Ліс, що ховає секрети

Ранок у Заліссі наступив тихо, ніби село боялося розбудити Ліс. Туман стелився низько, обвиваючи хати й городи, а повітря було просякнуте вологим холодом і запахом мокрої землі. Дільниця, маленька будівля з облупленою фарбою, стала центром незвичної метушні. Уазики слідчо-оперативної групи стояли припарковані біля входу, а Ковальчук уже з шостої ранку роздавала вказівки своїм людям. Громов і Петро Петрович, не виспавшись після вчорашньої перестрілки, пили міцну каву з тріснутих горняток, готуючись до нового дня. Смерть Вовка, він же Віктор Драч, і знешкодження глушилки дали їм зв’язок із зовнішнім світом, але таємниця зниклих — Василя, Галини, Миколи й дачника Федора Івановича — залишалася нерозгаданою. Часу було обмаль: тиждень і три дні.

— Сьогодні обходимо всіх, — сказала Ковальчук, розкладаючи на столі список жителів Залісся. Її голос був чітким, але втомленим. — Кожен будинок, кожен сарай. Якщо Охоронці Лісу ще тут, вони не могли діяти безслідно. Хтось щось бачив. Або знає.

Громов кивнув, переглядаючи список. Залісся було невеликим — близько двох сотень дворів, більшість із яких належали старим людям або сім’ям, що ледве зводили кінці з кінцями. Але в кожному такому селі завжди є очі, які бачать більше, ніж говорять.

— Місцеві мовчать, — сказав Петро Петрович, потираючи підборіддя. — Я тут усе життя, знаю їх. Вони бояться. Після зникнень, після побиття Степана Петровича… А тепер ще й чутки про перестрілку в Лісі. Вони закрилися, як равлики в мушлях.

— Тоді ми їх розворушимо, — відрізала Ковальчук. — Страх — це добре. Але мовчання нам не допоможе знайти зниклих.

— А якщо хтось із них… один із Охоронців? — тихо запитав Громов, дивлячись на список. — Вовк був чужаком, але організація стара. Вони могли завербувати місцевих.

Петро Петрович зітхнув, його погляд потемнів.

— Я думав про це, майоре. Залісся маленьке, але Ліс… він завжди був частиною нас. Деякі люди тут… вони більше пов’язані з ним, ніж із селом.

Ковальчук підняла брову.

— Що ви маєте на увазі?

— Легенди, — відповів дільничий, понижуючи голос. — Старі історії. Про Ліс, про тих, хто його «охороняє». Моя бабця розповідала, що колись, ще за її діда, люди боялися ходити в Ліс після заходу сонця. Казали, там є «лісові люди», які стежать. І якщо ти щось не те зробиш — забереш зайве дерево, спіймаєш зайву дичину, — вони прийдуть.

— І що? — запитала Ковальчук, скептично.

— А те, що ніхто не хоче про це говорити, — відповів Петро Петрович. — Бо, може, хтось із їхніх сусідів — один із тих «лісових людей».

Громов і Ковальчук переглянулися. Це була нова зачіпка. Не просто страх, а страх перед тими, хто живе поруч.

— Тоді почнемо, — сказала Ковальчук. — Розділимося. Майоре, ви з Петром Петровичем берете північну частину села. Я з групою — південну. Зустрічаємося тут о п’ятій вечора. І будьте обережні. Якщо хтось із місцевих пов’язаний із Охоронцями, вони можуть знати, що ми йдемо.

Залісся прокидалося повільно. Дерев’яні паркани, зарослі кропивою, хати з потрісканими шибками, кури, що греблися в пилюці, — усе виглядало буденно, але за цією буденністю ховалася напруга. Громов і Петро Петрович ішли вузькими вуличками, стукаючи в двері. Їх зустрічали насторожені погляди, короткі відповіді й однакова фраза: «Нічого не знаю».

Баба Марія, стара вдова з хати на краю села, тільки перехрестилася, коли почула про Охоронців Лісу.

— Боже борони, — прошепотіла вона, тримаючись за косяк. — Ліс у нас… він не любить чужих. Але я нічого не бачила. І не чула.

— А про зникнення? Василь, Галина, Микола? — наполягав Громов.

— Нічого, — повторила вона, відводячи очі. — Люди зникають. Ліс великий.

У наступній хаті, де жив молодий фермер Тарас із дружиною, відповіді були такими ж. Тарас, кремезний чоловік із мозолистими руками, лише знизав плечима.

