Містик прикордонних військ

Зустрітися та поговорити з Димитрієм мені не вдалося, я його просто не зміг знайти, тому розповісти про те, що трапилося в дозорі не вийшло.

А через день після першого дозору, начальник відправив мене знайомитися з лівим флангом.

Лівий фланг примітний тим, що на ньому знаходиться КПП (контрольно-пропускний пункт) Малий Березний, так, та саме той, про який розповідав Ярослав Гашек у своєму безсмертному солдаті Швейку. Правда, тоді ще КПП не було, але селище вже стояло.

Ще примітного на лівому фланзі те, що межа, біля одного знаку, знаходиться так близько, що можна її помацати своїми руками та потоптати своїми ногами.

А гора Косматець, це взагалі диво природи, затяжний підйом на яку з'їдає всі сили.

Але найпримітніше, це село на словацькій стороні. «Убля» - горда назва селища, що розкинулося на дрібних берегах річки Ублянки. Назва ще та, особливо для нашого вуха.

Малий Березний - Убля, як звучить.

Загалом, рушили ми знову з сержантом і «Пострілом» підкорювати лівий фланг, гору Косматець, і насолоджувати свій слух Ублею. Цього разу нас було тільки троє.

Перейшовши дорогу, що веде на КПП, та перевіривши прикордонний наряд, що несе службу на в'їзних воротах, ми підійшли до підніжжя гори, затяжний підйом, години на півтора, а далі по рівному.

Маршрут я ніби знав, сержант вже встиг поділитися досвідом, але тепер його залишилося лише пройти. Десь на середині підйому, сержант став розповідати різні небилиці про різні ділянки кордону і застави. Про привиди, про різні незрозумілі події.

Та я і сам почав згадувати такі розповіді, почуті роки два тому. Особливо мені пригадався випадок, в лютому 93, на заставі «Стужиця», де я проходив стажування. Тоді я перший раз побачив вовків наживо, не в зоопарку, зашуганих і упокорених, а справжнісіньких, запеклих та голодних.

Я так жваво все це згадав, що не помітив сержанта, який зупинився, і я мало не збив його з ніг.

-В-вовки, - прошепотів він і тицьнув пальцем вперед.

Попереду, трохи праворуч, де росли кущі й починалося чергове узлісся, я побачив трьох вовків. Одного, трохи спереду і двох позаду.

Ватажок виділявся статурою і був темнішим за своїх побратимів. Він уважно дивився на нас, оголивши ікла. Двоє його пособників, теж були на сторожі, вуха стирчаком, тіла, трохи нахилені вперед, як перед кидком.

-Метрів 15 до них, - оцінив я відстань, - навіть автомат не встигнеш зняти.

«Постріл» притих і тиснувся до ніг сержанта. Ми застигли, вовки теж. Мені в голову лізли різні думки, і я ніяк не міг сконцентруватися, щоб придумати план дій.

Примарна ідея, що прийшла мені в голову, була майже божевільна, але вона мене трохи підбадьорила. Я спробував подумки уявити, про що думає вовк і глянув на ватажка.

«Шкода що я не вмію говорити по-вовчи» - промайнуло у мене в голові, - а було б так здорово. Відставити, як це не вмію, Димитрій сказав, що тварини мене розуміють.

Я уявив, як сварюся на вовка, точніше на всю їхню компанію, як вони перепрошують та йдуть. І раптом, наяву, ватажок пригнув голову до передніх лап, потім підняв праву і прикрив нею ніс, як би соромлячись своєї поведінки.

Його товариші повторили все в точності за ним, й всі троє позадкували та через кілька секунд без шуму розчинилися в лісі.

З мене градом котив піт, «Постріл» тихо скиглив, але вже не тиснувся до ніг, сержант раптом просто впав на коліна, а потім сів, обхопивши коліна руками, і сховав у них голову.

Шок пройшов хвилин через 15, «Постріл» вже зовсім оговтався й крутився біля нас. Ми закурили та повільно, озираючись по сторонах, пішли далі. До кінця ділянки ми мовчали, навіть забули зв'язуватися з заставою і давати контрольні спрацювання.

-Товаришу лейтенант, я з вами вдруге в наряді, і вдруге відбуваються незрозумілості.

-Я сам в шоку, може це мене так кордон приймає? Або навпаки, попереджає?

-Не знаю, але якось все дивно. Зате буде, що розповісти на заставі.

