Самоідентифікація

Я бачив сон. Бродив у ньому вулицями Титану, дивлячись не в неонове склепіння житлового ярусу, а в синє небо. Піді мною не вчувався гострий тремор сталевих вулиць, замість нього — хвилювання океану. Я вдихав. Глибоко. Відчуваючи легкий лоскіт у легенях. Здавалося, вони смакували вільним, не скованим металевими лещатами, повітрям. Переді мною стелився просторий майдан, обсаджений по периметру справжніми деревами. Деревами... Вони рухали великими гілками, мов руками, що манили до себе. Я йшов до них, хотів скоріше торкнутися, відчути на дотик шерехатість живого листя. Воно тягнулося до мене, а я тягнувся до нього. Бачив як зелень тріпотить, складається у правильне коло, за яким відкривається нескінченно довгий лабіринт.

Я нісся ним, цим зеленим коридором, перестрибував уявними світами зі своїх малюнків, розщеплювався в них, щоби потім знову зібратися купи. Здавалося, що моє фізичне тіло в цей момент бриніло, наче під струмом. Я чув відгомін чиїхось розмов, але не міг наблизитися до них достатньо близько, щоби розчути. Застогнав і потягнувся кудись вперед, я вже не бачив гілок, замість них мене охопили сильні руки і немов вирвали звідкілясь. Як рослину, що з корінням видирають з ґрунту. Я скрикнув і, здається, заплакав. Наступної миті розчахнув очі.

— Нарешті отямився.

На мене дивився старий з ореолом сплутаного сивого волосся над головою. Одне його око лишалось майже нерухомим, інше, механічне, навпаки — описувало кола, вивчаючи мене, чіплялось, як ментолова гумка за волосся.

— Дан Хвильовий, виховувався в сім'ї механітів, інформація про біологічних батьків має третій рівень секретності. Отримав перше завдання в рамках стажування до Верфі. Має мінімальні модифікації: оптимізовані кришталики, покращенні нейронні зв'язки, клапан в серці для фільтрації крові, — позаду сивого чоловіка стояв ряд комп'ютерів старого зразка, за одним із них сиділа худорлява дівчина у величезних навушниках. Вона барабанила по клавіатурі з нелюдською швидкістю.

— І як воно, хлопче? Жити поряд із роботами? — рухливе око старого в'пялося в мене, як дуло браунінга.

Я мовчав, кусав губи, одночасно оглядаючись навколо й прислухаючись до власних відчуттів. Мене поранили, я абсолютно точно пам'ятав жар у грудній клітці. Спробував порухати плечима, відчув, як натягнулася шкіра, скоріш за все хтось наклав на мою рану нейропласт.

— Де мої товариші?

— Мертві. Тепер моє питання: як воно жити поряд із роботами?

— Краще, ніж поряд із зрадниками!

Старий закинув голову та дико зареготав. Його рот був повний металевих широких зубів, я знав, що такі здатні перекусити металевий дріт. Але найбільше лякало штучне око, що лишалося розчахнутим, продовжувало рухатися, скануючи простір.

— Ви пошкодили опори Міста! Поставили під загрозу життя сотень тисяч людей і механітів!

— За кого ти більше хвилюєшся? За людей чи роботів? Га?

Я мовчав, дивився на цього навіженого, намагаючись зрозуміти, чого від мене хочуть. Десь над головою тихо шурхотіли лопаті фільтра-вентилятора, чувся стукіт пальців по клавіатурах — поряд із дівчиною сиділо ще двоє чоловіків. Повітря в цій темній кімнаті, обшитій металом, було важким, якимсь зеленуватим та липким.

— Можете вбити мене. Я не буду більше відповідати на ваші запитання.

— О ні, ми не будемо тебе вбивати. Хотіли — вже давно б це зробили. Але ми сподіваємось, що ти допоможеш знайти тих, хто шкодить опорам Міста.  

— Але...

— Так, це зробили не ми. Хіба ми виглядаємо як самогубці? — старий обвів рукою темну кімнату, дівчина за комп'ютером повернулася, розтягуючи тонкі губи в гострозубій посмішці. Вона мала бліде вузьке обличчя й миршаве волосся.

