Острів

— Давай! Ще удар давай!

— Заткнись! А то я тебе зараз рубану! — голос глядача, що

дивився кулачний бій, рознісся приміщенням бійцівського клубу. Ситуація була напруженою: один із гостей поставив сто рупій на потенційного переможця, а другий, з незадоволеним обличчям, спостерігав, як його власна ставка може програти. Хтось же мовчки підтримував обраного бійця, ляскаючи спітнілою долонею по коліну. Кожен із натовпу кричав, підтримуючи власного фаворита.

Були професіонали і аматори, наприклад, Ракеш, якому ще треба виграти кілька боїв, щоби перейти з однієї категорії в наступну. Загалом він провів шість поєдинків: п’ять із них виграв, а один був незакінчений, оскільки увійшла поліція та заарештувала його суперника за розповсюдження наркотиків. Щоразу боєць нервував, як уперше, бо невідомо, коли міг оступитися — недооцінку супротивника, скільки б той перемог не здобув, він вважав найбільшою помилкою. Просто зараз Ракеш перемагав чергового аматора з Туреччини, у якого за плечима дві перемоги та дві поразки.

— На, тварюко! На!… На! — він бив по обличчю суперника.

Той ляснув двічі об землю, ведучий бамкнув у дзвін. Зал зреагував неоднаково: частина раділа, інші вороже дивилися на бійця. Три місяці тому Ракеша звільнили з офісної роботи після чергової сварки з керівником, якому він зламав палець. Тож єдиним варіантом швидкого заробітку стала участь у боях.

Як і завжди, за бій йому заплатили п’ятдесят доларів. Навіть не зважаючи на достатню кількість боїв, цих грошей не вистачало на життя, тим паче на те, щоби бути у формі. Ракеш узяв винагороду, подякував організаторам і попрямував до вбиральні, змити кров. Через десять хвилин уже прямував до хорошого знайомого, власника кафе, щоб узяти на вечерю суп із собою — на більше грошей не вистачало. Вечір був теплим. Ракеш відчув, що лівий кросівок натирає мізинець, він забув наліпити пластир у роздягальні. Зупинився і спробував поворушити пальцями, щоб уник-

нути тиску шва на натерту ділянку шкіри. Віддалік зупинилася

чорна машина, але з неї ніхто не вийшов. Про всяк випадок хлопець перейшов дорогу, різко звернув у провулок і сховався за рогом. Вичекав, поки машина проїде, вийшов на протилежну сторону вулиці та рушив додому.

Він орендував кімнату в старому п’ятиповерховому будинку, за тридцять хвилин від центру міста. Понад два роки жив окремо від батьків, щоб заробити на краще життя та допомогти їм. Але без освіти і спеціальних навичок, це було важко. Ракеш кинув рюкзак на підлогу, пакет із супом — на стіл, а сам впав на ліжко й одразу поринув у сон.

— Ти маєш сказати «так»…

Ракеш стояв у цілковитій темряві з автоматом у руці. Чийсь голос, як відлуння, шепотів:

— Так… Скажи «так»…

— Що «так»?! — він кинув зброю, але вона з’явилася в іншій руці. Автомат був великий, із чорним руківʼям та хрестами.

— Ти хто й що ти хочеш???

Голос зловісно сміявся у відповідь.

Звук сміттєвоза розбудив Ракеша, він прокинувся в поту й подивився на годинник, була сьома ранку. Щілина на стелі, здавалось, із кожним днем усе збільшувалася на якийсь міліметр. Бурчання шлунка нагадало, що на кухні має бути вчорашній суп. Зробивши ранкову зарядку та поснідавши, Ракеш спустився вниз, купив нову газету й розгорнув одразу на сторінці з оголошеннями про роботу.

— Вантажник… помічник… маляр… водій… сантехнік… електрик… нічого цікавого, за що б я міг зачепитись.

Повертаючись до кімнати він забрав листи з поштової скриньки та ліниво попрямував на свій поверх, перебираючи конверти. Ракеш очікував, як завжди, рекламу або рахунки, які він забирав щотижня. Спіткнувся, не помітивши останньої сходинки, і папірці розлетілися навсібіч. Згрібши всі листи, він помітив, що jдин відрізняється. Придивився, нахилився та взяв до рук.

«Проводиться кастинг на бій без правил.

Головний приз 10 000$.

З усіх питань телефонувати 22*–*9*–**6»

Ракеш, вдивляючись у текст, піднявся до себе, підійшов до вікна. Крізь брудну шибку добре було видно чорний автомобіль неподалік від будинку.

