Самоідентифікація

Історія може мати продовження. Надіюсь. Видавці ідійоти, що не цікавляться Аркушем))) Але я маю дивну чуйку - (а своїй чуйці-інтуїції я знаю, як довіряти) - що скоро почнеуться помітні зміни. Головне вміти цим скористатися. Кіберпанк-конкурс це доведе скоро вже.

Над продовженням, зізнаюсь, не думала. Річ у тім, що спершу я планую продовження ледь не до кожного свого твору, але ж потім перемикаюсь на нове. Стає більш цікаво. Щодо видавців: згодна з вами, що на Аркуші дуже багато класних історій, майже готових до видання, та й авторів, в який потенційно можна вкладати та підтримувати - теж. З іншого боку - знайти їх серед такої кількості творів теж не просто, тому тут розумію, що ніхто не хоче займатися довгим відбором, на жаль. Дякую за відгук!)

Класно, технічно зроблено. Досить цікава історія, не зважаючи на твіст "немає ніякого раю(/вальхалли/титана потрібне підкреслити)" який уже в печінках сидить.

Саме так, живемо тут і зараз) Дякую за відгук!)

Досить цікава ідея і хороше виконання. Мені сподобалась і історія і стиль автора. Сама думка, що люди створюють роботів. а потім роботи фактично створюють людей але вже в роботичному тілі - так би мовити круг замкнувся - класна. Циклічність життя і Всесвіту переплітається і уроборос пожирає самого себе за хвіст.

Дякую за відгук) так, це одна з ідей, рада, що вам сподобалось)

У вас чудовий авторський стиль. Змушує заглиблюватися в історію, розмірковувати над нею. Оповідання має присмак "Соми", "Гостранера" та чомусь "Перетворення" Кафки. От не питайте чому. Вбачається і все. У фіналі випливає вся зла іронія створеного всесвіту. У людства реально не лишається іншого варіанту, як померти. І саме тому Хвильовий помирає, а Дан лишається жити у цифровому Титані. Хоча тут все виглядає дещо двозначно. Цілком можливо, що цифрова частина тіла чи свідомості ГГ, раптом виявляється душею, яка поринула до свого електронного раю. При цьому мені особисто незрозуміло одне: якщо люди живуть на нижніх рівнях такої собі вежі, то, виходить, що вони-основа. А як механіти збираються існувати без опори, на якій тримаються? Загалом, добротна, гарна робота, зосереджена не стільки на зовнішньому зображенні світу, скільки на емоційному становищі персонажа. Мені дещо забракло динаміки. В принципі, оповідання взагалі побудоване у форматі "розповідь у розповіді", і у цього є певний шарм. Трошки муляли оці митарства головного героя, якийсь недоречний максималізм з його боку, й максимальне відторгнення своєї сутності, але най буде.

Дуже вдячна за розлогий коментар та вдумливе прочитання! Мені здалося, що деякі моменти (як от ви правильно зауважили зі "смертю" героя) можна трактувати по-різному і тому хай кожен читач побачить там щось, що ближче саме йому. Люди - так, основа, творці, тому вони досі і існують в світі, і не факт, що світ продовжить існування без них, то як частина механізму, без якої він просто не зможе функціонувати. Щодо динаміки - якось цього разу у мене все розмірено само собою пішло, я спершу трошки засмутилась через це, а потім прийняла історію такою, як вона "народилась")

Оповідання нагадало мені старий фільм із Кеану Рівзом: "Джоні-мнемонік". Саме той сюжет і цей більш схожі. Як для мене. Тепер давайте про оповідання: 1. Сподоьався авторський стиль, описи та продуманність Міста, хоча його поверховість нагадала "Платформу", як я вже казав. 2. Перетин емоційності ГГ та механічності його приємних батьків цікавий, розгалужує людей та мезанітів, це цікаво 3. Закрученний сюжет із підставою та завантаженними спогадами сподобався, вауефекту не було, але все ж непогано вийшло. Несподоьалось: 1. Дівчина нафіг не впала. Якщо її прибрати, нічого не зміниться, вона тупо незрозуміло нашо є. Коць відіграє більшу роль, ніж вона. 2. Подекуди описи-філософічність трохи дратує, їх в ті моменти здається забагато. Я б скоротив. Оповідання в цілому сподоьалось, гарно що в Україні є такі автори, яки можвть писати кіберпанк, чим по суті і є це оповідання. Дякую!

