Самоідентифікація

Мертвим простіше. Гадаю, я усвідомив це, коли померли мої батьки. Мабуть, саме тоді я з кришталевою ясністю втямив: мертвим незрівняно легше. Коли очі більше не бачать свавілля та несправедливості, їм легшає. Коли казанок під назвою людський мозок, в якому все життя тушкуються сум'ятні думки, нарешті зупиняється — все однозначно спрощується. Всі страшні речі цього світу мають лишитися за межами твого буття — тоді прийде спокій. Я вірю, що цей спокій настав для них — моїх батьків. І було б незле, якби вони поділилися ним зі мною. Певен, вони так і зробили б, якби могли. Але ж ні. Смерть — межа, незрима лінія, яку ніколи не перетнеш, допоки не прийде твій час.

Так дивно... ми створили стільки методів подовження свого перебування у світі живих, але способів достроково покласти йому край вигадали ще більше. Немов хтось прагнув зберегти незримий баланс: на кожен засіб для подовження довголіття має приходитися бодай два види витонченої зброї. Тоді формула химерної рівноваги спрацює. Тоді ми ще якийсь час протримаємось на цій планеті. Хтось зачепиться за її хворий ґрунт надовше, якщо кілька людей помре задля цього. Мабуть, саме тому померли і мої батьки. Щоб тим, хто трохи довше затримається на світі, став я. Пам'ятайте про це кожен день свого життя: хтось помер заради вас, свідомо чи ні — неважливо. Смерть заради життя. Найбільший парадокс нашого світу, яким би він не був — доісторичним, населеним динозаврами, чи вкритим металом та оперезаний невидимими путами ШІ, як зараз. Це все абсолютно неважливо.

Тож: мої батьки померли двадцять третього квітня 2098 року, щоби я продовжив жити.

І щоби згодом отримав нових.