, навіть щоб записати список продуктів. Та й хто на таке погодиться? Послухай, люди бояться, що їм донорські органи вплинуть на особистість, а ти кажеш мозок... Ні-ні, проти цього забагато аргументів.

Він задумався.

— А ти б не хотів продовжити життя свої дружини?

Це зачепило мене за живе.

— Можливо, ця процедура буде популярна не серед самих пацієнтів, а серед людей, які не готові з ними прощатися?"

І як я не помітив, що це вона? Як я міг її не впізнати! Звісно, я не маю доказів, але я певен... Ох, і як же це схоже на нього, як схоже!

Але тоді виходить, що гетерою..? Хіба та жінка, яку я знав, не стала б виборювати для себе кращого життя? Невже обставини так сильно впливають на людину та її шлях? Звісно, доступ до освіти став обмеженим для жінок, але ж вона могла б спробувати щось зробити, чи не так..?

Я швидко дізнався, що ввечері на третій день весілля був запланований вернісаж виставки, створеної митцями спілки, яку вона спонсорувала. Багатьох з цих митців вона відкрила світу сама, чим дуже пишалася. Виставку вони запланували самі, як весільний подарунок для неї. Вона мала бути там.

Часу на роздуми я не мав. Надіслав сигнал водієві, аби той підготував машину. Спочатку думав лише почистити зуби, але, понюхавши футболку, урадився прийняти швидкий душ. Вже там для себе вирішив, що з такою людиною, як Едгар, мені немає про що говорити, тому я мав знайти саме її. Вона мусила мене зрозуміти.

Я доїхав до галереї, де проводилася виставка, та відразу побіг усередину. Двері були відкриті навстіж, тому потрапити було не важко. Та й фейсконтроль мене ні за що не зупинив би. Я повільно пробирався крізь штучні живі сади з механічними птахами та тваринами, кришталевий водоспад та озеро, їстівні скульптури та картини, та інші не зрозумілі мені інсталяції. Ніби мені було мало скрутнощів, на своєму шляху я випадково придавив рукою справжнього метелика, що на свою невдачу сів саме там, де я вирішив притулити руку. Та найбільше мене сповільняли гості, які мене впізнавали. Об спину одного з таких я непомітно витер залишки метелика. А саме тоді, коли одна з набридливих тіток насильницьки запихувала мені до рота чорну ікру на рожевій тюльпановій пелюстці, я нарешті знайшов її.

У яскравому світлі зали, у своїй золотій легкій сукні вона виглядала зовсім не так, як в інтимних обставинах готелю. Її образ видався мені аристократичним, піднесеним, божественно далеким від мене. Вона доброзичливо розмовляла з однією гостею. Я проковтнув ікру та поспішив до неї.

— Нам потрібно поговорити, це терміново.

Гостя, з якою вона розмовляла, якось зневажливо зиркнула на мене. Вона відвернула свій погляд назад на господарку дійства, але та її роздратування не підтримала, а лише подала знак, що означав "продовжимо потім". Коли гостя відійшла, вона повернулася до мене.

— Гаразд, про що? — вона точно була здивована моєю появою, але немовби навіть була рада мене бачити.

— Треба місце, де нас не почують.

Спочатку вона трохи посумнівалася, але потім відвела мене з головної зали до іншого, тимчасово закритого приміщення.

Там було темно. Джерелами світла були місяць, який холодно підглядав за нами, і вузька ціпка гарячого освітлення переповненої людьми зали, що просочувалася з не до кінця закритих дверей.

Я переповів їй усе, виплеснувши ледь не всю ненависть до Едгара, що я тільки накопичив за всі ці роки, які я мусив його знати. Ненависть перетекла у розпач, коли я перемінив тему на неї, її минуле та теперішнє. Але у кінці цього розпачливого монологу з поясненнями усього, що на мою думку трапилося, на мене очікувала лише задовга тиша.

— Зрозуміло. — нарешті прозвучала її відповідь.

Звісно, мене така відповідь не влаштовувала. Вона це розуміла, тому зібралася з думками.

— Я дійсно кохаю його. І саме тому виходжу за нього — бо люблю. Він добре ставиться до мене, я почуваюся з ним чудово, надійно. А ти... Я тебе навіть не знаю, ми розмовляли лише один раз.

Я хотів їй якось заперечити, але не зміг. Вона мала рацію. Вона не знала мене, тож не мала причин довіряти. І хіба тепер я знав її? Безсилий, я впав на коліна.

— Вибач, — вона поцілувала мене у голову.

Лише зараз, коли вона так сильно наблизилася до мене, крізь напівпрозору тканину я помітив, що з її живота зійшов майже весь минулий рельєф. Тепер він трохи піддавався уперед. Вона віддалилася, і на останок сумно заглянула мені у вічі.

— Щасти тобі.

Я залишився на холодному мармурі, споглядаючи, як привид мого кохання відпливає від мене, нацокуючи туфлями до болю знайомий ритм.