Проста розкіш чи розкішна простота?

Ранок та день виявились нормальними, особливо якщо порівняти з учорашнім вечором. Так думала я, поки не відкрила пакет.

Я тоді схопила пакет Кристини. В мене була її сукня. Ця велика, наче пальто, з довгими рукавами, сукня.

Я дзвонила Кристині, але вона скидала слухавку — не хоче мене й чути. Це й не дивно: з таким смаком, як у Кристини, я б теж не слухала.

Втім, роздивившись ближче цей витвір, він мені сподобався.

— Під волосся пасує. Під очі. В Кристини гарний смак!

Одним словом, я не повернула сукню, а пішла просто в ній. Причепурилась трохи, та й пішла — от-от ми мали зустрітись! Перш ніж вийти, я задумалась:

— «Якщо мені сподобався стиль Кристини, то, може й вона визнає, що мій стиль теж гарний? Вона не мусить, але, все-таки, цікаво... Зараз і дізнаюсь!»

***

Я прийшла додому, втомлена, впала в ліжко й заснула. Снився один з найгірших кошмарів, який тільки можна вигадати: випускний клас, підготовка до іспитів та, прости Господи, танці.

Всіх наших змусили вчити ті рухи, що заведено називати бальні танці. Хлопцям пощастило, бо вони були в штанах та сорочці, лиш деякі захотіли та заморочились з краваткою. Я їм по доброму заздрила.

Натомість я, як і інші дівчата, була в сукні та туфлях на підборах. Добре, що хоча б тут у мене був вибір: вільна, літня чи закрита, хай навіть коктейльна сукня, а також високі підбори чи низькі. Мій вибір був очевидний.

Очевидний для мене, а не для Анни, псевдолідерки класу, яку ще й поставили головною по зовнішньому вигляді на це пекельне свято.

— Що це ти підчепила? Дивись, усі в літніх, а ти одна, наче в зимній! Ти! Ти!

Я вже не пам'ятаю як Анна відчепилась від моєї сукні, зате пам'ятаю що вона зробила потім.

Я забігла до вбиральні, щоб змити макіяж, який мені "по дружбі" нанесла Анна на все лице.

— Я й без цієї дурної косметики вродлива! Чому вона не розуміє, чому хоче мене змінити?

З сукнею я змирилась та пішла до виходу з вбиральні. Прокрутивши дверну ручку безліч разів, до мене дійшло, що мене закрили. Ззовні почувся голос Анни:

— Знаєш, Кристино, якщо ти не хочеш бути з усіма, то й не треба, не сором своїм несмаком усіх нас! Я звільню тебе, коли все завершиться. А може й ні, хто знає цього Мікаеля!..

Я розплющила очі та прийшла до реальності.

— Ти як, сестричко? — почувся голос Вільгельма.

Хотілось плакати. Було страшно й образливо.

Я сіла в ліжко та обійняла брата. Від його тепла сльози самі покотились по моїх щоках.

— Може не треба туди йти? — запропонував Вільгельм.

— Ні, я ж обіцяла, — вичавила з себе Кристина.

— Кому?

— Однокласнику… а в першу чергу собі. Щоб зустріти Анну та все їй розказати!

Вільгельм зітхнув та поплескав сестру по плечу:

— Ти впораєшся. Я в тебе вірю.

Раптом задзвонив мій телефон. Дзвонила Анна.

— Не пробачу, — пробурмотіла я та вимкнула звук, а заразом і кинула слухавку.

— Поспи, я все приготую. Завтра важливий день, — вмовив мене брат і я знову заснула. Цього разу без кошмарів. Без нічних кошмарів.