Самоідентифікація

— Згідно із клопотанням TR-0235 дозволити сім'ї Хвильових опікунство над 8-річним Даном Ткачуком. Провести десять сеансів сенсорної терапії Дану Ткачуку з метою зниження стресового навантаження. Дані про його колишніх батьків перемістити в архів, позначивши третій рівень секретності. Сім'ї Хвильових щорічно проходити тестування на батьківську придатність, додатково виділити дві плати для їхніх процесорів задля підсилення емоційності. Рішення ухвалене і може бути оскаржене лише у Вищому суді під егідою Верфі, — важкий темний молоток гупнувся на резонатор. Той видав високий звук, сигналізуючи, що засідання закінчено. Я ж підстрибнув на місці від неочікуваності, бо був зосереджений на тому, щоби запам'ятати сказане суддею слово в слово. У мене вийшло. Я і зараз чітко чую його монотонний голос, наче гул комах над вухом. Він часто являється мені у снах. Іноді оголошує, що клопотання відхилено і мене відправляють у дитячий притулок — один з тих, що знаходяться на нижньому ярусі Міста. І виглядають незгірш стічної ями.

В інших випадках каже, що мої батьки насправді вижили і я вертаюся в сім'ю. Кілька разів траплялося так, що суддя оголошував мене цілком самостійним членом суспільства і дарував квиток на Титан — плавуче місто-велет. Чомусь саме це рішення викликало в мені неабияке піднесення, я просинався із тьохкаючим серцем та прискореним диханням.

Те засідання стало відправною точкою. Не просто новою сторінкою в книзі мого життя — новою книгою. Немов попередня виявилась чернеткою. Так чи інакше, в той день я витягнув щасливий білет, не зважаючи на те, що потрапив на виховання у сім'ю механітів. Так, Хвильові, Марина та Остин, були механітами — роботами останнього покоління. Ідеально спроєктованими андроїдами, максимально точно деталізованими людськими копіями. Вони стали однією з перших роботизованих сімей, яким дозволили брати на виховання дітей. Це стало можливим після приходу до влади Традиціоналістів, так званих Імітаторів — роботів, що намагалися наслідувати стале суспільство. Копіювати людську поведінку в найменших деталях, використовуючи для цього проривний винахід — штучні нейрони. Вони навчилися дивуватися, майже щиро співчувати, вловлювати настрій співрозмовника. Або принаймні вдавати ці вміння. Зрештою, як і більшість людей.

Ставши домінуючим класом, роботи не винищили людей, як те пророкували. Не знищили своїх геніальних та водночас жахливих творців. Мені здається, вони просто пожаліли нас. Стали дорослим дитям, що відчуває відповідальність за старих батьків, які забули навіщо створений унітаз, регулярно випорожняючись просто під себе. Чомусь їхні кібернизовані мізки вирішили зберегти біологічну форму життя. Бездушні алгоритми. Металева машинерія, нашпигована електронікою, на наше щастя мислила категоріями, а не емоціями. Завдяки цьому ми поки тримаємось на цій планеті. Я тримаюсь.

***

Перша ніч в новому домі виявилась найважчою. Речей в мене було небагато, лише невеликий наплічник. Остин запропонував понести його, але я відмовився. Мовчки сів у транспортну капсулу, що почала спірально рухатися до верхніх ярусів. Це було немов сходження на гірську вершину, причому не лише метафоричне. Адже бувши Ткачуком, сином так званих «зовнішніх» робітників (мої батьки працювали в теплицях), я жив на одному з нижніх ярусів Міста. Ставши Хвильовим — піднявся набагато вище соціальними сходами.