-Це точно, хто б повірив, - підтримав я розмову.

На зворотному шляху, ми перевірили систему там, де ще не робили перевірку. Підходячи до місця зустрічі з вовками, ми уповільнили крок, перекурили.

-Було б краще, якось оминути це місце і відразу опинитися біля КПП, - забелькотів інструктор.

-Було б, але чудес на світі не буває, - відгукнувся я.

І раптом тишу лісу розірвало моторошне виття. Виття, що пронизує до кісток, до тієї самої душі, яка ховається в п'ятах. Виття, настільки тваринне, що миттєво приморожувало ноги до землі.

Виття, яке не могло належати жодній істоті, що живе на землі. Це було виття смерті, виття жаху і болю, виття муки, виття мороку.

Ми завмерли, прислухаючись. Сержант рефлекторно, тремтячими руками потягнувся до автомата та підсумку, щоб витягнути і приєднати магазин з набоями.

На мій превеликий жаль, я був абсолютно беззбройний, ні автомата, ні пістолета. У сержанта зуб на зуб не потрапляв, він був білішим за сніг, руки тремтіли, і він ніяк не міг приєднати магазин. Мій стан був не ліпше. Я в житті не відчував такого жаху.

Виття пролунало ще раз і було вже набагато ближче до нас, ніж раніше.

Ми знову завмерли. «Постріл» тихо скулив, притискав голову до лап. Холодний липкий піт стікав по моїй спині. Попереду нас чекав спуск, бігти назад не мало сенсу. Зуби, у всіх трьох, продовжували відстукувати дріб, як від холоду.

Як я вийшов з заціпеніння не знаю.

- Вперед! Бігом! Зброя перед собою, собаку мені! - скомандував я, і ми рвонули вперед.

-Вогонь тільки по команді, зрозумів сержант? - прокричав на ходу я, а сам подумав, що було б дійсно здорово опинитися зараз ближче до КПП.

Стежка попереду нас повертала і що за поворотом ми не бачили, огляду заважали кущі та дерева. Проскочивши поворот ми раптом опинилися прямо перед мостом, але що дивно, до нього, ще хвилину тому, нам треба було пробігти десь близько трьох кілометрів. А тепер, він перед нами. Знову чудеса, Йосип голий.

Виття пролунало за нашими спинами й це нас ще більше прискорило. Ми пронеслися по мосту і як тільки зіскочили з нього, настала така тиша, що ми чули, як стукають наші серця і клацають зуби. Як по команді ми зупинилися і різко повернулися в бік мосту. За ним, на тому боці, в повітрі розчинялися вовки, що переслідували нас.

До моста добігла лише морда ватажка, але і вона перед самим мостом розчинилася в повітрі.

Від страху, сержант дав чергу в зниклих вовків. У тиші, що настала, постріли пролунали надзвичайно голосно.

- Відставити! - прокричав я, - відставити!

Сержант весь білий повернувся до мене і повільно опустив тремтячий автомат.

- Ми майже вдома, - прошепотів він і знепритомнів. «Постріл» приліг поруч з ним і став лизати йому обличчя.

Я повернувся і дійсно побачив, що до дороги нам залишилося метрів триста, а від воріт, що перекривають дорогу, до нас біг наш наряд, що несе службу біля пункту пропуску.

Мої ноги підкосилися, і я просто повалився на контрольно-слідову смугу.

Коли підбіг наряд, я лежав і курив. «Постріл» облизував свого господаря, а господар - лежав непритомний.

Діставшись до зв'язку, я зателефонував на заставу і зажадав машину. Сержант був слабкий від пережитого, і я не сподівався на те, що він дійде до застави своїм ходом. Через пів години прибула машина зі старшиною.

- Що тут у вас? - весело запитав старшина, - кому тут зле?

Сержант вже відійшов, але руки все одно тремтіли.

-Мені, - тихо проскрипів він.

Я теж був під враженням. Думки рвали мій мозок на частини.

-Начальник не в настрої за стрілянину, - сказав старшина закурюючи, - що сталося?

- Вовки!

-Неймовірно, тут їх навіть взимку не буває, - старшина затягнувся і викинув не докурену цигарку в кущі.

- Не знаю, ми не могли помилитися, це були вовки, справжнісінькі, я таких на «Стужиці» бачив.

-Гаразд, поїхали, - старшина сів у машину.

Сержант з собакою залізли в «собачник», я сів на заднє сидіння і ми поїхали на заставу.