Ліс, що ховає секрети

Архівні знахідки в Заліссі підтвердили найгірше. Охоронці Лісу — не легенда, не місцева байка, а реальна, давня організація, чиї методи були смертельними. Їхня історія сягала століть, а Залісся, схоже, було одним із осередків їхньої діяльності. Кожен шерех у Лісі, кожна тінь тепер здавалися загрозливими.

Два тижні. Час спливав. Село залишалося відрізаним від світу. Глушилка, про яку згадував Степан Петрович і яку підтвердила Ковальчук, була ключем до відновлення зв’язку. Без нього — ні підкріплення, ні інформації, ні шансу передати дані про Охоронців Лісу.

— Треба йти в Ліс, Петре Петровичу, — сказав Громов, розглядаючи карту Залісся. Ліс на ній був величезною зеленою плямою, що поглинала село. — Степан Петрович казав, глушилка недалеко. Ми мусимо її знайти. І знешкодити.

Петро Петрович кивнув. Страх стискав нутро, але він був дільничим Залісся. Це був його обов’язок. І його Ліс — той, що він любив і боявся з дитинства, а тепер ніби повстав проти нього.

— Я піду, — просто сказав він. — Знаю кожну стежку, кожен потічок. Якщо вона там, я її знайду.

— Я з вами, — відрізав Громов. Хоч і міський, він розумів, що залишатися осторонь не можна. До того ж, він відповідав за операцію.

Збори були швидкими. Табельні пістолети, запасні магазини, трохи води, сухпайки, компас, ніж. У Петра Петровича ще був мисливський ніж — не для полювання, а так, про всяк випадок. У Лісі всяке буває.

Похмуре небо нависало над землею. Повітря стало холоднішим. На краю Лісу, де починалися перші дерева, звуки села затихли. Їх замінили шелест листя, шум вітру в кронах, скрип гілок. І тиша — глибока, багатоголоса тиша Лісу.

Вхід у Ліс був як поріг до іншого світу. Світло потьмяніло, дерева стали вищими, стовбури — товщими, ніби час тут ішов інакше. Стежка швидко розтанула серед дерев.

— Куди йдемо? — запитав Громов, озираючись.

— Степан Петрович казав «недалеко», — міркував Петро Петрович, вдивляючись у Ліс. — Де б вони її поставили? Не на виду, але й не надто глибоко, щоб самим не втратити зв’язок. Може, біля галявини. Чи яру.

Вони йшли, орієнтуючись за тьмяним сонцем і чуттям Петра Петровича. Дільничий рухався впевнено, обминаючи зарості, переступаючи повалені стовбури. Громов тримався поруч, пильно дивлячись довкола. Ліс тиснув. Кожен кущ здавався сховком для небезпеки.

— Думаєте, вони знали, що ми прийдемо? — тихо запитав Громов.

— Може, — відповів Петро Петрович. — Якщо вони тут постійно… Якщо відчувають Ліс…

— Або хтось із місцевих їх попередив, — додав Громов. У маленькому селі зрада завжди можлива.

Вони йшли годину. Ліс густішав, ставав старішим. Велетенські дерева утворювали суцільний дах із крон. Сухі гілки хрустіли під ногами, кожен крок здавався надто гучним.

Раптом Петро Петрович зупинився, прислухаючись.

— Чуєте? — прошепотів він.

Громов напружився. Спершу лише звуки Лісу. Потім… ледь чутне монотонне гудіння. Електричне?

— Так, — відповів він. — Гудіння. Звідки?

Петро Петрович махнув рукою.

— Звідти. Недалеко.

Вони рушили обережно, намагаючись не шуміти. Гудіння міцніло, чужорідне, механічне, невідповідне Лісі.

Нарешті вони вийшли на галявину. Посеред неї стояв старий мисливський будиночок, напівзруйнований часом. Біля нього, прикритий гілками й брезентом, стояв металевий ящик, звідки йшло гудіння. Дроти тяглися до антени на найближчому дереві.

— Ось вона, — тихо сказав Громов. — Глушилка.

Вони наблизилися обережно. Тиша, лише гудіння ящика. Ліс стояв нерухомо, ніби чекав.

— Треба знешкодити, — сказав Громов, дістаючи інструменти.

Та не встиг він ступити, як із кущів пролунав крик:

— Стійте! Руки вгору!

І одразу — постріли.

Засідка. Пастка. Кулі просвистіли, вдаряючись у дерева. Громов і Петро Петрович кинулися на землю, ховаючись за стовбурами.

— Прикрийте мене! — крикнув Громов, хапаючи пістолет.

Він бачив їх. Двоє в темному одязі, обличчя частково прикриті. Один…

Петро Петрович вистрілив у відповідь, цілячись у силуети. Кулі вдарили в деревину.

Громов визирнув. Другий чоловік — високий, кремезний. На обличчі — темний шрам. На лівій руці… темне тату.

— Це Вовк! — крикнув він Петру Петровичу.

Вовк і його спільник відкрили шквальний вогонь. Кулі сипалися, відколюючи тріски. Стрілянина гриміла, відлунюючи в Лісі. Кошмар.