Мої нові батьки жили на сорок першому рівні (з п'ятдесяти восьми можливих) та мали хорошу роботу у Верфі — зикураті нашого світу. Вівтарю, який випромінював надію, обіцяв побудувати стільки плавучих міст на кшталт Титану, щоби вистачило на всіх. Всіх тих, хто поки виживав на заболочених частинах суходолу — поступово омертвляючих ґрунтах, які пізнали, що таке Великий потоп. Після глобального потепління й танення льодовиків, наша планета змінилася до невпізнання. Її завжди називали блакитною, тепер вона стала такою майже буквально. З темними плямами-виразками на місці колишніх материків та скупими сніговими шапками на полюсах.

Я розглядав Місто у вікно капсули, дивуючись, як змінюються яруси в міру нашого просування вгору. Як металеві конструкції стають дедалі новішими, глянцевими у порівнянні зі заіржавілими коридорами нижніх ярусів. Ми немов виринали з глибин смердючого океану, скидали з себе вкриті рудою патиною тенета. Від зміни тиску у мене заклало вуха, від незвичного світла почали сльозитися очі. Нагорі його було незвично багато на відміну від низів, що гнулися до заболоченого ґрунту, як бутон зів'ялої рослини. Остин запропонував захисну оптику, побачивши, як я мружусь, та я знову відмовився.

— Ти надто довго дихав отруйним повітрям низів. Завтра ми поїдемо в реабілітаційний центр, я вже домовився про поглиблене обстеження. Тобі можуть призначити кисневу терапію, можливо, навіть заміну легенів. У нас є для цього гроші.

Я кивнув. Мене цікавило, чому Хвильові вирішили всиновити мене, хлопчика з низів, сина людей, що займалися сумнівною справою. Я здогадувався про це, адже часто чув стишені розмови батьків на кухні.

— Про це не можна казати вголос, Риммо! Поки ми не знаємо чи все спрацює, чи справді вдасться. Мовчи, прошу тебе... І ці твої налякані погляди, зроби щось із ними, благаю. Таке враження, що ми вдома зберігаємо вибухівку, чесно слово — такою зляканою ти стаєш, особливо, побачивши когось із охоронців чи Верфі. Зрештою, ми робимо хорошу справу. Хоч багато кому вона може здатися сумнівною.

Сумнівні. Але хороші.Такими видавалися мені власні батьки. Це були найрідніші мені люди, одначе завжди існувала невидима рука, що тримала мене на відстані від них й того сумнівного, чим вони займалися.

В домі Хвильових у мене з'явилася власна кімната. Марина обрала для неї голографічні панелі зі зображенням Титану — першого плавучого міста, збудованого Верф'ю. Ця гігантська металева пляма, що дрейфувала океаном, здавалася колосальним лискучим оком на поверхні Землі. Там хотіли жити всі, але мені здавалося, що Титан населений щонайменше богами. Щасливцями, котрі не мають нічого спільного зі звичайними людьми на кшталт мене.

— Тобі подобається?

Думаю мій захоплений погляд був найкращою відповіддю на питання, але Марина цього не помітила.

Після того, як мені показали світлу та простору квартиру аж на три кімнати, Остин запропонував вкласти мене спати. Він сів на край ліжка, поклавши на коліна пластикову книгу з вбудованими голограмами, герої з неї оживали, вистрибували зі сторінок й починали кружляти кімнатою. Такі книги коштували забагато для того, щоби я мав їх у минулому житті.

— Я знаю, що батьки завжди читають дітям книги на ніч. Або розповідають історії. Ти хочеш, щоби я почитав чи щось розповів?

— Мені все одно, — мої батьки давно не вкладали мене спати. Я засинав самостійно років з чотирьох, тому зараз лежав під неопреновою ковдрою закляклою колодою. Мені хотілося лишитися на самоті.

— Що ж, добре.

Остин все ж розкрив книгу, почав водити по рядках модернізованими зіницями, читаючи, але я майже не чув його. І не звертав уваги на проєкції. Мій погляд зосередився на Титані — місті-мрії. Я уявляв себе його мешканцем, жителем металево-неонового царства.