— Аж ніяк! Ми не хочемо, щоб нас розчавило тоннами металу й присипало зверху тисячами смердючих тіл! — сказала вона.

— Я не буду вам допомагати! — я спробував встати, але жорстка металева долоня впнулася в груди, зупиняючи мене.

— А якщо ми скажемо, що маємо доступ до третього рівня секретності?

***

Він називав себе Старий Коць. І колись він працював на Верф.

— У нас дуже мало часу. Ти й так перебуваєш тут вже сімнадцять годин, якщо повернешся за кілька днів, це виглядатиме надто підозріло. Тому маємо щонайбільше добу. За цей час Ліная зробить твою синтетичну копію та синхронізує її з фізичною оболонкою. Марк, — Коць вказав на кремезного молодика з лисим черепом та випнутою щелепою, — полагодить тривожний датчик і ти зможеш відправити нагору сигнал про порятунок.

— Звідки ви все це знаєте? Звідки у вас технології верхів?

— Вони думають, що ми тут, унизу, подібні до щурів у корабельних трюмах, доки вони господарюють на капітанському містку. Так, ми — срака цього світу, його вигрібна яма. Але сюди зливається не лише лайно, заразом із ним крихти інформації та технологій. Треба лише вміти знайти те, що потрібно. Ми золотарі Міста, золотошукачі, якщо хочеш.

Дівчина з вузьким лицем, яку Коць назвав Лінаєю, скалилася та дивилася на нього захопливо-тремтливо.

— Чому ви не любите роботів?

— Я не люблю людей, які їх створили. Зробили наш світ таким, яким він став. Накинули на нього погребальний саван, але відспівати остаточно забули.

Я подумав про своїх названих батьків, Остина та Марину. Від тих думок моє серце забилося швидше і якось тьохнуло об грудну клітку.

— Чого ви від мене хочете? Я не розумію.

Коць почесав кудлату бороду.

— Ти спустишся на перший рівень і подаси сигнал про порятунок. Вернешся назад, розкажеш, що нічого не пам'ятаєш після сутички у в'язниці. Звісно, пройдеш через купу тестів та детекторів. Марк допоможе, не переймайся, будеш виглядати невинним, як те немовля. Отримаєш пропозицію від Верфі, бо як не крути вцілів під час першої операції. І почнеш працювати. А ми отримаємо можливість спостерігати за всім через твого синтетичного двійника, який лишиться тут, унизу.

— Ви вважаєте, що це Верф винна у пошкодженні опор?

— Ми підозрюємо це.

— Але це маячня! Верф вже побудувала Титан, де щасливо живуть тисячі людей та механітів. Будує Атлант, щоб і ми всі змогли переселитися туди.

Старий Коць скрипуче кліпнув штучним оком.

— Скажи йому, Коце, — тихо мовила Ліная.

Старий пожував сухі губи металевими зубами.

— Сказати що? — я подався вперед. — Ну?

Коць зробив крок до мене, від нього майнуло чимось гірко-солоним, неприємним.

— Немає ніякого Атланта! І ніякого ідеального Титану, що плине океаном.

Нічого з цього неправда крім смердючих лабіринтів низів. Отут-то все справжнє! — Він провів нігтями по металевим іржавим панелям і ті пронизливо заскреготіли у відповідь. — Це те, що ми заслужили — залізний світ на гнилих ґрунтах.

Я відступив, хитнувся.

— Ви говорите все це, щоби я пристав до вас, прийняв вашу сторону. Але я не зроблю цього.

— Мені все одно, хлопче, на чиїй ти будеш стороні, адже скоро цих сторін може не лишитися. Скоро всі опиняться лише по один бік — у пазурах смерті. Місто ризикує стати велетенською металевою домовиною, що потоне у тванистих землях під нами. Його затягне туди, як хижак затягує здобич у нору. Титан та Атлант — міста-синтетики для синтетиків, ілюзія, фальшивка. Потрібні лише для того, щоби всі дружно працювали на Верф. Все.

— То чого ж ви зрештою хочете?

— Спробувати зробити, щоб химерний залізний монстр — наше Місто — протягнув якомога довше. Бо... бо ми помремо першими. А помирати страшно. Навіть коли втрачати нічого.

