Він створив її щоб програти

Глава 1.

Готель "Люкс" мав власний подих. Вдень він здавався холодним, бездоганним, стерильним - як дорогий годинник, який відміряє час для тих, хто може собі це дозволити. Але вночі все змінювалося. Це цілий світ, прихований за важкими золотими дверима. Світ, де розкіш змішується з таємницями, де мармурові коридори пам'ятають голоси тих, хто ніколи не назве свого справжнього імені.

Це був готель, де люди не запитували імен, не залишали слідів і не поверталися, якщо були впевнені, що хочуть знову опинитися тут.

Тут все блищить — від полірованих підлог до посмішок персоналу, але я знаю: ця розкіш може бути оманливою. За товстими шторами приховуються секрети, у коридорах лунають голоси яких не повинно бути, а на верхніх поверхах укладаються угоди, що змінюють долі.

Я працюю тут недавно, але вже знаю кожен куточок цього готелю. Я живу за його правилами.

Я знаю, які номери обирають люди, які бояться розголосу. Знаю, які келихи шампанського відправляють у президентський люкс ще до того, як гість вимовить замовлення.

Тут збираються лише багаті, впливові та небезпечні. Вони з'являються тут, як тіні, залишаючи після себе лише слід парфумів і відбитки на шовковій постільній білизні.

Я завжди думала про себе як про тінь цього готелю. Люксові номери, дорогі килими, мармурові підлоги — усе це існувало не для мене, а для тих, хто міг собі дозволити цей світ. Я ж була його частиною, але не належала йому.

Адміністраторка пятизіркового готелю — це роль, яка вимагала ідеального самоконтролю. Бути чемною, стриманою, усміхненою, навіть якщо перед тобою стоїть чоловік, який може одним дзвінком вирішити твою долю. Я знала як правильно посміхатись, як робити вигляд, що мене не цікавлять люди, що заселяються в президентські люкси.

Я знала всі правила. І саме тому ніколи їх не порушувала. Але Лілія, моя колега і подруга, завжди вважала, що я марную свої можливості.

— Софі, ти точно людина? — вона поставила підборіддя на долоню, спостерігаючи, як я перевіряю список гостей. — Бо іноді мені здається, що у твоїх венах тече не кров, а еспресо.

Я хмикнула, навіть не піднімаючи очей.

— Краще еспресо, ніж дурні емоції, які можуть коштувати мені роботи.

— Роботи? О, ні, Софі, ти не про роботу. Ти про нього.

Я підняла погляд.

— Про кого?

Лілія склала руки на грудях, її губи розтягнулися в хитрій усмішці.

— Не прикидайся. Ти знаєш, про кого. Він знову тут.

Я не мусила запитувати, кого вона має на увазі. Я знала.

Він був тут.

Я видихнула й змусила себе повернутися до реальності.

— І що з того?

Лілія розсміялася.

— Що з того? О, дитинко, ти навіть не уявляєш, наскільки ти програєш цю гру, якщо вважаєш, що можеш просто його ігнорувати.

Я вирівняла спину й посміхнулася так, як мене навчили два роки роботи тут — бездоганно, стримано, професійно.

— Граю лише в ті ігри, в яких знаю правила.

Лілія схилилась до мене і прошепотіла:

— А якщо правила пише він?

Я не відповіла. Бо глибоко в душі вже знала: правила цього разу можуть бути зовсім іншими.

Я відчула це, перш ніж побачила його.

Повітря в холі змінилося — стало важчим, насиченішим, ніби кожна людина в цьому приміщенні відчувала легке напруження.

Лілія помітила його першою. Вона замовкла на півслові, її обличчя стало таким, наче вона щойно згадала щось дуже важливе.

Я повільно повернула голову, і саме в цей момент двері відчинилися.

Він не поспішав.

Чоловік, якого всі у готелі знали, навіть якщо ніколи не бачили.

Леонардо Маркес.

