Містик прикордонних військ

Крім застави та будинків офіцерського складу, на території військового містечка знаходилася ще резервна застава та старий навчальний пункт, який відкривали два рази на рік, на місяць, коли приходило молоде поповнення.

За навчальний пункт і резервну заставу відповідав прапорщик Андреєв Олександр Миколайович.

Особистістю він був колоритною. Вгодований як хряк, з такою же пикою і шкідливими, маленькими очима. Він відчував себе, мало не пупом землі. У канцелярію до начальника входив практично без стуку, ніякої поваги.

У загоні за ним маячили тіні заступника командира з тилового забезпечення та начальників інших тилових служб (продовольчої, фінансової та речової)

Андреєв був ласий смачно пожерти та добряче випити, особливо надурняк.

А ще він був злодієм, тюремні авторитети могли б йому позаздрити.

Його особливістю, було нашіптувати своїм покровителям на всіх і на вся.

Мене теж, він заклав протягом місяця, побачивши в селищі з Димитрієм за пивом. Мовляв, не встиг приїхати, служби ще не нюхав, а вже з дивним місцевим типом, пиво п'є, а може ще чого і міцніше. Інформація пройшла всі інстанції та повернулася до місцевого особиста (співробітник Особливого відділу) Андрія Гриценюка.

Було 27 травня, я сидів у кабінеті й займався писаниною, начальник на кордоні, Вусань, поїхав до Ужгорода на базар, взявши вихідний, старшина сидів на складі, підбивав «бабки», а технік копирсався в машині.

Мені подзвонили з комендатури й сказали, що особист викликає мене у свій кабінет.

Я зустрічав його пару раз, але особливо ми знайомі не були та ось тепер я міг познайомитися з людиною, яку боялися всі та в його присутності відчували себе незатишно.

Я попередив чергового, що мене викликали та попрямував до Гриценюка.

Увійшовши в його кабінет, я присів на запропонований мені стілець. Ми закурили та стали розглядати один одного.

- Розповідай, - прохолодно проговорив він, - з ким це ти вже в селищі пиво п'єш?

- Яке пиво? В якому селищі? Я на заставі був? - здивувався я.

-Я не про сьогодні, кілька днів тому, тебе зафіксували в компанії з сивим старим в барі «У Пінчі», ви пили пиво і про щось розмовляли. Що, вже секрети продаєш?

- Андреєв здав? Мурло! - розлютився я.

- А ти, що не знав, що він стукає? - розсміявся Андрій, - не переймайся, я Димитрія знаю, хороший чоловік, мені постійно допомагає. Тільки ось не ясно, чому ти?

- Не знаю, може, я такий як він.

- Жартуєш? Він же на кшталт шамана чи хранителя якихось традицій.

Він здивовано подивився на мене, знову закурив.

- Так, цікаві справи. Значить ти йому підійшов?

- Куди підійшов?

- Та я все знаю про вас, про містиків, про портал теж.

Мені стало якось легше, тепер можна було поговорити без натяків і брехні.

Андрій завернув рукав сорочки та полив водою з графина передпліччя. На тому місці, куди потрапила вода, проступив знак,

знайомий до болю, але все ж не такий як був у мене. Той же щит, ті ж місяць і сонце, не було букви «М».

- Тепер віриш?

- Тепер вірю. Але ти не містик, ти «Плащ»? - припустив я.

- Сам ти кінь в пальто, тобі Димитрій розповідав про Схрон?

- Про що?

- Не розповідав. Коротше, «Схрон» це спеціалізована бібліотека-сховище. У ній зберігаються різні книги з магії, філософії таємниць, всякого роду речі, артефакти.

Я слухав, розкривши рот.

Виявляється, що таких схронів, кілька, є в штатах, в Китаї, в Ізраїлі. Між цими схронами існує обмін інформацією, доступ до якої мають Містики вищого рангу, хранителі, та ще пара-трійка персонажів.

Найвища державна таємниця, про яку ніхто не знає. Інформація, що зберігається там, настільки небезпечна, що потрапивши не в ті руки, будуть великі проблеми.

- Йосип драний! А подивитися можна?

- Чого подивитися?

- Ну Схрон, магічні смаколики.

- Не можна.

- А ти хранитель Схрону?

- Ні, я польовий агент. Запитаєш у Димитрія, він тобі більше розповість. А тепер нумо думати, що з Андреєвим робити?

- Та нічого, виклич його, подякуй за інформацію, скажи, що взяв мене на олівець, а я його сам провчу трохи, - запропонував я.

