До Коцюбинського..

Сонячний ловець барвистих слів,

Ти світлом правди душі освітив.

У серці Карпат, між дзвоном дібров,

Шепоче твій голос крізь прірву віків.

«Тіні забутих» — живі, не мовчать,

Марічка й Іван у вічність летять.

А в слові пульсує той біль і той жар,

Що правду не зрадив, що вірити знав.

Палахкотять твої «фати моргани»,

Сміються вогнями у сяйві обману.

Та крізь марево, крізь зневіру і гніт

Ти кликав народ у омріяний світ.

Квітчає Поділля весняна блакить,

Лежить над Черніговом вечора мить…

А слово живе, не старіє, не гасне –

Коцюбинський – в серцях, як сонце прекрасне.