А потім Остин підправив на мені ковдру, але не пішов. Він продовжував сидіти, певно чекаючи, поки я засну. А я не міг. Дивився в темну стіну, з якої зникло видиво Титану, відчуваючи, як очі починають палати від солоної вологи. Я стиснув повіки так міцно, як тільки міг, прикусив кулак.

Остин не йшов. Сидів нерухомо і якось не живо. Йому не треба було спати, я ж заснути не міг. Лише через нестерпно довгу годину сліпого витріщання в чорноту стіни, моє тіло нарешті здалося і я провалився в нездоровий сон.

***

На своє десятиріччя я отримав від названих батьків першу нейропалітру.

— Я прочитав у твоєму досьє, що ти любив малювати. Сподіваюсь, тобі сподобається наш подарунок, — Остин простягнув прямокутний згорток, Марина поряд із ним неприродно широко усміхалася. Вона робила це дуже часто, тому я рідко подовгу дивився на неї.

— Дякую. — Я жив у Хвильових вже два роки, але Остин все ще читав моє досьє замість того, щоби спитати про щось напряму. Я ж, своєю чергою, досі ніяк не звертався до прийомних батьків, частіше обходився безособовими зверненнями, лише в крайніх випадках використовуючи ім'я.

Нейропалітра мені дуже сподобалася. Вона мала щось на зразок присмоктувачів, які, під'єднуючись до скронь, розпускали павутиння рецепторів по всій голові. Прилад сканував мозок: я мав лише зосередитися, максимально детально уявити малюнок, щоб нейропалітра вивела його на міцний карбоновий аркуш. Я неначе поринав кудись, а коли приходив до тями бачив, що саме породила моя уява. Чи то думки, сни, фантазії, або все це одночасно.

Картини виходили приголомшливі: химерні візерунки пучків світла, провалля темних колодязів, абстракції ламаних ліній. Деякі фрагменти здавалися пласкими, інші опуклими й від того наче живими, рухливими. Я проводив із нейропалітрою години, допоки Остин не сказав, що це виснажує мій мозок. Перешкоджає створенню нових нейронних зв'язків.

— Твої художні здібності вражають. — Остин розглядав глянцеві аркуші із лабіринтами фракталів та спіралеподібними істотами із сотнями очей. — Ти дуже вправно малюєш.

— Мені здається, це малюю не я. Це воно, — я кивнув в сторону прямокутного приладу, від якого зміями розходилось плетиво трубок та дротів.

— Помиляєшся. Це просто інструмент. Як долото, що допомагає дістати коштовний камінь з породи. — Ці слова мали б вразити мене, якби були сказані бодай з якоюсь інтонацією. І якщо Марина часто недоречно усміхалась, Остин майже не робив цього. — Я поки заберу в тебе нейропалітру. А завтра ми проскануємо твій мозок, перевіримо, чи не було йому завдано шкоди. Вибач.

— Ми постійно щось перевіряємо... Тонус моїх м'язів, рівень гормонів, швидкість створення нових нейронних зв'язків. Мене це втомлює.

— Батьки мають піклуватися про своїх дітей. Ми хочемо, щоби ти виріс здоровим. Ти працюватимеш на Верфі, і тобі знадобиться міцне здоров'я.

— У мене все в порядку зі здоров'ям.

— Ми хочемо, щоб так і лишалось. — Остин підійшов до свого столу й відсунув нижню шухляду. Дістав звідти магнітний стилус та аркуш білого синтетичного паперу. Я навіть не знав, що такий є в нашому домі. — Візьми це. Поки в тебе немає нейропалітри, можеш помалювати на цьому. Як це робили раніше.

— Дякую.

Приблизно через годину я сидів у своїй кімнаті, приголомшливо дивлячись на помережаний кривими лініями синтетичний папір. Нічого спільного із тими малюнками, що видавала нейропалітра. Я бачив кубло сплутаних ниток; невмілу мазанину, що нагадувала відображення неонових вивісок в калюжах Міста.

Пам'ятаю відчуття тремору в грудях, пульсацію в скронях, зчавлених невидимими лещатами. Обманутий, якийсь скривджений, я кинувся у кабінет Остина.

