Ліс, що ховає секрети

Ранок у Заліссі після розмови зі Степаном Петровичем нагадував розбите дзеркало. Уламки правди — гострі, болючі, несподівані — гуділи в повітрі, але повної картини ще не було. З’явилося ім’я — Вовк. Прикмети — шрам і тату коршуна. Назва — Охоронці Лісу. Підтвердження глушилки. І таємниче замовлення продати землю. Але як це пов’язано зі зникненнями? І що за «справу» робить Ліс, поки село відрізане від світу?

Громов сидів у кабінеті дільничого, вдивляючись у нотатки. Його акуратний почерк фіксував усе: «Прізвисько — Вовк. Прикмети: шрам, тату коршуна. Організація — Охоронці Лісу. Діяльність — невідома, пов’язана з Лісом. Глушилка — є. Місце — Ліс. Мотив нападу на Степана Петровича — гроші? Земля? Знання?»

— Охоронці Лісу… — пробурмотів Громов. Назва звучала надто організовано для місцевих диваків. Надто зловісно. А що, якщо це не просто купка фанатиків, які «захищають» природу? Що, якщо за цим стоїть щось серйозніше?

— Петре Петровичу, — сказав він, підводячись. — Треба перевірити цю назву. Охоронці Лісу. Можливо, в центральних базах щось є. Це не схоже на самодіяльність. Шрам, татуювання… За цими ознаками можна шукати в кримінальних реєстрах.

Петро Петрович кивнув. Він теж відчував, що справа виходить за межі Залісся. Вовк, «Охоронці» — це було щось більше, ніж місцева проблема.

— До криниці, — сказав дільничий. Це був їхній єдиний шанс зв’язатися із зовнішнім світом.

Вони пішли пішки. Туманний ранок був холодним і вологим, без дощу. Залісся прокидалося повільно: з коминів кількох хат курився дим, але вулиці були майже порожні. Люди уникали виходити надвір. Страх відчувався всюди — у порожніх поглядах, зачинених дверях, у неприродній тиші.

Дорога до криниці вела повз останні хати, повз городи, що межували з Лісом. З кожним кроком Ліс ніби насувався, його темна стіна здавалася вищою, загрозливішою. Це була не просто гущавина дерев, а щось живе, що дихало й стежило. Знання про «Охоронців Лісу» робило це відчуття ще тривожнішим.

Біля криниці, на невеликій галявині, туман був рідшим. Старий зруб, відро на ланцюгу, лавка, поросла мохом. Місце, де колись гуділи розмови жінок, тепер стояло пусткою. Лише вони вдвох і невидиме око Лісу.

Громов дістав супутниковий телефон. Увімкнув. Екран засвітився. Сигнал — одна поділка. Ледве-ледве.

— Може, вистачить, — сказав він, хоч у голосі бриніла безнадія.

Він набрав номер капітана Ольги Ковальчук з інформаційно-аналітичного відділу. Вона була розумною, ретельною і завжди шукала правду, на відміну від полковника Сидоренка.

Гудки. Перший… другий… третій… Напруга росла. Ніби хтось у Лісі намагався обірвати зв’язок.

Нарешті почувся голос:

— Капітан Ковальчук слухає.

— Ольго, це майор Громов. Залісся, — швидко сказав він, стараючись говорити чітко попри тріск у слухавці. — Терміновий запит. Потрібна інформація про організацію. Чи культ. Називають себе Охоронці Лісу.

Пауза.

— Охоронці Лісу? Зачекайте, майоре. Звідки ця назва? — голос Ковальчук звучав здивовано.

— Потерпілий. Побитий. Зможе свідчити. Каже, що це вони, — відповів Громов, стискаючи телефон.

— Потерпілий… побитий… Охоронці Лісу… — повторила вона, ніби нотуючи. — Майоре, хвилинку. Спробую знайти в архівах. Це може зайняти час. Якщо зв’язок обірветься, я передзвоню.

— Зв’язок поганий, Ольго, — попередив Громов. — Я біля криниці. Єдина точка, де ловить.

— Зрозуміло, — її голос став серйознішим. — Чекайте. Не відходьте.

Вони чекали. Хвилини тяглися, як години. Туман повільно розсіювався, відкриваючи Ліс. Вони стояли біля криниці, відрізані від світу, покладаючись на слабкий сигнал і людину в Києві.

Нарешті телефон ожив. Громов схопив слухавку.

— Громов!

— Майоре, це Ковальчук. Знайшла інформацію. Це не просто культ. Це організація. Дуже стара, — її голос звучав приглушено, ніби зі сховища.

— Наскільки стара? — запитав Громов.

— З середини 19 століття. Може, й раніше, але офіційні згадки — з 1860-х.

Громов і Петро Петрович переглянулися. Це було набагато давніше, ніж вони уявляли.