Дякую за відгук! Добре, що в цілому таки сподобалось) Щодо дівчини: чомусь у фінальній частині я побачила саме її, тому й вирішила, що вона потрібна, тим паче ну мав же хтось бути поряд із Коцем) Дякую ще раз!

Якщоб вона сподоьалась гг, або навпаки, він їй, це було б вказано одним двома абщацами, це було б краще, як на мене. А наразі дівчина тупо зайва. Коцу вона не потрібна, він самодостатній персонаж)

У мене була ідея легкої романтичної лінії, але я від неї швидко відмовилась) зрештою вирішила, що Коць не може діяти один, має бути хтось іще в його компанії

коментар не зберігся і я палаю😡 🌷 але енівей, переписую і починаю з основ-основних: Сподобалось: - рукопис відповідає жанрам кіберпанк/соц. фантастика/постапокапіпсис; - концепція соц.статусу (вершини/низини/вежі/рівні та їх різниця тощо) - це також дуже добре показано, я люблю подібні прийоми не лише в літературі, тому тут дякую авторці); - Метал вулиці відлунював піді мною, стогнав, як загнана тварина. - найулюбленіша фраза тексту евер*-* ; - за винахід нейропалітри - окрема повага♥️ Не сподобалось: - коли я чую щось на кшталт: такий-то-такий-то керівник загону/воїн/просто крутий чєл тощо він обов'язково має бути неприродно широкоплечим та міцним? по-перше, як це "неприродно"? по-друге, раджу відходити від подібних кліше:) - відколи працювати в теплиці, де вирощують рис, "сумнівна справа"? плюс, зважаючи на дослідницьку місію біологічних батьків хлопчика, навіть, якщо рисова ферма непогане прикриття, і так є, то чому вирощування рису сумнівна справа? непонятно(( - як непонятно те, що гг вели-вели і трохи не довели/вбили.. сюжет розвивався окей, але щось сталося після кульмінації - незбагненно, що там по факту самоусвідомлення слабке, самодентифікацією і не пахне, усі навколо кажуть Дену миритись з триєдністю справжнього єства, але вибір персонажа наприкінці якийсь кволий та не обачний.. він не продовжує боротьбу, не відроджує батьківську справу, він просто вкорочує собі віку аби іншу свою форму відправити існувати привидом, який до того ж не вміє малювати.. а малювання - це пристрасть цього малого.. але ж він вирішив: гори хата - гори сарай і сталося те, що сталося.. я не дуже люблю такий підхід до головних героїв, тому, якщо чесно, це найбільше не сподобалось... ось таке ставлення на прикінці( підсумовуюючи, сам Всесвіт непоганий, за Містом цікавіше було спостерігати, аніж за його жителями, загалом гарні пейзажі та їх описи, мені було приємно спостерігати за окраєчком того бентежного майбутнього і бачити очима автора, як усе в його Всесвіті влаштовано, за це дякую, творчих злетів вам надалі♥️✍️ а я скоро до більш містично-готичної вашої історії перейду почитаю)

Дякую за такий змістовний коментар!) Згодна з вами щодо широплечого чела - сама не знаю, чого так написала, щось на підсвідомості вилізло, мабуть, таке кіношне кліше) "Сумнівна справа" малася на увазі не вирощування рису, а якраз оті досліди батька, про які казали пошепки. Щодо фіналу... нууу, тут складніше, я таким чином намагалася показати незрілість героя, він по суті лишився 8-річним хлопчиком, який в стресовій ситуації не придумав нічого кращого, як зробити собі боляче. Дуже боляче. Може не найкраще рішення, але наразі іншого не маю)) Дякую ще раз, що розклали свої враження по поличкам👍