Високий, впевнений, одягнений у бездоганно скроєний костюм, що сидів на ньому, як друга шкіра. Темно-сірий, майже чорний колір, що не просто натякав на владу, а заявляв про неї. Його рухи були розміреними, майже лінивими, але це був той тип лінощів, який приховує сталеву пружину.

Бездоганне обличчя — чіткі вилиці, пряма лінія щелепи, легка дводенна щетина, яка виглядала так, ніби була там не випадково, а за чиїмось ретельно продуманим планом. Але головне — його очі.

Темні. Глибокі. Таємничі.

Він оглянув простір так, ніби оцінював своє володіння, і на мить затримав погляд на мені. Усміхнувся.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося, як під шкірою пробігла ледь відчутна електрика. Це була не просто усмішка.

Він знав, що я дивлюся. Знав, що мені цікаво. І знав, що я намагатимуся приховати це.

Він не поспішав.

Я бачила, як люди в холі ловлять його погляд і опускають очі. Як офіціант із тацею робить крок назад, пропускаючи його, хоч Леонардо навіть не глянув у його бік. Як Лілія, що секунду тому жартувала, тепер застигла поряд зі мною, затамувавши подих.

Він наближався до стійки так, ніби його нічого не могло здивувати. Я змусила себе триматися стійко.

Мені доводилося зустрічатися з впливовими гостями, працювати в цьому готелі означало знати, як поводитися з тими, хто звик отримувати все. Але Леонардо не просто був багатим та небезпечним.

Він був тим, хто знав, що може володіти будь-чим, якщо захоче.

І зараз він дивився на мене так, ніби вирішував, чи хочу цього я.

— Добрий вечір, містере... — мій голос був рівним, майже бездоганним.

— Леонардо, — його голос звучав глибоко, ніби мав вагу. Його не потрібно було підвищувати, щоб усі навколо замовкли.

— Містере Леонардо, — поправила я, вдаючи байдужість. — Чим можу допомогти?

Він посміхнувся – ледь помітно так, наче розважався.

— Я вже забронював президентський люкс. Але є ще дещо.

Я звикла до вимогливих гостей, звикла до нестандартних запитів. Але чомусь зараз відчувала, що відповідь буде іншою.

— Я слухаю.

Леонардо нахилився трохи ближче, не порушуючи межі, але даючи зрозуміти, що може це зробити будь-якої миті.

— Впевнений, що усе вже готово, — його погляд ковзнув моїм обличчям, немов вивчаючи, як я відреагую. — Але мені потрібна ще одна річ.

— Яка саме?

Його очі затримались на моїх.

— Ти.

Я моргнула.

— Вибачте?

— Я хочу, щоб ти провела зі мною вечір у моєму люксі, — його голос був тихим, але в ньому не було сумнівів.

Це не питання. Це заява.

На секунду у холі стало занадто тихо. Я відчула, як Лілія поряд зі мною завмерла, і навіть не дивлячись знала, що вона зараз дивиться на мене з виразом "О, мала, тепер тобі кінець".

Я взяла себе в руки.

— Це суперечить політиці готелю, — сказала рівно, наче він щойно попросив додаткову ковдру.

Леонардо усміхнувся ширше, нахиливши голову, наче розглядав щось цікаве.

— Політика політикою. Але ти прийдеш.

Моє серце зробило щось схоже на кульбіт у грудях.

— Вибачте, містере Леонардо, але...

— Ти прийдеш сама, — перебив він, дивлячись прямо на мене. — Просто ще не знаєш цього.

Я дивилась на нього, намагаючись зрозуміти, чи він справді настільки впевнений у собі, чи це частина гри, яку він веде.

Його погляд говорив про те, що це і те, і інше.

Леонардо не поспішав продовжувати. Він просто спокійно розвернувся і пішов до ліфта, не озираючись.

Лише перед тим, як двері зачинилися, я помітила, як він ледь помітно киває в мою сторону.

Так, ніби ми вже домовилися.

Так, ніби я дійсно прийду.

— О, Боже, — прошепотіла Лілія поруч.

Я не відповіла. Бо частина мене, яку я відмовлялась визнавати, уже запитувала: А що, як він має рацію?