— Чому я? — власний голос видався мені змученим, якимсь безколірним.

— Ти єдиний вижив серед вашої невдатної команди. Тобі пощастило, бо хтось помер раніше.

***

— Що є життя?

— Можливість існувати, мислити, створювати.

— Ти живеш?

— Так, я живу.

— Що ти створюєш?

— Картини.

— Смерть має бути остаточною?

Пауза.

— Я...я не знаю.

— Смерть має бути остаточною?

— Ні!

— Чого ти боїшся?

— Ілюзій.

— А смерті?

— Ще більше.

Я сидів у просторому світлому коридорі. Настільки білому, що очі сльозилися, дивлячись на пронизливу білизну його стін, тому я зосередив погляд на темній цятці дверної ручки. Там, за дверима, радилась спеціальна комісія, що досліджувала випадок мого дивовижного порятунку. Я перебував на п'ятдесят восьмому ярусі — даху нашого світу, побувавши перед цим у його пеклі.

Ще внизу я проковтнув дивну капсулу, яку мені дав Марк. За словами Старого Коца вона мала втихомирити серцебиття та тиск, допомогти пройти всі необхідні тести. Але я не був певен, що капсула подіяла, адже моє серце тріпотіло та здригалося. Мені здавалося, що воно раптом стало великим, на всю грудину, ще трохи і розірве її, вистрибне пульсуючим кривавим згустком на підлогу. Заплямує білосніжні стіни віялом червоних бризок.

Поруч зі мною сидів Остин. І начебто так само як і я дивився на темну мітку дверної ручки. Раптом я збагнув, що не знаю його. Не розумію його природи. І ще одне — так і мало бути. Наша неоднаковість була основою тієї залізобетонної стіни, що розділяла мене та Остина з Мариною.

— Ми боялися, що ти загинув.

— Мені пощастило. Ти знав, що наш загін був приречений?

— Ні. Але я розумів, що завдання небезпечне.

Я знав, що Остин працював на Верфі й займався розробками вітряків для Атланта. Тепер, коли побував внизу й взнав те, що взнав, відчув дивну порожнечу всередині. Немов і в моєму нутрі з'явився примарний вітряк, що ганяв ним холодне повітря, змушуючи замерзати зсередини.

— Чому ви мене всиновили? — я вперше наважився на таке запитання.

— Бо ми з Мариною не можемо мати біологічних дітей.

— А навіщо їх взагалі мати?

— Бо так правильно. Так має бути.

— Скільки тобі років?

— Шістдесят один.

Остин виглядав щонайбільше на тридцять. Він повернувся, і його порух супроводжувався тихим клацанням. Я зрозумів, що то налаштовуються кібермодифіковані зіниці. Він сканував мене.

— У тебе прискорене серцебиття. Що насправді відбувалося після того, як ви натрапили на банду диверсантів?

— Я отримав удар. Імовірно термічною катаною. Відключився, прийшов до тями на першому рівні, один. Подав сигнал тривоги.

— Ти можеш вертатися додому. Я сам дочекаюся рішення комісії.

***

Навколо мене було вже п'ять картин. Хаотичних, як ніколи до цього. Я знову під'єднав присмоктувачі нейропалітри та закрив очі, коли відчув на плечі легкий доторк.

— Мені здається, на сьогодні досить. Тим паче після пережитого стресу. Тобі потрібно відновитися. Випий це, — позаду мене стояла Марина, простягаючи стакан із чимось зеленим. — Завтра ми їдемо в реабілітаційний центр, там тебе уважно обстежать.

— Я хочу записатися на сеанси нанотерапії! — Випалив я. — Хочу, щоби моя шкіра стала міцніша. А ще титанові підсилювачі для суглобів та нові кришталики. Чомусь ці не бачили в темряві, коли на мене напали.

— Скоро повернеться твій батько і ми обговоримо це.

Марина вийшла з кімнати, лишаючи мене на самоті. Я терпляче чекав цього моменту, бо в кишені мого комбінезона лежав мнемодиск із розшифрованими даними про батьків, отриманий від Коца. Під час проходження комісії я ховав його у вбиральні. Можливо, моє серце вистрибувало з грудей насправді через нього, а не через майбутнє рішення наради. Зрештою, якщо мене не візьмуть працювати до Верфі, буде тільки краще. Тоді цей дивний Коць нічого не отримає.