Що ж. Твір, маю я сказати, виявився для мене дуже важким. Так завжди у мене з кіберпанком/науковою фантастикою. Або заходить, або не заходить зовсім. З крайності в крайності. Світ пропрацьований добре. Розкрили усе, хоч на це було відведено 40 сторінок. Емоції хлопця живі. Ти йому віриш. Дуже сумно, що помер, але цього варто було очікувати. Бо частіше за все гг не може бути звичайним у творі. Я думаю, його реакція цілком природня, бо прийняти, що ти там напівробот, коли все життя вважав інакше — безумовно важко. Та все ж справді читалося важче. Ні, не тому що щось не так. Просто мабуть не зовсім мій твір у лорному плані. Але як представник свого жанру — безумовно гідно. Емоційному, мабуть, усе ж те, що треба. Я відчувала тут деякий присмак Євангіліона в плані навантаження. Ви для мене взагалі відкриття як автор, бо стиль ваших творів, безумовно, запам'ятовується. Та мабуть все ж таки ваші нуарні та містичні детективи мені подобаються більше, ніж наукова фантастика. Але то є вкусовщина. Дякую за роботу! Ви — прекрасний автор. Натхнення!

Дуже дякую за такий коментар - надихає, дійсно! І за те, що дочитали, не зважаючи на те, що твір "не ваш", це дуже цінно для мене🙏 Натхнення навзаєм)

Твір має невеликий обсяг, але за цей час було розкрито і зовнішній світ, і внутрішній світ Дана, і філософські питання. При цьому зовсім не відчувається перенавантаження. Цікавим здалося використання ненадійного оповідача. Як читачі, ми разом із Даном переконані, що він — людина, і коли це спростовується, також разом із ним дивуємося: як так? Адже все описувалося з позиції людини — і емоції, і відчуття... Фінал доволі сумний, але, напевно, якби Дан вижив, це був би вже зовсім інший твір. Як на мене, остання сцена додає легкості і надії — синя блакить і свобода

Дякую за відгук) Остання сцена дійсно наче полегшує попередні події, але ж то вже не Дан. Лишається сподіватися, що в Коца з Лінією щось вийде за межами Міста.

Дуже влучна назва для твору. І тема розкрита по максимуму. Вийшло дуже майстерно і з емоціями і з візуалом. Шкода тільки що історія вийшла аж занадто похмурою. Те що людині в майбутньомузалишається єдиний вибір – як саме померти, дійсно жахає. В жодному разі не стверджую що всі сюжети повинні закінчуватися хепі ендом, але й програш можна показати по різному не лишаючи присмак безнадії. Твір, безумовно сильний, спонукає до роздумів. Щире дякую.

Дякую за коментар! Не майстриня я гепі-ендів... Але в даному випадку, мені здалося, що крихта надії таки є в тому, що Коць з компанією та технологією осушення покинуть Місто. Аж раптом в них щось вийде.

Так, дякую, я напевно не приділив цьому моменту достатньо уваги. Подібні твори, з глибокою філософією, треба перечитувати не один раз і уважно, а не дивитись через призму власного настрою чи життєвих обставин.

Я в будь-якому випадку радію, що твір викликав у вас емоції й роздуми, якщо так трапилось, значить не даремно писалось) а як буде бажання - перечитаєте ще раз, можливо, тоді він трохи інакшим здасться

Дуже дякую за приємний коментар) Мені захотілося ввести Коца, бо він, на мою думку, певною мірою уособлював людську частину героя. Мав бути хтось живий на противагу його механічній сім'ї. А щодо технології осушення - вона недоопрацьована і зрештою Верф буде все одно спостерігати за тим, що там в них вийде чи не вийде. Принаймні мені так здається) Дякую ще раз😊

