Ліс, що ховає секрети

Після дзвінка Петра Петровича до району, Залісся офіційно перетворилося з "глухого кутка, де щось дивне відбувається" на "зону підвищеної уваги з масовими зникненнями". Хоча майор Громов і дільничний ще не потопали в натовпі колег з області, з району прибули двоє – молодий, ще не встиглий набратися цинізму слідчий на прізвище Коваленко, з обличчям, що виражало перманентний подив від сільських реалій, та огрядний оперативник, який, здавалося, більше цікавився вмістом місцевого магазину, ніж розслідуванням. Вони привезли додаткові папки, бланки протоколів та відчуття офіційності, що так різало око в прокуреному кабінеті дільничного.

Петро Петрович лише зітхнув. Бюрократія прибула. Тепер доведеться не тільки шукати людей, але й заповнювати стоси паперів, пояснювати очевидне і вислуховувати "цінні" вказівки від тих, хто Ліс бачив хіба що на картинці.

Майор Громов, попри внутрішню напругу через чергове зникнення і прибуття "підкріплення", виглядав зібрано. Він швидко взяв ситуацію під контроль, наскільки це було можливо в умовах сільського хаосу. Кабінет Петра Петровича став тимчасовим штабом. На столі з'явився ноутбук Громова, поруч – акуратно розкладені протоколи.

– Гаразд, – сказав Громов, дивлячись на Петра Петровича, Коваленка та огрядного оперативника, що вже жував щось із пакетика. – Часу обмаль, ситуація, м'яко кажучи, нештатна. Нам потрібна вся інформація. Знову. Але цього разу – методично. Ми повинні переговорити з усіма, хто останній бачив зниклих. Родичі, сусіди, колеги. Коваленко, ви будете фіксувати. Петре Петровичу, ваша допомога як знавця місцевості та людей – неоціненна. Особливо в плані нюансів та довіри. А ви… – він подивився на жувальника. – …забезпечте, щоб нас ніхто не турбував, і… може, перевірте журнал відвідувачів у магазині за останній місяць. Хтось чужий з'являвся?

Оперативник жував. 

– Там журнал... хіба що зошит тітки Оксани з боргами, – пробурмотів він, але кивнув. Перевірка магазину – це хоч щось зрозуміле.

Першою запросили Надію, дружину Василя. Вона прийшла змарніла, в очах – порожнеча. Страх і горе зробили її майже прозорою. Петро Петрович присів поруч, поклав руку їй на плече.

– Надю, – почав Громов м'яко, але офіційно. – Ми розуміємо, як вам важко. Але нам потрібно з'ясувати всі обставини. Розкажіть ще раз, будь ласка, про той день, коли зник Василь. Все, що пам'ятаєте. Навіть дрібниці.

Надія почала розповідати, голос її був тихим, монотонним. Про те, як Василь пішов у ліс, про те, що сказав, куди саме. Коваленко старанно записував. Громов ставив уточнюючі запитання.

– Він був… як завжди? Ну, ви розумієте… – Громов натякнув на пристрасть Василя до алкоголю, намагаючись бути делікатним.

Надія похитала головою. 

– Ні, майоре. От що дивно… Він того ранку не пив. Взагалі. Навіть не похмелявся. Сказав, голова ясна, хоче свіжого повітря. Навіть посміхнувся. Це так… незвично було.

Петро Петрович ледь помітно напружився. Так, це було незвично. Він пам'ятав Василя переважно "під мухою".

– Тобто, він був абсолютно тверезим? – уточнив Громов, записуючи.

– Так. Наче й не мій Василь, – зітхнула Надія. – Ще й сказав… сказав, що йому хтось у лісі призначив зустріч.

Громов завмер. Петро Петрович теж. Ось це вже було щось нове. При першому опитуванні Надія не згадувала про це, тоді вона була надто розгублена.

– Зустріч? Хто? З ким? – запитав Громов, нахиляючись вперед.

– Не знаю! – Надія знову заплакала. – Не сказав! Просто сказав: Піду, мені там один чоловік чекає. Я ще спитала: Який чоловік? Ти що, здурів?. А він тільки рукою махнув і пішов. Я подумала, може, вже привиділося по п'яні… Але він же не пив!

– Він збирався з кимось зустрітись до того, як піти в ліс, чи в лісі?» – Громов намагався прояснити.

– Він так і сказав: «Піду в ліс, мене там чекають». Все. Більше ні слова.