Спершу я спробував згадати обличчя батьків: каштанові локони матері, жорсткий чуб батька, що завжди стирчав навсібіч. Лиця розмивалися, немов по ним розходилися водяні краплі. Батьки працювали у теплицях поблизу Міста. Там вирощували здебільшого рис, бо сільське господарство на заболочених ґрунтах велось вкрай складно. У них була важлива робота. Непроста.

На мнемодиску виявились фрагменти відеозаписів із різними датами. Першим я увімкнув найдавніший.

14 жовтня 2097 року:

— Слово надається обвинувачуваному в державній зраді Єгору Ткачуку.

Запис був поганої якості, час од часу він переривався й мерехтів. Я бачив лише розмитий силует батька, чув низький голос його опонента.

— Я не зрадник! Я технолог! І я винайшов спосіб осушення ґрунтів! Зрозумійте, наша планета не оговтається сама! Їй потрібно допомогти! Не лише танення льодовиків призвело до катастрофи! Повністю змінилась річкова карта світу, парниковий ефект від вивільнення метану призвів до нескінченних дощів і як наслідок ще більшої заболоченості. Але в мене є план. Знадобиться дуже багато часу, але ми маємо спробувати відвоювати у боліт частину суходолу. Поступово вона розширятиметься і ми зможемо жити, як раніше. Нехай не ми, але хоча б наші онуки! Нам не потрібні плавучі міста, ми — створіння землі!

— Ви розумієте, що ваші розмови суперечать плану розвитку Міста? Суперечать планам Верфі?

— Але послухайте! Верф має зацікавитися цим! Я вже провів дослідження на малій ділянці суші, використовуючи сфагнові мохи. Вони поглинають вологу, вони дійсно висушують землю! Після цього достатньо лише заселити комах-аераторів для культивації, щоби отримати родючий ґрунт!

— Достатньо! Ви розумієте, що колонія мохів може стати неконтрольованою? А комахи-аератори мутувати? Ваші ідеї носять диверсійний характер.

— Ні, це неправда! Я готовий до подальших досліджень, разом із іншими вченими та технологами.

— В цьому немає потреби. Вам оголошена догана, ви переселяєтесь з двадцять дев'ятого ярусу на дванадцятий. Дані про ваші незаконні досліди знищуються. Подайте руку для встановлення чіпа стеження.

19 квітня 2098 року

Зала суду повна народу.

— Ви підтверджуєте, що продовжили займатися забороненими дослідами?

— Підтверджую. — Чуб хитнувся у відповідь, батько приречено опустив голову.

— Ви розумієте, на яку небезпеку наразили жителів Міста і свою сім'ю?

— Я...ні...я нікого не наражав! Я навпаки хотів... хотів, як краще!

— Вам повторно оголошено підозру у зраді. Остаточне рішення винесе Вищий суд під егідою Верфі. В камеру його! — молоток глухо гупнув на резонатор і той пронизливо завив, як сирена.

21 квітня 2098 року

Велика теплиця за межами Міста. З землі виглядають, наче зелені голки з вати, кволі паростки, оповиті мжичкою. Троє людей у захисних костюмах проходжаються рівними рядами між насаджень. Камера, що фільмує все навколо, тримається на комусь із них.

— Он вони! — палець у білій захисній рукавиці вказує вперед.

Бачу тіла. Батькове з осклянілими очима, материне повернуте убік, з рота цідить піна. І... дитяче. Моє... Прикрите захисною маскою, яку тримає вже заклякла мамина рука.

— В повітрі зашкалює вміст формальдегідів. Вони отруїли себе. Але як він втік із в'язниці? — носок грубого черевика штовхає тіло батька.

— Мабуть, вона допомогла... — кивок в сторону матері. — Гей, малий іще дихає! Викликайте санітарну капсулу, можливо, його вдасться врятувати.

— Слухай, дані про дослідження його батьків треба засекретити. Залиш лише інформацію про нещасний випадок. Можливо, це допоможе хлопцю в майбутньому. Якщо, звісно, виживе.