Дякую за твір. Я давно не читала про плаваючі мегаполіси та про землю, яка пішла під воду. Зрештою, найбільш видовищним, що я знаю на цю тему, є кінострічка Водний світ з Кевіном Костнером у головній ролі. Насправді страшно усвідомлювати, що люди давно опинилися на дні суспільства, а їхні ролі перебрали олюднені роботи, які намагаються їх імітувати, але все ще не здатні цього робити. Їхні спроби створити щось середнє між людиною і роботом нагадують кібернетизацію людини, але не з боку живонародженого, якого потім трансформують, а навпаки — доєднання живих часток до робота. Це свідчить про те, що штучна істота все ще не настільки досконала, як біологічна. І тут я, напевно, підтримую стариганя з нижніх рівнів, який казав, що люди — жалюгідні боги. Адже у нашій пам’яті боги були всесильними. А люди — ні. Коли спостерігаєш за Даном, Остеном, його прийомною матір’ю чи спогадами про справжніх батьків, розумієш, що все набагато страшніше. Влада, якою є машина (а точніше — сукупність розумних, самоідентифікованих машин), відмовляє людині у можливості повернутися до її світу, відродити його. І ця сцена — найжахливіша у всьому творі. Як підкреслення із знаком оклику — рішення Дана вбити людську частину себе. Але чи справді він її відпускає, звільняючи від муки? Чи, навпаки, позбавляє механічного себе людських решток? Це виглядає так, ніби Дан хотів померти. Враховуючи, що в нього була справжня істерика і він збирався здійснити самогубство, так — він хотів померти. Проте у фіналі, в Атланті, ми бачимо вже не триєдину істоту, а повністю синтетика, який позбувся того, що йому заважало. І це дуже показово. Адже цей синтетик зробив те саме, що раніше влада міста зробила з його батьками — знищив людину. Мені б хотілося, щоб у цього хлопця був інший вибір. Хотілося, щоб він прагнув розвиватися як людська особистість. Зрештою, спробував малювати руками, а не думками. Адже щоб малювати руками, потрібні роки практики. Але, можливо, йому це не підходило, тому що він не звик досягати, не звик переходити межу самого себе — назвемо це ставати кращою версією себе. Я не знаю, що хотів сказати автор сценою самогубства, бо не бачу в ній звільнення. Для мене це саме вбивство. Проте твір від цього гіршим не стає. Він насправді дуже цікавий, він піднімає глобальні проблеми, а основна з них — проблема самоідентифікації, віднаходження себе у цьому світі, фіксації свого місця в часі, просторі та ідеях. Дякую.

Вперше отримую такий розлогий детальний відгук - дуже Вам дякую, що не лише прочитали, а ще й так глибоко проаналізували! Це дуже цінно для мене) Щодо вбивства/самогубства: я спершу взагалі не знала, чим це все закінчиться, а потім, в якийсь момент, мені здалося, що інакшого закінчення бути не може. Там була фраза Коца про те, що єдиний його вибір, як людини, що йому ще лишив цей світ - це обрати, як померти. І мені здається, що Дан зачепився за цю фразу, використав цей останній "вибір". Зрештою, можливо, саме тоді він був найбільш людиною за все своє життя, діяв імпульсивно та емоційно, максимально по-людськи.

Очі я забула за цей момент, воно дійсно має логіку, як прямолінійна логіка дитини, яка в розпачі починає калічити себе . П.с.- нацменше що читач може зробити- це дати відгук )) успіхів у змаганнях

Дякую ще раз)) Успіхів навзаєм!

Оповідання дуже чуттєве. Пошук себе у світі технологій, де ти сам частина цих технологій. Ваше оповідання мені чимось нагадало фільм "Штучний розум". Доволі сумний фільм, та й ваше оповідання не можна назвати життєрадісним :) З одного боку синтетики не можуть малювати бо Дан втратив свою людську частинку, але з другого боку може усвідомлювати прекрасне... Для мене це парадоксально, адже здатність відчувати дозволяє і якось творити.... З тих оповідань, що читав Ваше єдине меланхолічне, що робить його унікальним, але такий тип оповідань не мій.

Усвідомлювати бажане, але не вміти до нього доторкнутися, стати частиною - така собі золота клітка для Дана) Дякую за чесний відгук.