Телефона він не мав, найближчий — тільки в кафе, власником якого був добрий приятель. Ракеш натягнув кепку та вийшов на вулицю через інший вихід. За кілька хвилин уже був у товариша, той готував їжу для відвідувачів. Вони обмінялися кількома фразами, і власник кивком голови вказав, куди йти. Ракеш зайшов через кухню до комірчини касирки — там сиділа повна працівниця, років шістдесяти, з купою рахунків.

— Добрий день, де у вас телефон?

— У кутку, хлопчику, — сказала вона швидко, не дивлячись на нього.

— Мені взагалі-то тридцять два…

— А мені сімдесят чотири, тож дзвони, куди треба і вали, не заважай мені. От халепа, знову збилась із ліку, а все через тебе, бовдуре!

Ракеш розгорнув рекламну листівку, набрав номер. Після кількох гудків на іншому кінці зняли слухавку.

— Добрий день! Я телефоную щодо вашого оголошення боїв без правил, я туди потрапив?

— Добрий день, так.

— Підкажіть, будь ласка, а де й коли це відбуватиметься? Хотів би взяти участь.

— А навіщо вам це? — запитав низький чоловічий голос. Ракеш не очікував такого запитання і трохи розгубився.

— Ну… мені потрібні гроші…

— Вони всім потрібні, то навіщо вам брати участь?

— Знаєте… хм… хочу купити собі квартиру в Індії і допомогти родині в селі.

— То влаштуйтеся на роботу.

— Пробачте, це якась співбесіда? Я дзвоню, щоб виграти ваш приз, а не відповідати на запитання, — невдоволення нервовим клубком підкотило до горла Ракеша.

— Якщо ви хочете брати участь, то маєте довести, що ви цього варті.

— І як мені це зробити?

— Матимете завдання — знайдете його під дверима квартири, до побачення, — слухавка заповнилася короткими гудками.

— Що за маячня? — Ракеш здивовано подивився на телефон, набрав цифри знову, але ніхто більше не відповідав. Він зателефонував ще двічі — безрезультатно. Аж тут телефон задзвонив сам, Ракеш похапцем схопив слухавку, та то була податкова, він покликав касирку й вийшов. Засмучений і спантеличений, брів вулицею, коли випадково побачив стенд біля магазину: «Терміново потрібен помічник маляра. Можна без досвіду».

Ракеш придивився, це був магазин фарб, зовні мовби типовий

на базарі, але доглянутіший за інші. Дівчина за прилавком розраховувала покупця. Ракеш тим часом ходив магазином та розглядав асортимент, коли покупець пішов, продавчиня підійшла до хлопця, усміхнулась і запитала, чим може допомогти.

— Добрий день, побачив ваше оголошення про роботу помічником маляра. Ще актуально?

— О, так, чудово що ви прийшли, — сказала вона високим радісним голосом. — Заповніть, будь ласка, ось цю анкету.

Вона дала йому аркуш та олівець. Це були стандартні запитання про контакти, досвід роботи, навички та інше. Тим часом

прийшли нові відвідувачі. За кілька хвилин Ракеш заповнив анкету і віддав дівчині.

— Слухайте… тільки в мене немає телефона, я можу прийти

пізніше, щоб дізнатися, чи підходжу?

— Авжеж, приходьте через три дні, ми якраз із батьком будемо

відбирати кандидатів.

— Це ваш сімейний бізнес?

— Так, тато має три крамниці. Я допомагаю йому тут, а дві мої сестри — у двох інших.

— Велика сім’я у вас, — з усмішкою сказав Ракеш.

— Так, нас п’ятеро, є ще два брати, але вони зараз навчаються

за кордоном.

— А як вас звати?

— Ріа, а вас?

— Ракеш. Дякую вам, через три дні зайду.

— Добре, буду на вас чекати, — вона одразу повернулася до

нового покупця.

Ракеш подивився на неї та усміхнувся — симпатія заворушилася теплом у грудях. З гарним настроєм він попрямував додому. Вдень на вулицях було дуже спекотно, люди ховалися, хто де може. До цього додавався божевільний трафік таксистів та водіїв скутерів. Він до цього не міг довго звикнути, мабуть, ще й досі не може, бо в його рідному селищі такого не було. Ракеш досить часто згадував дім, адже ще кілька років тому не міг уявити, що він звідти кудись поїде. Вдома працював «за їжу» на різних підробітках удень, а ввечері із друзями грали у футбол та багато пили.

Так продовжувалося, доки його найкращий друг не помер, а в матері не почалися проблеми із серцем. Для Ракеша то був удар. Він позичав гроші на ліки, згодом, коли мати одужала, вирішив поїхати до найближчого міста в пошуках роботи — борги час було сплачувати. За кілька місяців уже зміг трішки грошей відправляти рідним. Підіймаючись до своєї кімнати, Ракеш зустрів орендодавця, пенсіонера сімдесяти дев’яти років.