***

Невеличкий, завбільшки з монету, мнемодиск крутився у моїх руках. У голові бриніла порожнеча. Як я міг забути свою майже смерть? Чому в пам'яті тримався лише туманний образ батьків, а потім, одразу за ним — надміру чітка та деталізована згадка із зали суду, де Хвильових оголошують моїми опікунами? Чому один спогад виглядає, наче розмита водою акварель, а інший вражає чіткістю, як добре продумане креслення?

Я підвівся, розчавив мнемодиск пресом, склав скалки у подрібнювач для пластику. Ліг та вмикнув проєкцію Титану. Здавалося, я міг дививтися на цю велетенську плавучу баржу вічно. Місто-мрія, корабель-колос. Глянцевий метал його гігантського тіла блищав, високі хмарочоси торкались неба, плетиво доріг з неоновою підсвіткою скидалось на живі артерії, котрими бігло життя. Навіть якщо Титану насправді немає, я можу принаймні мріяти про нього. Нехай він стане моїм персональним Раєм.

Заплющив очі. Я маю знайти спосіб потрапити на другий рівень, до Старого Коца. Замість відповідей на старі питання, я лише отримав нові. Треба дістатися Коца...

***

— Що я за це отримаю? — по прилавку тарабанили темні руки з брудними нігтями. Механік, а такі були на кожному ярусі, обтер замизкані долоні об шкіряний фартух й знову уважно подивився на мене.

— Це. — Я поклав на прилавок нейропалітру останньої моделі.

Механік скривився.

— Малувато.

Я натис на зап'ясток й звідти виїхав, як на шарнірах, вбудований кіберон.

— Ще це.

— Ладно, згодиться. Тільки одне питання: що ти забув на нижніх ярусах?

— Загубив там браунінг під час виконання операції Верфі. Хочу знайти.

Механік із розумінням гмикнув. Потім заходився нишпорити чисельними полицями, розставленими в його лігві абсолютно безладно. Безліч приладів, що його оточували, скидалися на химерні покручі знайомого мені обладнання. Зрештою, він дістав невеликий магнітний ключ старого зразка.

— Ось.

Я витріщився на нього.

— Мені потрібно на другий ярус, — повторив про всяк випадок.

— Я зрозумів. Цей згодиться. Спрацює, от побачиш.

— Один ключ?

— Так, один. Не повіриш, але охочих спускатися вниз небагато. Точніше, взагалі нема. Всі прагнуть наверх. От якби ти захотів піднятися на п'ятдесят восьмий ярус, нейропалітрою та кібероном не обійшлося б.

Я потягнув ключ та сховав його в тугій кишені комбінезона. Стримано кивнув та одразу поспішив до кабіни ліфта, оминаючи транспортні капсули. Роззирнувшись навколо, притис ключ до магнітного роз'єму тремтячими руками. Вже опинившись всередині, збагнув, що не спитав у Механіка як мені повернутися назад.

***

Кабіна ліфта виплюнула мене на другому рівні. В обличчя вдарив гнилісний сморід упереміж із запахом сечі та блювотиння. Я натягнув на обличчя маску, на очі — захисні окуляри. Тут панували імлисті сутінки, люди не ходили, а наче пливли скрипучою долівкою, якою стелилася густа мжичка. Більшість із них мали виразки на обличчях та покриті більмами очі, я не був певен, що вони взагалі бачать світ, в якому існують. Може й на краще.

Я намагався згадати шлях до покинутої в'язниці, але більше сподівався, що Коць чи хтось із його компанії побачать мені першими. Вони збиралися тримати зі мною зв'язок через синтетика. Але я не спитав як. Досі не розумів, що саме утворюється між людиною та її синтетичною копією.

Я підстрибнув, коли якась стара потягнула мене за лікоть.

— Заблукав, синку? — вона дивилась на мене сліпими білястими очима, що в напівтемряві низів горіли мутним пломенем.

— Еее, ні... Я шукаю... закинуту в'язницю.

Стара обмацувала мене незрячим поглядом, безсоромно водила по передпліччю рукою.

— У нас тут рідко такі трапляються. Низи для людей. Поки що. А такі... таких, як ти я ще не бачила.