— Я в Ліс не ходжу, — сказав він. — Там вовки, ведмеді… Хтозна, що ще. А зникнення? Чув. Але що я можу знати? Я вдома, на городі, з худобою.

Його дружина, худорлява жінка з нервовим поглядом, кивала, тримаючи за руку малого сина.

— Ми нікуди не ліземо, — додала вона. — І вам не раджу.

Громов помітив, як її пальці тремтіли. Страх? Чи щось більше?

Так минали години. Хата за хатою, відповідь за відповіддю. «Нічого не знаю», «Нічого не бачив», «Ліс великий». Залісся закрилося, наче фортеця, і кожен житель здавався частиною її стін. Громов відчував роздратування, але розумів: страх укорінився тут глибоко, як коріння старих дубів у Лісі.

— Вони щось знають, — пробурмотів він, коли вони з Петром Петровичем зупинилися біля криниці, щоб перевести дух. — Але мовчать. Чому?

— Бо бояться, майоре, — відповів дільничий, витираючи піт із чола. — У Заліссі всі знають одне одного. Якщо хтось із Охоронців — місцевий, то це сусід. Родич. Друг. Хто захоче видати свого?

Громов кивнув, дивлячись на криницю. Старий зруб, порослий мохом, здавався єдиним, що не змінилося в Заліссі за століття. Вода в ній була холодною, але пити її не хотілося — ніби вона увібрала в себе темряву Лісу.

— Треба знайти когось, хто заговорить, — сказав він. — Хтось мусить знати більше.

Ближче до обіду вони дійшли до хати діда Юхима, старого лісоруба, який жив на околиці, ближче до Лісу, ніж будь-хто інший. Його хата була маленькою, похиленою, із дахом, що просідав під вагою часу. Димар курився, а біля ґанку лежала купа дров, акуратно порубаних. Юхим, сухорлявий чоловік із сивою бородою й очима, що здавалися надто молодими для його віку, сидів на лавці, чистячи картоплю.

— Доброго дня, Юхиме Івановичу, — привітався Петро Петрович, знімаючи кашкет. — Поговорити треба.

Юхим підняв погляд, його очі блиснули цікавістю, але й обережністю.

— А що ж ви, хлопці, знову по хатах ходи? — запитав він, відкладаючи ніж. — Чув, учора в Лісі стрілянина була. То ви там бешкетували?

— Не бешкетували, — відповів Громов. — Знайшли дещо. І когось.

Юхим хмикнув, ніби знав більше, ніж казав.

— Когось, кажеш? — Він узяв картоплину, почав повільно чистити. — Ліс таких «когось» багато ховає. І не завжди віддає.

Петро Петрович присів на край лавки, намагаючись виглядати невимушено.

— Юхиме Івановичу, ми про Охоронців Лісу питаємо. Чули про таких?

Старий зупинився. Його руки застигли над картоплиною. На мить здалося, що він перестав дихати. Потім він повільно поклав ніж і глянув на них.

— Охоронці Лісу, — повторив він тихо, ніби пробуючи слова на смак. — Стара байка. Але в Заліссі байки мають звичку оживати.

Громов відчув, як серце закалатало. Юхим знав щось. Не просто чутки, а щось конкретне.

— Розкажіть, — сказав він, сідаючи навпроти. — Нам потрібна будь-яка інформація. Люди зникають. Четверо. І вчора ми знайшли одного з тих, хто може бути причетним.

Юхим довго мовчав, дивлячись кудись удалину, де Ліс темнів на горизонті. Його пальці, вузлуваті від роботи, стиснули край лавки.

— Є така легенда, — почав він нарешті. — Стара, ще від мого діда. Казали, що Ліс не просто ліс. Він… живий. Має своїх захисників. Людей, які називають себе Охоронцями. Вони не просто так там ходять. Вони стежать. І карають. Якщо хтось, на їхню думку, Ліс образив — вирубав зайве дерево, забрав зайву звірину, — вони приходять. Інколи тихо. Інколи… з кров’ю.

— І що, ці Охоронці — місцеві? — запитав Петро Петрович, його голос був напруженим.

Юхим знизав плечима, але в його очах промайнула тінь.

— Може, й місцеві. А може, й ні. У Заліссі ніхто про це не говорить. Бо… — Він знизив голос до шепоту. — Бо хтось із них може бути поруч. Сусідом. Кумом. Братом. Хто знає? Люди бояться. І тому мовчать.