— Ось, як я насправді малюю! Так виглядають мої здібності! — Я кинув на стіл аркуш і зіниці Остина миттєво сфокусувались на ньому, наче об'єктив фотокамери. — Поверни мені нейропалітру! Я не хочу більше цього бачити! — я кинув стилус і той зрикошетив від стіни. Врізався в потилицю мого названого батька, але він не звернув на це жодної уваги.

— Я поверну тобі його, коли ми пройдемо необхідні обстеження.

— Ні! Я хочу зараз, я хочу малювати! І... не так! — я безпорадо поглянув на аркуш. Наступної миті зненавидів себе, бо розплакався. Сльози, що я стримував два роки життя у Хвильових, раптово прорвали назовні. Гребля не витримала: мабуть, так починався Великий потоп, коли вода хлинула, злизуючи цілі міста, мов ненажерливий хижак.

Я все стояв і плакав. Стояв. І плакав. Я погано бачив Остина крізь завісу сліз, що заслала зір, але відчув, коли позаду з'явилася Марина. Вона взяла мене за руку і повела в кімнату. Її сітчасті, кібернизовані очі рухались неприродно швидко, вивчаючи мене. Марина принесла власну нейропалітру, під'єднала один присмоктувач до моєї скроні, інший до своєї; поклала прохолодну руку на очі, змушуючи повіки стулитися.

Я ще кілька разів судомно схлипнув, а потім покірно заплющив вічі, віддаляючись у тепле ватяне забуття.

На ранок побачив на столі картину. Чорне тло із пульсівним червоним лабіринтом, немов гігантським порожнистим хробаком, що закручувався спіралями, уводячи кудись у безодню.

***

Після цього в мене було ще багато нейропалітр, але жодного разу я не брав у руки стилус. Іноді, коли поринав у, як я це називав, творчий гіпноз, то водив руками у повітрі, можливо уявляючи, що малюю насправді. Але не наважувався робити цього.

— Що є життя? — коли мені виповнилось п'ятнадцять, Остин записав мене на першу співбесіду до Верфі. Я мав пройти їх кілька до двадцятиріччя — віку, що дозволяв стати її повноправним членом.

— Можливість існувати, мислити, створювати.

— Ти живеш?

— Так, я живу.

— Твої батьки живуть?

Секундна пауза.

— Так.

— Зелене яблуко, металевий аркуш, повітряна киснева вата — що обереш?

Знову пауза.

— Металевий аркуш.

— Що є сім'я?

— Єдність та довіра.

— Кому ти довіряєш?

Кількасекундна пауза.

— Кому ти довіряєш?

— Батькам, — стишений голос.

— Що є океан?

— Вода.

— Що є земля.

— Основа.

— Чого ти боїшся?

— Темряви.

Раптом світло у білій кімнаті, де був лише я та механіт, що опитував мене, вимкнулось.

— Тобі страшно?

— Трохи.

— Що ти відчуваєш?

Я відчув холод, наче хтось не лише вимкнув світло, а й відкрутив вентиль, що пускав у кімнату крижане повітря. Холод ширився простором, він торкнувся спершу ніг, поступово підіймаючись тілом вище. Я боявся поворухнутися, мені здавалося, що тоді ця жива крига вхопить мене сильніше.

— Мені стало холодно.

— Добре. На сьогодні — досить.

***

Стоячи на вкритій металом вулиці, я дивився вгору, на п'ятдесятий ярус. Остин дістав для мене пропуск на верхній поверх, бо там працював дехто Гоцул — спеціаліст із кібермодифікації, який мав вставити мені оптимізований кришталик. Скоро я зможу бачити у темряві, керувати зором, фокусувати його майже так само, як і мій прийомний батько. Ця операція коштувала чимало, але давала змогу отримати перше завдання в межах стажування до Верфі, тож Остин легко пішов на ці витрати.