Дрібна невідповідність №1: Василь був тверезий. Дрібна невідповідність №2: Василь йшов у ліс не просто по гриби, а на зустріч.

Громов записував. Петро Петрович сидів мовчки, його очі були прикуті до Надії. Він знав її все життя. Вона не вигадувала. Але хто міг призначити зустріч Василю, та ще й у лісі?

Далі була сусідка Галини, тітка Люба. Вона була жвавіша за Надію, але так само перелякана. Розповіла про Галину, яка дівчина хороша, тиха. Ходила на пошту, ні з ким не сварилася.

– А стосунки? З чоловіками? – запитав Громов.

Тітка Люба знизила голос. – Та хто знає… Наче ні з ким не водилася відкрито. Але… ходили чутки. Ніби є у неї хтось. Не місцевий.

– Не місцевий? Звідки?

– Та хто його бачив? Казали, приїжджає іноді. Не в саме Залісся, а десь… поблизу. Зустрічаються таємно. Це ж село, майоре. Усі про всіх знають, але не все говорять.

– Коли востаннє її бачили з кимось чужим?

– Та хтозна… Може, три тижні тому… А може, і довше.

Дрібна невідповідність/зачіпка №3: У Галини міг бути таємний зв'язок з немісцевим. Можливо, він якось пов'язаний зі зникненням? Або сам зник? Чи втік?

Петро Петрович слухав, потираючи підборіддя. Чутки про Галину він чув. Але сприймав як звичайні сільські плітки. Тепер це набувало іншого значення.

Потім була дружина Миколи. Вона розповіла про день його зникнення, як він пішов по хмиз. Був веселий, планував полагодити паркан наступного дня.

– У нього були якісь конфлікти останнім часом? З кимось сварився? Може, через ділянку лісу? – запитував Громов.

– Ні, що ви, – жінка сплеснула руками. – Микола – муха не образить! Ніколи ні з ким не сварився. Тихий, працьовитий.

– Можливо, бачив щось у лісі? Щось незвичайне? Незаконну вирубку? Браконьєрів?

– Нічого не казав… – жінка задумалася. – Хоча… за кілька днів до того він був якийсь… схвильований. Неспокійний. Ходив туди-сюди. На мої запитання відмахувався, казав, щось у лісі його… турбує. Але що саме – не сказав.

Дрібна невідповідність №4: Микола був схвильований перед зникненням. Його щось турбувало в лісі.

– Турбувало? – перепитав Громов. – Це як? Боявся чогось? Чи бачив щось таке, що не мав бачити?

– Не знаю… Просто сказав: «Не подобається мені там зараз». І дивився на ліс так… ніби чекав чогось поганого.

Петро Петрович кивнув. Він пам'ятав розмову з тіткою Оксаною про Миколу. Вона теж говорила про його дивну поведінку.

Остання – Анна Павлівна, дружина зниклого дачника Федора Івановича. Вона все ще була в стані шоку та горя, говорила крізь сльози.

– Анно Павлівно, будь ласка, спробуйте пригадати все про вашого чоловіка. Його роботу, бізнес, друзів, ворогів… Будь-які проблеми в місті? – Громов був особливо уважний до цього випадку, адже жертва не була місцевою.

– Проблеми? Які проблеми? – жінка дивилася на нього з подивом. – У нас все було добре! Він на пенсії, я теж. Приїжджали сюди відпочивати. Він рибалив, я квіти садила. Ніякого бізнесу, ніяких ворогів!

– Можливо, якісь несподівані фінансові надходження? Або навпаки – втрати?

– Нічого такого… Жили скромно, але на все вистачало.

– Чи приймав він когось останнім часом? Відвідувачі з міста? Незнайомці?

– Ні… Тільки ми тут були. Сусіди іноді заходили… але вони ж місцеві.

– А дзвінки? Телефонні розмови? Можливо, останнім часом йому хтось дзвонив, і він був після цього схвильований?

Анна Павлівна замовкла, намагаючись пригадати. Її обличчя на мить прояснилося, потім знову потьмяніло від сумнівів.

– Був один дзвінок… Днів за два до того, як зник. Я тоді на кухні була, чула тільки, як він розмовляє. Якийсь… дивний був голос. Низький такий. І Федя якось… напружився. Коли закінчив говорити, я спитала, хто це. А він махнув рукою і сказав: «Та ніхто важливий. Помилилися номером, мабуть». Але я бачила, що він… схвильований. І весь вечір якийсь задумливий ходив.

