Чухлик

Важкі часи значно розширили кладовище. Довгими рядами пробирався Чухлик до своїх. Внутрішній навігатор працював відмінно, підводила лише опорно-рухова. Налетів на облізлу огорожу, мало не перечепився через купу землі, нариту кротом.

Ось і прийшов, сів за проржавілий столик. Підвів очі — з двох скромних пам’ятників на нього дивилися батьки. Зліва, у кущах, стояв дідусів надгробок, що тримався лише на Божому слові. Колись монолітний, високий, гранітний — тепер же лише тінь, що так і норовить упасти.

— Ну що, панове? — почав Чухлик, дістаючи рюмку й відкручуючи пляшку дешевої горілки. — За вас — до дна!

Лише після третьої випитої здогадався Чухлик налити й родичам, як за традицією водиться. Біля кожної могили, крім лампад і давно засохлих квітів, стояли рюмки. Кожному по половинці, а то, ще й собі не вистачить. І бігом за стіл, бо ноги не тримають.

Розговорився (точніше розкричався), сміявся та хихотів. Й одну за одною: хряп, хряп, хряп…

У самий розпал свята пляшка опустіла. Чухлик не розгубився, подався з могил сьорбати. Трохи погнівався на себе за тодішню жадібність: зараз мав би три рюмки, а не півтори. Випив усе і від таких фізичних навантажень, як нахили туди-сюди, у нього голова пішла обертом. Чухлик ледь зміг сісти на лавку, і одразу ж впав з неї, задравши ноги. Поруч впала дідова рюмка…