— Малий, ти обіцяв сплатити за житло три дні тому, де гроші?

— він перегородив шлях до дверей.

— Та я оплачу, обіцяю, дайте, будь ласка, ще три дні.

— Гаразд! Якщо грошей не буде, вилетиш геть! Я і так роблю поступки, через давнє знайомство з твоїм батьком… Шкода, що його вже з нами нема… Але якщо оплати не буде, то вибач, мені та моїй дружині треба на щось жити.

— Зрозумів я вас, зрозумів, оплата буде.

— Як узагалі справи? Роботу знайшов?

— Скоро виходжу, — розмито відповів Ракеш, бажаючи скоріше завершити розмову.

— Ох, не тим ти займаєшся, хлопче… Пішов би, як твій батько, зараз би й кар’єру будував і все було б стабільно.

— Ага! І закінчив би, як він, рано чи пізно!

— Не пащекуй… Гаразд, іди, куди там тобі треба…

— До побачення.

Ракеш нервово відімкнув кімнату й наступив на конверт. Він зачинив двері, узяв білий прямокутник, на ньому нічого не було написано, а всередині лежали п’ятсот доларів та записка.

«Хуанде Гарсіа. Ліквідувати.»

Ракеш різко відкинув папірець від себе.

— Що за…?

І тут постукали у двері. Він озирнувся, сховав гроші в кишеню.

— Хто там?

Тиша.

— Хто там, я питаю?! — трохи боязко запитав він, стискаючи лівий кулак.

— Ха-ха-хах, та впускай уже, це я, Хішин, — Ракеш видихнув і відчинив двері своєму другу і співорганізатору вуличних боїв.

— Злякався? — запитав Хішин та простягнув руку для приві-

тання.

— Заходь, жартівнику, зараз я посміюся над тобою, — і наки-

нувся на нього.

Хлопці почали дуріти та впали на підлогу. Через кілька хвилин друг відкинув Ракеша й сів на диван тяжко дихаючи.

— Хух… ха-ах… давно я тебе так не перемагав, хоч і не на

рингу. Чому ти такий був переляканий? Трапилося щось?

— Ні… Просто не в гуморі. Ти щодо роботи чи просто до мене?

— Я до тебе з новинами про новий бій.

— Який бій? — швидко запитав Ракеш.

— Через два дні о восьмій вечора. Твій опонент дуже сильний

тип: десять боїв і один програш. Призові за виграш сто двадцять доларів — це найбільші. Та хочуть бачити тебе. Пол замовив слівце після останнього твого бою.

— Цей гад заплатив мені п’ятдесятку, а обіцяв сімдесят, але я,

бачте, того здорованя швидко вирубив, мало було видовища, — голос Ракеша бринів від напруження.

— А-а… Ох і тварюка гладка! Друже, тут буде сто двадцять гарантовано, — серйозно сказав Хішин.

— Я згоден, але… наступного дня мені йти треба, дізнатися щодо роботи, помічником маляра.

— Знущаєшся? Дивися сам, брате. Відчуваю, наступного дня ти не зможеш кудись піти, його минулий суперник уже третій день у комі.

— Хм, а ти мене підбадьорив… — саркастично хмикнув Ракеш.

— Чудово! — радісно, ніби й не почув інтонації, вигукнув співрозмовник. — Бій відбудеться в клубі «Чайка 50». О сьомій вечора маєш бути там, гаразд? — він подивився на годинник покритий золотом. — Мені час бігти. Вони одночасно піднялись, обійнялися і Хішим попрямував до виходу.

— Бува-а-ай, — помахав рукою гість та в цей момент зачепився об дитячу іграшку сусідки.

Ракеш розсміявся, зачинив за ним двері й пішов їсти. Апетиту

не мав, але розумів, що мусить підкріпитись — попереду чекали

випробування, на які потрібно мати сили. Після обіду він обміняв

частину грошей у знайомого, заплатив за оренду відразу за два місяці вперед, купив продуктів та пішов додому. Там дістав улюблену книжку, впав на крісло й читав до ночі гортаючи сторінку за сторінкою.

Наступного дня о шостій ранку Ракеш був уже в залі — провів

там кілька напружених годин зі спаринг-партнерами, повернувся додому та ліг спати. Йому снилося мовби десь на пляжі, щасливий, бігає з дітьми та жінкою, не міг розпізнати її обличчя, але сукня була синя у жовту смужку. Це останнє, що він побачив перед дзвінком будильника. Ближче до бою, біля дверей вже було багато людей, але Ракеш зайшов через чорний вхід, привітався з усіма, пройшов до роздягальні, щоб переодягтися та підготуватися.