Громов відчув холодок уздовж хребта. Легенда, яку Юхим називав «баєчкою», була надто схожою на те, що вони знайшли в архівах. На те, що сталося з Вовком. На татуювання коршуна, на амулет, на записи 1801 і 1889 років.

— Ви колись бачили їх? — запитав він. — Або щось підозріле? Людей у Лісі? Знаки?

Юхим усміхнувся, але усмішка була кривою.

— Ліс великий, майоре. А я старий. Багато бачив, але мало що скажу. Знаки? Були. Інколи на деревах вирізані птахи. Коршуни. Але я думав, то хлопчаки бавляться. А тепер… — Він замовк, ніби боявся сказати зайве.

— А зникнення? — наполягав Петро Петрович. — Василь, Галина, Микола, Федір Іванович. Ви чули щось?

Юхим зітхнув, його пальці затремтіли.

— Чув. Як і всі. Але ніхто не знає, де вони. Або не хоче знати. Ліс забрав — так кажуть. І краще не питати, куди.

— Чому? — різко запитав Громов.

— Бо Ліс не любить, коли в нього лізуть, — відповів Юхим, і його голос став твердим. — І Охоронці не люблять. Якщо вони тут, вони бачать усе. І знають, хто говорить.

Розмова обірвалася. Юхим узяв ніж і повернувся до картоплі, ніби нічого не сталося. Громов і Петро Петрович переглянулися. Вони знали, що більше від нього не витягнуть. Але його слова — про Охоронців, які можуть бути місцевими, про страх, що змушує мовчати, — були найціннішим, що вони почули за день.

До вечора вони обійшли ще десяток хат. Відповіді не змінювалися. «Нічого не знаю», «Ліс великий», «Не лізьте туди». Залісся закрилося, і навіть погрози Ковальчук про офіційні допити не допомагали. Люди боялися. І не просто Лісу, а одне одного.

У дільниці, коли сонце вже сідало, Громов, Петро Петрович і Ковальчук зібралися за столом. Буржуйка гуділа, але тепла бракувало. На столі лежали нотатки, список жителів, фотографії з місця перестрілки. Амулет коршуна, записна книжка Вовка й карта з рюкзака були розкладені поруч, ніби пазли, які ніяк не складалися.

— Один дід Юхим заговорив, — сказав Громов, підсуваючи до Ковальчук свої нотатки. — Легенда про Охоронців Лісу. Каже, що вони можуть бути місцевими. І що люди мовчать, бо бояться сусідів.

Ковальчук уважно прочитала нотатки.

— Це підтверджує наші підозри, — сказала вона. — Охоронці Лісу — не просто банда. Це… культ. І якщо вони завербували місцевих, це пояснює, чому ніхто не говорить.

— Але хто? — запитав Петро Петрович, потираючи скроні. — У Заліссі всі один одного знають. Як вичислити, хто з них?

— Перевірити всіх, — відрізала Ковальчук. — Почнемо з тих, хто живе ближче до Лісу. Хто часто туди ходить. Лісоруби, мисливці, травники. І ще… — Вона кивнула на карту з рюкзака. — Ці позначки. Ми ще не розшифрували їх, але вони можуть вказувати на місця в Лісі. Треба перевірити.

Громов узяв карту. Позначки були хаотичними — круги, хрести, стрілки. Але одна з них, біля старої галявини, збігалася з місцем, де вони знайшли глушилку.

— Вони планували щось, — сказав він. — І не просто тікати. Ці позначки… Це не випадкові мітки. Це план.

— План чого? — запитав Петро Петрович.

— Не знаю, — визнав Громов. — Але якщо Юхим правий, і хтось із місцевих — один із Охоронців, ми маємо знайти його. Інакше зникнення не зупиняться.

Ковальчук кивнула, її обличчя було напруженим.

— Завтра на світанку починаємо обшуки. І допити тих, хто здається підозрілим. А поки… — Вона глянула на годинник. — Відпочивайте. Завтра буде довгий день.

Петро Петрович хмикнув.

— Відпочинок у Заліссі? — сказав він із гіркою посмішкою. — Це коли Ліс тебе не чує.

Громов не відповів. Він дивився на амулет коршуна, що лежав на столі. Його грубі лінії здавалися живими в тьмяному світлі лампи. Залісся, маленьке містечко, було полем бою — не тільки з Охоронцями Лісу, а й із мовчанням його жителів. І десь у цьому мовчанні ховалася правда. Але чи встигнуть вони її знайти? Час спливав, а Ліс, здається, уже готував нові таємниці.