Історія короля

Та непідкорена стихія вогню,

Знімає свою сталеву броню.

Кажуть, він нікого не кохає,

У битвах лиш серце палає...

На диво вже давно не чекає.

Із народження його не знає.

Мовчки править без страху й зневір,

Наче, той дикий звір.

Ти йому ніколи не вір,

Адже погубить цей вир.

Його уст небезпечний спів

За собою у бій людей вів...

Уміло стримуючи свій гнів

При поразці багатьох днів.

Та коли терпіння зникає —

Меч усіх карає.

Ворог навколішках благає,

Одначе це його не зупиняє.

Серце холодне, мов лід

Зроду не знає сліз...

Це дар чи проклін ?

Йому потрібен всесвітній уклін.

Ні любов, ні благання, ні крик

Не зупинить його душу навік.

Від нього ще ніхто не втік.

Своїх, чужих на смерть прирік...

Щоб лунало забуте ім'я звідусіль,

З уст чужих, ось і причина усіх зусиль...

Не загоїть рану сіль...

Не зникне так запросто біль...

Його очі — крижані та глибокі,

Мов, вітри ті холодні та жорстокі...

Ховають у собі спогади далекі

Про ті людські погляди ідіотські.

Про мрії свої геройські, солодкі...

Пам'ятає дитя слова злі відьомські:

" Помреш одиноким,

Ніким не знаним.

Не матимеш спокою.

Ти маритимеш славою. "

У чому ж вина керувати твариною,

Користуватись ворожою вадою ?

Зміцнювати на землі власну владу.

Не боячись гніву неба та розплати.

Всеодно все довкола буде палати !

То ж чому це йому не розпочати ?

Нехай догорають міста у вогні,

Нехай стогін несе вітер в стерні.

Йому не страшна ця людська боротьба,

Його королівство – крига й журба.

Яке заполонила внутрішня пітьма,

У серці короля одвічна зима,

Тож не витрачайте сил ви дарма

Адже людини там давно нема...

У нього тронний зал для потіх

Де збережені корони переможених.

Світ кланяється йому в страху

А він сам замерзає у снігу...

Не знаючи,що таке кохання й любов

Залишив на троні самотню кров.