Стежка, що поступово вужчає

Ми важко грузали

розчовганими дорогами

та розважалися бесідою.

Наші монологи щохвилини

перетиналися кивками

та важким у читанні

"здрст...здрст...здрст..."

А дорога непомітно

витлівала стежками -

ми йшли все тісніше.

І лише коли стало

неминуче -

для того, щоб іти далі,

треба злитися в одно -

бо для двох

на стежці немає місця -

ми зникли - а далі

говорячи сама до себе

пішла істота

не знаючи, що попереду

стежка

розчиняється степом.