— З 19 століття… — повторив Петро Петрович, вражений.

— Так, — підтвердила Ковальчук. — І діяли не лише в одному регіоні. По всій Україні. Особливо в лісистих районах.

— Чим займалися? — Громов відчував, як напруга стискає груди.

— Охороняли Ліс, — відповіла вона з моторошною іронією. — Але їхні методи… далекі від законних. Погрози, залякування, підпали. Били. І вбивали.

Громов стиснув телефон. Убивства. Це не диваки, а злочинці.

— Є дані про жертв? — запитав він.

Пауза затяглася.

— За підтвердженими даними… з 19 століття по 2015 рік… 160 людей, — голос Ковальчук став тихішим. — Це лише зафіксовані випадки. І ще близько 300… не підтверджені. Зниклі безвісти. Або схожі за почерком, але без доказів.

160 підтверджених. 300 не підтверджених. За два століття. Історія насильства, що тяглася крізь покоління. А в Заліссі за останні тижні зникло четверо.

— Майоре, організацію вважали ліквідованою, — продовжила Ковальчук. — Останні справи були в 2014-2015 роках. Керівників арештували або ліквідували. Думали, кінець. Але якщо вони знову з’явилися…

— Вони з’явилися, Ольго, — підтвердив Громов. — У Заліссі. І використовують старі методи.

— Зачекайте, — раптом сказала вона. — Знайшла згадку про Залісся… У звіті кінця 19 століття. Тоді теж були зникнення. Підозри падали на місцевих «лісових» людей. Справи не розкрили.

Петро Петрович ахнув. Залісся вже мало історію з цією організацією.

— Ольго, це важливо, — сказав Громов. — Надішліть усе, що є. Списки членів, методи, території… Усе, що допоможе знайти Вовка. Часу мало.

— Розумію, — відповіла вона. — Зберу дані, надішлю електронкою, як тільки зможу. Але будьте обережні. Вони небезпечні. І вміють ізолювати.

— Про глушилку знаємо, — сказав Громов. — Вона в Лісі.

— Не лізьте на рожен без підкріплення, — попередила Ковальчук. — Це ризиковано. Я спробую підняти тривогу, але… таємничі зникнення, культи… Це не люблять розслідувати.

— Розуміємо, — перебив Громов. — Дякую, Ольго. Чекаю.

Зв’язок обірвався. Телефон замовк. Вони стояли біля криниці, приголомшені. Охоронці Лісу. 160 жертв. Століття насильства. Залісся — не просто забуте село, а місце, де ця історія ожила.

— Оце так… — Петро Петрович витер піт із чола. — Я казав, тут щось нечисте. Але щоб аж так…

Громов мовчав. Його обличчя напружилося. Картина набула жахливих масштабів. Це не маніяк. Не випадкові зникнення. Це організована група, що діяла століттями й повернулася в Залісся.

— Вони не просто охороняли Ліс, — тихо сказав Громов. — Вони вирішували, кому жити, а кому — ні. Своїми методами.

— Чому зараз? Чому тут? — запитав Петро Петрович. — Чому зникли Василь, Галина, Микола? Вони ж місцеві!

— Може, стали неугодними, — припустив Громов. — Або побачили щось. А дачник, Федір Іванович… Купив землю, яка для них важлива.

— А Степан Петрович… — прошепотів дільничий. — Його змусили продати землю. А потім побили. За що?

— Можливо, не хотів продавати. Або хтось із них вважав, що він не мав права, — розмірковував Громов. — Або шукали гроші. Але чому тоді розмови про «справу» Лісу?

Питань було більше, ніж відповідей. Але тепер вони знали, з ким мають справу. Організація з кривавою історією, що повернулася в Залісся.

— Два тижні… — пробурмотів Громов, дивлячись на телефон. Термін здавався неможливим. Як зупинити те, що тривало двісті років?

— Треба діяти, — рішуче сказав Петро Петрович. — Шукати Вовка. І глушилку. Без зв’язку ми сліпі.

Громов кивнув. Адреналін змішувався зі страхом. Справа стала небезпечною. Це вже не просто розслідування — протистояння з давньою, жорстокою силою. І вони були майже самі.

У них були лише зачіпки: ім’я, прикмети, назва, глушилка, кривава історія. Багато. І катастрофічно мало, щоб зупинити те, що коїлося в Заліссі.

Вони пішли до села. Ліс проводжав мовчанням, але в ньому відчувалася загроза. Загроза від тих, хто називав себе Охоронцями Лісу й був готовий убивати заради своїх таємниць.

Залісся стало полем бою з відлунням минулого. Битва починалася. І перший крок — знайти Вовка. Людина зі шрамом і тату коршуна, яка могла бути ключем до розгадки зникнень і повернення Охоронців Лісу.