— Я людина.

Стара нарешті прибрала від мене скарлючену руку, затулила вузькою зморщеною долонею беззубий рот, що темним отвором виділявся на блідім обличчі.

— Ну що ж, нехай буде так! Нехай буде! В'язниця далі, після третього розгалуження звернеш ліворуч, там і побачиш її. — Вона пошкандибала, добряче шкульгаючи на ліву ногу.

Мене ж раптом огорнув напад клаустрофобії. Горло стиснулося до крихітної щілини, заважаючи вдихнути навіть смердюче низове повітря, я з кришталевою ясністю уявив, яка товща металу наді мною. Майже побачив, скільки пар ніг зараз ступають сталевими вулицями верхніх ярусів. Вони всі там, угорі, а я — на дні консервної банки і мені немає чим дихати. Я поправив маску та навмання рушив уперед. Це було найгірше рішення у моєму житті — спуститися в низи.

Вже знайомі старі ворота колишньої в'язниці стояли на місці. Навколо панувала тиша, немов в цій частині сектора ніхто не жив. Я зайвий раз подивувався своїй дурості: навряд Старий Коць десь поблизу, було очевидно, що його лігво не тут.

— Які гості! Нічого собі! — сіпнувся в напрямку звуку. Праворуч, обпершись на діряву сітку стояла Ліная. Вона енергійно жувала гумку, її очі майже повністю ховалися за округлими окулярами, наче за двома невеликими дзеркалами.

— Я хочу побачити Старого Коца. У мене є кілька питань до нього.

Ліная підійшла впритул. Теж торкнулась мене, як і стара до цього.

— Я не очікувала, що ти все ж таки прийдеш. Хоча Коць так і сказав. Після того, як ми просканували твого синтетика... А втім, пішли, сам побачиш. Я ж не дарма тут вештаюсь, тебе виглядаю. У Коца наче нюх на всякі стрьомні справи. Він так і сказав, що ти заявишся. Що хлопчик з верхів захоче ще трохи покопирсатися в лайні низів.

Ліная повела мене вглиб колишньої в'язниці. За рядом покинутих камер розташовувались невеликі сходи, ми спустилися ними, опинившись майже на першому рівні. Нижче — лише ґрунт. А точніше болотиста твань, в яку він перетворився.

Коць сидів у потертому кріслі, задумливо потираючи біонічною рукою сиву бороду. Трохи поодаль влаштувався мій синтетик, і від одного погляду на нього тілом пробігалися хвилі сирот. Він скидався на вирізаний кадр зі старих відео. Надміру яскравий для напівмороку низів, занадто усміхнений. Він раз у раз підводив руку, вітаючись. Хоча поряд був лише замислений Коць.

— Добре, що прийшов.

Ліная виступила з-за моєї спини. Вона продовжувала вивчати мене, немов бачила вперше.

— Я дізнався дещо про своє минуле.

— Радий бути причетним до цього.

— Як ви збиралися тримати зі мною зв'язок через... нього? — я кивнув в сторону синтетичної копії, що явно зацікавилась нашою розмовою.

— Зазвичай, якщо людина жива, її синтетик здатен відтворювати те, що вона бачить, чує, відчуває в конкретний момент. Просто з деяким запізненням, поки штучні нейрони вловлять інформацію з... так би мовити головного сервера. Вона стікає ними, як оптоволоконними кабелями. Після біологічної смерті людини її синтетик продовжує якийсь час працювати на основі скопійованої інформації. Її можна доповнювати, можна навпаки стирати, тоді лишиться тільки оболонка. Синтетик може існувати дуже довго після смерті свого... прототипа. А можна вимкнути його хоч на наступний день. Твій синтетик... він поводиться нетипово. Дуже обмежено, я б сказав. Він бачив, що з тобою відбувалось лише частково. Він наче дитина. Розумна, але надто прямолінійна. Проста.

— Дитина, що не старше восьми років...

Штучне око Старого Коца скреготнуло і я відступив на крок назад.

— Я ледь не помер в дитинстві. — Ці слова самі вилетіли з мого рота.

Коць встав, підійшов впритул та нахилився просто до мого вуха.

— Хлопче, боюся ти таки дійсно помер тоді.