Метал вулиці відлунював піді мною, стогнав, як загнана тварина. Я уявляв, як багато простору відділяє мене від першого рівня, того, що виростав із болотистого смердючого ґрунту. Піді мною спліталися кілометрові лабіринти, населені тисячами жителів, яким пощастило менше за мешканців верхів. Здебільшого то були люди, поступово вони відтіснялися вниз, осідали, як нерозчинений залишок.

— Наше Місто скоро стане непридатним для проживання. Воно надто перенаселене. Титанові опори не витримують навантаження, а нижні яруси поступово перетворюються на камери з отруйним газом, що підіймається з боліт, — Остин стояв поряд, він вирішив піти до Гоцула разом зі мною.

— І що тоді станеться?

— Верф попіклується про це. Скоро вони закінчать будувати ще одне плавуче місто — Атлант. Тоді відбудеться велике переселення.

— Чому хтось і досі живе на нижніх ярусах? Там же... погано?

— Нагорі недостатньо місця для всіх. Опори старих міст, на кшталт нашого, не витримають, якщо всі переселяться на верхні поверхи. Навантаження має розподілятися рівномірно. Низи — не найкраще місце для життя, але там живуть ті, хто не працює на Верф чи в минулому мав зв'язок із бунтівниками. Це чесно.

— Якщо я зрештою не потраплю до Верфі мене теж переселять вниз?

— Ти потрапиш туди.

Остин пішов в напрямку прозорої кабіни модернізованого ліфта, я хотів рушити слідом, але зупинився, задивившись на рекламну проєкцію, що виросла просто переді мною. Людська постать, підсвічена неоном, немов облита пульсівним сяйвом. Вона зробила крок до мене й помахала рукою.

— Подбайте про майбутнє! Створіть синтетичну копію на випадок фізичної смерті. Не розбивайте серце своїм близьким, дозвольте їм довше насолоджуватися спілкуванням із вами. Синтетики — створіння майбутнього, проєкція вашої особистості у бездоганному тілі!

Голограма наблизилась, торкаючись мене мерехтливою рукою. Тілом побігли дрижаки, а постать переді мною почала трансформуватися, щоби за кілька хвилин повністю перейняти мій вигляд. Я немов дивився у дзеркало, що транслювало усміхнену версію мене. Глипнув у надії, що мана спаде, але синтетик нікуди не дівся.

— Ти ніколи не помреш, Дане! — губи проєкції рухались наче уповільнено.

— Думаю, ми можемо назбирати кошти й для цього, — коло мене знову стояв Остин.

— В цьому немає потреби. — Я ступив вперед, навмисне проходячи крізь синтетичну голограму. Лоскіт від доторку до проєкції пробігся хребтом, змушуючи волосся на потилиці ворушитися.

***

Наш загін із десяти чоловіків назвали раннерами. Ми мали спуститися на другий рівень та знешкодити банду диверсантів, які пошкодили кілька нижніх опор. Таким було перше завдання від Верфі. Вона не лише будувала плавучі міста, на які ми всі мали переселитися найближчим часом, вона дбала про все.

Григор — керівник нашого загону, неприродно широкоплечий та міцний, загорлав (я зрозумів, що в нього модифіковані голосові зв'язки):

— Спускаємось парами! Я йду першим, замикає десятку мій помічник, майор Кай. Зрадники переховуються у колишній в'язниці, покинутій секції CP-305, беремо живими, вони мають предстати перед судом Міста. В разі загрози — стріляємо на ураження.

Моя рука мимоволі торкнулася плазмового браунінга, інша перевірила термічну катану, що торкалася стегна. У скронях гучно гупало.

— Питання є? — голос Григора відлунював металом.

Питань не було, тож ми ринули строєм до вантажного ліфта, що наскрізно прорізав місто, наче довжелезний стравохід химерного металевого гіганта. Ми спустились ним майже до самої основи Міста, її умовної гепи. Вийшли у цілковиту темряву, спершу мені здалося, що ми вже не на поверхні, насправді ліфт уніс нас кудись глибоко в підземні надра.