— Гей, брате, вихід через тридцять хвилин, — сказав йому

один з адміністраторів. Ракеш саме сидів один і перев’язував бинтом пальці. Закінчивши почав «бій із тінню» перед дзеркалом, потім присів, помолився, коли адміністратор зайшов знову й покликав на ринг. Він повільно йшов коридором, уже долинав галас публіки, але Ракеш не звертав на нього увагу, був сконцентрований тільки на поєдинку. Суперники вийшли в залу, пройшли через натовп і ступили на

поле битви. Це був кам’яний вольєр із піском на підлозі, соломою

і стільцями в кутах.

— Увага-увага-увага! Нехай почнеться бій! У лівому куті

б’ється Раке-е-е-е-е-еш Мас-с-с-с-с-сі-і-і-і та в правому куті в нас Ху-у-у-у-уа-а-а-анде Гарсіа-а-а-а!

У Ракеша розширилися зіниці, він почав нервово озиратися на

всі боки й раптом побачив чоловіка азіатської зовнішності в костюмі, який уважно дивився на нього з віп-місця на трибуні. Ракеш

умів робити висновки — безсумнівно, цей іноземець, що не зводив із нього погляду, був пов’язаний з останніми подіями. Спершу підкотила злість, зашуміла у вухах. Їй на зміну швидко прийшло усвідомлення, як глибоко він вляпався. Ракеша затопило відчаєм, у тілі з’явилася слабкість. Він розгубився й хотів скасувати бій. Озирнувся на друга, який стояв позаду та хитнув голо-

вою: «Ні», але через секунду дали гонг і Хуанде попрямував йому назустріч. Перший та другий удар Ракеш пропустив. Він не міг зібратися й зосередитися на супернику. Хішин дивися на нього трішки здивовано, стискаючи кулаки, а Хуанде відчув уже запах перемоги…

Через 20 хвилин у роздягальні.

— Молодець, тримай сто двадцять доларів, плюс п’ять тобі від організаторів за гарний хук зліва. Спочатку ми трішки всі понервували, але потім ти, як я бачив, зібрався. Що трапилось?

— Не треба було суп вчорашній їсти, трішки отруївся, — збрехав Ракеш. — Що з Гарсіа?

— Начебто не дихав, його відвезли в лікарню. Ти, бляха, звір сьогодні.

— Залиш мене… Хочу побути сам.

— Так, брате, ще раз вітаю і… сходи в лікарню, у тебе око налите кров’ю.

Двері зачинилися і Ракеш опустив голову, думаючи про бій, записку… Йому було шкода Гарсіа, але чи був інший вибір? Під час бою від думав про матір, про свою кімнату з клопами… Йому було ніяково, та це змотивувало після другого пропущеного удару зібратися і зробити свою справу. Тримаючись за лавку та дивлячись на «брудні» для нього гроші, Ракеш почув скрип дверей.

— Я ж сказав, хочу побути один!..

Стук підборів уже був зовсім поруч.

— Вітаю з перемогою вас, — той самий азіат із трибуни — у

чорному костюмі, середнього зросту, в окулярах, із золотими перснями на мізинці та середньому пальці, іншу руку він тримав у кишені.

— Ви ще хто?

— Мене звати Харукі. І це я вам залишив записку у дверях…

Тут досить тісно та застаріло, — сказав він, оглядаючи роздягальню презирливо.

— Ах, ти!.. — Ракеш рвучко підвівся, стиснув кулак і зробив крок у бік Харукі, той стояв нерухомо. Ракеш замахнувся, але азіат не сіпнувся, щоб ухилитися, а тільки зняв окуляри та куток рота підняв у легкій посмішці. Через кілька секунд Ракеш опустив

кулак.

— Ви, як я бачу, запальний і не дуже розумний, але завдання виконано.

— Хто ви???

— Повторюся, мене звати Харукі, я помічник Майстра — він організовує турнір, у який ви пройшли відбір. Деталі в цьому конверті, хай щастить, — азіат дістав жовтий конверт, кинув на підлогу та повернувся до виходу.

— Який у біса турнір та Майстер? Я ні на що не погоджувався!

— нервово крикнув Ракеш, дивлячись на конверт та потім — на Харукі.

— Ви вже прийняли мою пропозицію, але зрозумієте це згодом. Ми вас чекатимемо, — він надягнув окуляри та вийшов —

двері на хвилю знову впустили крики вболівальників, які спостерігали наступний бій.

— Гей! — Ракеш встав і, кульгаючи, попрямував до виходу,

щоби побачити. як Харукі віддаляється з двома охоронцями. Хлопець пішов за ними. На вулиці він побачив той самий автомобіль,

який за ним стежив.