Автор нічого не мав на увазі

"Та монстри померли,вони не прийдуть,не заманять не забудуть з розуму не зійдуть"- наспівує мама малому дитяті,те вертеться в ліжку й не може заснути. Мама й сама доволі стомилась йде спати,та дитя досі не спить,воно дивиться на зорі і вслухається в тишу. Капля один. Капля два. Капля три. І зривається злий дощ,тай кружляє,кружляє,кружляє,аж дрижать вікониці. Дитина заснула у тиші гомінкій коли схаменувся дощ.

Від лиця дитяти.

Я часто подорожував що вже і забув про дім,уклав у себе купу сенсів,думок,пляшок які мені і не сильно потрібні були але я... А що я? А що я із того що в мене було? Кольорова ручка? Іграшковий ведмедик? Бряскалка? Двійка в щоденнику? Валентинка яку я так і не віддав?Студентський пропуск? Моя зарплата?

Але що я?....

Я не знав цього ні коли подорожував,ні коли осів,ні коли був у рідному місті.

Цікаво воно досі є?

Дитина замовкло,і задумалося... Шукати мабуть треба з початку щоб простежити хто я є.

На ранок дитя вже було на початку.

Від лиця дитяти

Мене вже давно нічого тут не тримало,та і я себе тут не тримав. Це місто таке ж закинуте як і моя душа. В ньому немає нікого окрім тиші і кількох тварин. А може я і є його частиною? Однією з цих безбожних тварин,як і кожна людина... Людина-тварина? Мабуть так. А що нас відрізняє від них? Надумані принципи,і те що ми прив'язали себе обов'язками до посад і міст? А якщо так глянути...то де люди а де тварини? Свині керували б державою не гірше ніж деякі чиновники.

І ось вириваюсь з думок,проводжу поглядом сонце за небосхил, бачу свій старий безлюдний двір,безлюдний як і все інше місто . Я згадую,й бачу усе як в тумані,моє дитинство,моя юність,моя дурість,це все частинка мене,одна з того що я розгубив за свої роки бродінь по світу туди сюди, байдужих молитв,й зустрічних людей яких я зустрічав на шляху яким віддавав цю частинку себе,схоже їх було настільки багато що я й зовсім загубив цю частинку себе,ставши тим сірим дорослим яким обіцяв ніколи не бути. Що ж,тепер у мене є одна частинка мене але й вона не найперша,але й вона не те ким я є... Йду далі прямо до свого дому,домофон так само як і років десять тому практично не працює

Час перевалив за опівніч,а я досі не сплю. На мене страшно дивляться дитячі іграшки,які я тут кинув разом з дитинством дуже давно,що вже й не згадаю коли, дивляться так,осторонь,мов на чужака чи ворона. Ось починається дощ,злосно капає на дах,і я чую кожен шелест,відчуваю себе як тоді,коли боявся монстрів та всього на світі,і як мама була найсильнішою в світі. А зараз що? Я став сильніше,і тепер я не ляжу до мами,тай чудовиська не прийшли хоч чекав їх я вже пів ночі,вчуваюся в каплі дощу. Капля раз,капля два,капля три. І зривається гроза,бахкає грюкає,завиває як душа моя сьогодні. А я лежу під барвистою ковдрою з дитячими героями якихось мультиків чи казочок,білим простирадлом та подушкою,в кімнаті на підлозі і стінах килими з неясними маленькими геометричними візерунками рясно насадженими один біля одного. Тай здається,все це тисне на душу і змушує поглибше залізти під ковдру,але ні,я все ще залишаю на поверхні голову і рахую каплі. Одна капля,дві каплі,три каплі. Точно! Нарешті я знаю хто я! Здіймається після недовгої тиші гроза,і рве мене,вириваючи серце,забираючи душу і все людське! Я нарешті знаю хто я знайшов ту частину у каплях дощу,ту першу частину яка була у мене від народження. Цю частину я не знаю як здобув і не знаю як загубив,але зміг віднайти. Ця частина полягає в тому ким я є,а є я людиною. Людиною що як вітраж зібрана з різнокольових шматочків,які утворили візерунок. Але якщо їх правильно не зібрати то це всього лиш купа битого скла. Зірвуться зорі й небеса а я сеодно буду людиною!

Дитя замовкло й заснуло у тиші гомінкій коли схаменувся дощ,коли стало людиною...

Далі не буде.