Проста розкіш чи розкішна простота?

Швеція, комуна Стокгольм, м. Стокгольм, Апеляційний суд Свеаланда.

Я підправила своє пальто та чекала на автобус.

Закрита справа тішить мене так, як ніщо інше не в змозі. Жодна фіка, хай навіть в таку сніжну та холодну погоду, як зараз, не переважить смак досягнення справедливості!

Навіть сумно покидати цей дім правосуддя на вихідні. Але ось мій автобус – час прощатись, Форсеті (3).

Я побачила єдине порожнє місце в кінці салону, але поруч з тим місцем вже сиділи інші, тож я залишилась стояти – раптом комусь потрібне те порожнє місце?

Я ввімкнула телефон і побачила пропущений дзвінок. Не просто дзвінок, а дзвінок від шкільного однокласника.

— Мікаель?

Єдине, що мені про нього згадалось, це Анна, наша спільна з Мікаелем однокласниця. Мікаелю вона подобалась, нібито, але чи в них були серйозні стосунки, я не цікавилась.

Я написала йому смс-повідомлення, що сама подзвоню за 20 хвилин, коли дістанусь дому – не люблю розмовляти в транспорті.

— Цікаво, що він хотів спитати? З самої школи не було жодних новин про наших, а тут…

Вдома я дізналась, що Мікаель збирає наших біля школи, щоб зустрітись та кудись поїхати, як він сказав, повеселитись.

Я попередила, що через роботу ризикую не приїхати: від Стокгольму до Уппсали не так вже й близько, та Мікаель запевнив, щоб я все одно приходила.

А це означає, в першу чергу, святкове вбрання. На моє щастя, я зберегла ту сукню з випускних класів. Довга, зручна, плюс якість не втратила – що ще треба?

Я ж не Анна, якій необхідно все в собі розчавити, аби влізти в незручний шмат тканини, який в мене язик ніколи не повертався назвати сукнею.

Проте, я свою так давно не одягала – вона ціла, але треба її попрати. В понеділок моя черга до пральної, тоді й віднесу (4).