— Кисневих масок не знімати! В цьому районі спеціально відключено освітлення, щоби звичайні люди не рискали під ногами. А ви й так побачите все, що треба. — Це було правдою, оптимізовані очі не лише дозволяли бачити у темряві, вони мали тепловізійні властивості. — ШІ вже проклав маршрут до покинутої в'язниці. Наступні розпорядження отримаєте через слухові імпланти, мовчіть, наче вже вмерли. Хто скаже хоч слово, помре насправді.

Ми поволі пробирались залізною вулицею, майже такою, як і нагорі, тільки значно вужчою та нижчою. Немов рухались кишківником монстра. Тут було важко дихати навіть крізь маску. Під ногами клубами стелилася мжичка, здавалося, що вона просотується крізь шпарини в металі, наче там, на землі під нами, хтось розводить багаття.

Я водив поглядом навколо, дослухався до найменших шерехів, мені чувся шепіт та тихі смішки з боків — звідти, де мали бути житлові відсіки. А потім я наткнувся на велику купу лахміття й дивом втримав рівновагу. Браунінг в моїх руках затремтів, тепловізійний зір вловив червоно-помаранчевий обрис людського тіла — під цією купою хтось жив, і я ледь не вбив його, просто злякавшись.

За кілька хвилин ми стояли перед покрученими воротами зі заіржавілої жесті, від яких розходився паркан з металевої сітки. Вона прогнила від часу та вологи, й тепер дивилася на нас чи то розширеними од жаху рудими очима, чи то розкривала в німому крику десятки ротів із гострими залізними зубами.

Григор подав знак рукою, і ми почали пробиратися крізь найширший лаз у паркані. Я на мить завагався, тоді Кай злегка штовхнув мене. Від колючого доторку прогнилої сітки, наче кігтистої лапи небезпечного хижака, мене обсипало сиротами, перед очима вибухнув кольоровий сплеск.

«Розходимось по периметру, готуйте паралізуючі пастки. Диверсантів має бути п'ятеро», — я сіпнувся, коли голос Григора прозвучав немов у самому мозку.

Ми рухались обережно та злагоджено, поволі звужуючи кільце, наближаючись до розчахнутих дверцят колишніх камер. Навколо валялись перевернуті стільці, криві панцирні ліжка з позаминулого сторіччя, стоси документів, вкриті товстим шаром рудого пилу. У повітрі висів густий металевий смог. Слідів людського перебування не було, картинка перед моїми оптимізованими очима лишалась попелясто-сірою, неживою.

А потім відчувся різкий удар, немов рухнулось саме повітря. Мене обдало холодом, я наче врізався в айсберг.

Темрява. Холод.

На мене щось швидко рухалось — крижана брила, затягнута чорною тканиною, крізь шпарини в якій проглядалось помаранчеве світіння людського тіла. Кріоплащі. Диверсанти ховалися під кріоплащами, тому ми і не помітили їх, хоча весь цей час вони лишались просто перед нами.

Я щосили рубанув термічною катаною й в повітрі на мить зависла розмазана жовтогаряча пляма, навмання вистрелив з браунінга. Все відбувалося дуже швидко і майже в цілковитій темряві. Я глипав покращеними очима, але чомусь нічого не бачив, наче хтось осліпив мене. Навколо чулися звуки ударів, глухе гупання, важке дихання.

«Відходьмо!» — різкий голос Григора врізався у свідомість і я похитнувся, за секунду знову відчув порух, одразу за ним — гарячий удар в грудину. Охнув, осів. Мені здалося, що мене розсікли навпіл, що зараз верхня половина мого тіла відвалиться, а згасальний погляд, можливо, встигне вловити судомні рухи тремтливих кінцівок. І я таки впав, правда цілком. Тієї ж миті відключився, поринаючи в насичену темряву всім своїм єством.