-Ну все, вали, мені працювати треба, звертайся, - він міцно потиснув мені руку і я пішов на заставу.

Вийшовши з кабінету особиста, я ніс до носа зіткнувся з Андрєєвим.

- Моє вітання, пане лейтенанте, - з посмішкою привітався він.

- А вас товаришу прапорщик за статутом вітатися вчили

- Так ми тут начебто всі свої, - проспівав Андрєєв.

- Свої то ми свої, тільки вас в моєму списку своїх немає, і напевно не буде!

Андрєєв стояв і дивився в слід офіцеру. Його задоволена посмішка нагадувала звірячий вишкір: «Нічого, скоро господар приїде, він вас всіх тут і поховає, в одній могилі. І тебе, і Димитрія, і особиста».

Андреєв мрійливо закрив очі.

Я спустився з другого поверху на перший, закурив. На виході стояв заступник коменданта з оперативно-розшукової роботи майор Пантелеєнко, і розмовляв з солдатом вузла зв'язку.

Побачивши мене, він прихопив мене під лікоть, вивів на вулицю і поцікавився, як у мене справи.

- Ну, розповідай, як ти докотився до такого життя?

- Бухаю, товаришу майор, - знущальним тоном посміхнувся я, - щоб реальність життя простіша була, треба бухати.

- Ти мені тут не співай, у мене на тебе, знаєш скільки лайна накопичилося, враз з військ вилетиш! - озлобився Пантелеєнко.

-Я ось тут теж вирішив інформацію на всіх збирати, не знав з кого почати, а тепер знаю, - усміхнувся я, - з вас і почну. Може самі чесно зізнаєтеся?

- Ти ось що, синку, у тебе ще молоко на губах не обсохло мене лякати, розумієш!

- Вам же прикріше буде, що вас шмаркач на нари посадить. Вибачте, але мені працювати треба.

Я відняв його руку від свого плеча і пішов на заставу.

- Ми ще не домовилися, лейтенанте!

- А мені з вами нема про що розмовляти, поки нема про що, - не обертаючись кинув я, - але скоро буде, ось і поспілкуємося. Всього найкращого.

Тоді я не думав, що моя зухвала розмова ще принесе свої чорні плоди.

На заставі все було спокійно, через кілька годин повернувся начальник і я розповів йому про зустріч з особистом, Андреєвим і Пантелеєнко.

-Я дивлюся, у тебе доброзичливців з'явилося хоч відбавляй.

- Миколайович, хоч ти не глузуй, що тепер робити, Пантелеєнко, як я зрозумів, ще та гнида, та й Андреєнко не краще, стукає на всі розвідки світу. смердяче вухо Пентагону.

- Не бійся, розберемося, пару раз розвідників притиснемо п'яних в селищі, Пантелеєнко заткнеться. Допомоги від них ніякої, жодного разу цікавої інформації не дали, а понтів...

- А особист нормальний хлопець, з поняттям, просто так не здасть, спочатку сам розбереться, попередить, а от якщо підеш не в той бік після цього, тоді буде несолодко, - Кузьменко закурив, потім відкрив сейф, дістав оковиту, дві склянки, - давай, за доброзичливців, по п’ять крапель!

Я не підозрював, що в недалекому майбутньому мені доведеться не раз захищатися від цих доброзичливців, але зараз, ми випили з Кузьменком, і мені здавалося, що проблема вичерпана.

А в цей час, Пантелеєнко розмовляв по телефону зі своїм шефом, людиною року, полковником Трясіновим.

-Товаришу полковник, та він зовсім знахабнів, ще місяця немає, а вже пальці віялом.

- Ти впевнений, що він з сивим був, не обізнався? - відповіла трубка.

- З сивим, сто відсотків.

- Наглядай за ним цілодобово, нехай твої прапори придивляться за ним і за сивим, нам проблем зараз не потрібно. Може у них просто знайомство, а може і не просто. Сам знаєш, хто такий сивий, і що він може.

-Я зрозумів, все зроблю.

- І ще, скоро у твоїх краях гість з'явиться, зустріньте його разом з Андреєвим, допоможете, якщо треба буде, зрозумів?

- Все зроблю, в кращому вигляді, Андреєв його знає?

- Так, вони знайомі, ну все працюй й дивись за лейтенантом, цілодобовий контроль. І не забувай, що місія гостя дуже важлива, він повинен розкрити джерело. Від цього залежить наше майбутнє, всього ордена, всієї Землі.

Андреєв теж не втрачав час даремно, він готувався зустрічати господаря, великого та могутнього Нуросфена, самого злісного чаклуна Землі, одного з керівників ордена «Мороку».