Петро Петрович переповз до іншого укриття. Громов стріляв прицільно, змушуючи нападників притиснутися.

Бій був швидким, жорстоким. Ліс став полем бою. Звуки природи потонули в тріску пострілів.

Раптом один нападник застогнав і впав. Петро Петрович? Ні, він стріляв. Значить, спільник Вовка.

Вовк не боявся. Стріляв упевнено, швидко пересувався, ховаючись за деревами. Його постать зі шрамом здавалася вирваною з легенд.

Громов побачив, як Вовк цілився в Петра Петровича, що був у слабкому укритті. Секунда. Громов вискочив і двічі вистрілив.

Перша куля влучила в дерево. Друга… Вовк смикнувся, випустив пістолет і впав.

Тиша. Не одразу. Відлуння пострілів ще звучало. Потім лише гудіння глушилки.

Вони лежали, прислухаючись. Є ще хтось? Напруга душила.

— Майоре? — тихо покликав Петро Петрович.

— Я тут, — відповів Громов, повільно підводячись, тримаючи пістолет напоготові.

Вони вийшли з укриттів. Тиша. Другий нападник зник? Чи поранений утік? Вони підійшли до Вовка.

Він лежав на спині, очі в сіре небо. На скроні — кривава рана. Куля Громова. Шрам перетинав обличчя. На лівій руці — чітке тату коршуна. Це був він.

Лідер Охоронців Лісу в Заліссі, про якого говорив Степан Петрович, лежав мертвим на землі, яку «охороняв».

Петро Петрович глянув на нього. Без торжества, лише втома й смуток від необхідності вбивати.

Громов обшукав тіло. Пістолет, магазини, ніж. У кишенях — ключі, трохи грошей, записна книжка з незрозумілими символами. На шиї — дерев’яний амулет у формі коршуна.

— Нічого про організацію, — сказав Громов, ховаючи книжку й амулет. — Лише підтвердження, що це він.

Оглянули місце другого нападника. Кров, але тіла немає. Слідів боротьби не було. Поранений утік? Чи його забрали?

— Хтось міг бути в засідці далі, — припустив Петро Петрович. — Або стежити.

— Може, — погодився Громов. — Але Вовк мертвий. І глушилка тут.

Вони підійшли до ящика. Гудіння було сильним. Пристрій — не військовий, але потужний, блокував мобільний і частково супутниковий зв’язок. Робота техніка, не кустарна.

— Можна вимкнути? — запитав Петро Петрович.

Громов узяв лом і викрутку.

— Спробую відключити. Або рознести.

За кілька хвилин він перерізав дроти. Гудіння стихло. Ліс повернув свою тишу.

Громов увімкнув телефон. Екран засвітився. Сигнал — три поділки. Не ідеально, але краще, ніж біля криниці.

— Є зв’язок! — вигукнув він із радістю й полегшенням.

Петро Петрович перевірив свій телефон. Сигнал був.

— Треба повідомити в управління, — сказав Громов, набираючи Ковальчук. Він розповів про пошук, засідку, перестрілку, смерть Вовка.

Вона слухала, задаючи чіткі питання. Її голос був стурбованим.

— Майоре, це серйозно, — сказала вона. — Вбивство… У вас поранених немає?

— Ні. Пощастило, — відповів Громов.

— Знешкодили глушилку?

— Так.

— Добре. Це головне. Є зв’язок. Я доповідаю керівництву. Викликаю слідчу групу й підкріплення. Чекайте. Не відходьте від глушилки й тіла — це місце злочину.

— Зрозуміло, — відповів Громов.

— І майоре… будьте обережні. Якщо були інші, вони можуть повернутися.

— Зрозуміло.

Він поклав слухавку. Вони стояли на галявині, біля глушилки й тіла Вовка. Ліс був тихим, але ця тиша лякала. Вони були в його серці, на місці бою, знаючи, що ворог може бути поруч.

— Ну от… — пробурмотів Петро Петрович. — Знайшли. Знешкодили. І… — Він кивнув на тіло. — Розкрили частину таємниці.

— Частину, — погодився Громов. — Знаємо, хто побив Степана Петровича. Знаємо про глушилку. Знаємо, що Охоронці активні. Але де зниклі? Чому їх забрали?

Вбивство Вовка було кроком уперед, але втратою джерела інформації. Він міг знати про зниклих, плани Охоронців, їхнього лідера. Тепер відповіді треба шукати деінде.

Вони чекали. Час розпливався. Ліс стояв, величний і байдужий, ховаючи таємниці. Битву за зв’язок виграли, але війна з Охоронцями тільки починалася. І не лише з людьми зі шрамами й тату, а з чимось древнім, що жило в серці Залісся — в його Лісі. Це лякало найбільше.

Петро Петрович присів на стовбур, вдихаючи вологе повітря. Громов стояв, дивлячись на Вовка, на глушилку. Успіх із гірким присмаком. Вони проникли в лігво ворога, викрили одну таємницю. Але головні таємниці Лісу й Охоронців ще чекали. А часу залишалося все менше.