Дрібна невідповідність №5: Федір Іванович отримав дивний телефонний дзвінок і був після нього схвильований.

Громов і Петро Петрович перезирнулися. Дивний дзвінок. Схвильований стан. Як у Миколи.

– Ви можете пригадати номер телефону? Або хоча б приблизний час дзвінка? – Громов був готовий хапатися за будь-яку ниточку.

– Номер? Ні… Не пам'ятаю. Час… Десь після обіду було. Ну, може, година друга-третя.

Інтерв'ю тривали. Громов опитував сусідів, тітку Оксану з магазину, навіть місцевого мисливця, який, за словами Петра Петровича, знав ліс як свої п'ять пальців (на відміну від Василя, як виявилося). Коваленко старанно писав, огрядний оперативник повернувся з магазину з пакетом сухариків і звітом, що чужих наче не бачили, тільки дачники приїжджають.

Петро Петрович сидів поруч, спостерігаючи. Він знав цих людей, їхні звички, їхні маленькі брехні. Він бачив, як вони бояться. Не просто поліції чи бандитів. Бояться чогось іншого. Чогось, що не має обличчя і імені.

– Майоре, – сказав він Громову, коли настала коротка пауза між допитами. – Ви шукаєте логіку. А тут її немає. Ви шукаєте людину. А я не впевнений, що це вона.

Громов потер скроні. – Петре Петровичу, я ціную вашу… місцеву специфіку. Але ми не можемо просто списати все на ‘щось у лісі’. Люди зникають. Живі люди. І це робить хтось. Або група осіб.

– Чи щось, що може робити це як людина, але… не бути нею, – тихо додав Петро Петрович, дивлячись у вікно на темну зелену стіну Лісу.

– Це неконструктивно, – різко сказав Громов. Його починало дратувати це постійне повернення до містики.

– А шукати сліди там, де їх немає – це конструктивно? – дільничний підняв брову. У його голосі пролунав сухий, втомлений гумор. – Чи допитувати переляканих людей, які вірять, що їх забирає Лісовик, і чекати від них свідчень про маніяка?

Громов зітхнув. 

– У нас є маленькі невідповідності. Василь був тверезий і йшов на зустріч. Галина мала таємний зв'язок. Микола був схвильований. Федір Іванович отримав дивний дзвінок. Це ниточки, Петре Петровичу. Можливо, вони пов'язані.

– Можливо. А можливо, це просто… людське. У кожного є свої маленькі таємниці та переживання, – відповів Петро Петрович. – Як і у кожного зниклого. Це не пояснює, чому вони зникли без сліду. Як пил у повітрі.

– Тоді що пояснює? – запитав Громов, дивлячись на нього впритул.

Петро Петрович відвів погляд, знову дивлячись на Ліс. Його обличчя стало серйозним, майже похмурим.

– Не знаю, майоре. Але я відчуваю… Я відчуваю, що це щось старе. І дуже голодне.

Настала тиша, наповнена шерехом паперів, що їх перекладав Коваленко, хрускотом сухариків оперативника та гнітючою мовчанкою Лісу за вікном. Громов дивився на свої нотатки. П'ять маленьких, розрізнених невідповідностей. Вони не вказували на маніяка, не викривали місцеві таємниці. Вони просто додавали дивності до вже й так сюрреалістичної картини.

Він розумів скептицизм дільничного. Петро Петрович бачив надто багато в цьому Заліссі, щоб вірити в прості пояснення. Але Громов був опер. Його навчили шукати логіку, мотив, злочинця. Навіть якщо це місце всією своєю суттю противилося його методам.

– Продовжуємо, Петре Петровичу, – сказав Громов, підсуваючи до себе наступний протокол. – Нам потрібна кожна дрібниця. Кожна невідповідність. Можливо, відповідь криється саме в цих… людських слабкостях чи таємницях. Навіть якщо Ліс хоче переконати нас у протилежному.

Дільничий кивнув, але в його очах все ще читалася втома, змішана з передчуттям чогось набагато більшого і страшнішого, ніж будь-яка людська таємниця. Вони були на початку довгого і, можливо, марного шляху, шукаючи людські сліди там, де їх, схоже, ніколи не було. І Ліс за вікном продовжував мовчати. Але це мовчання здавалося вже не просто відсутністю звуків, а активним, гнітючим очікуванням.