***

На волоссі твоєму не тане надцятий сніг

І сніжинки химерні собою вквітчають вії,

І тілами замерзлих на кістку порожніх доріг

Пилу сніжного цівки в'ються за вітром, мов змії.

Оминають, мов ДТП, невдоволено нас.

Мов життя, суцільні лінії рвуться в пунктири.

Ти обличчя своє ховаєш тепер у анфас,

Не для мене колір очей і зіниць коловири.

Розтинає свідомість, мов скальпелем, віхоли спів.

І фізично відчулася б тиша, якби не вітер.

Я ніколи складати до купи красиво не вмів

Ані звуків, ні ліній каліграфічних літер.

Все вважав, що мовчання - то золото, або сіль.

Красномовнішими можуть бути хіба що очі.

І тепер розмовляє зі мною німа заметіль,

Обнімають за плечі чужі, крижані поторочі.

Несподівано з'ясувалось - ти вивчила мій урок.

Ані слова, короткий погляд, крапки - зіниці,

Метрономом стихаючий вдалині розмірений крок,

Як зворотний відлік для серця, котре ще б'ється.

19.02.2023