Прибутковий день

«Ліс густий, дрімучий, темний,

Споконвічний ліс росте,

Не проб’ється навіть сонце

Крізь гілля його густе.

*

*

*

Велетенські граби, вільхи,

Сосни, явори, дуби

Раз в століття полягають

Після віку боротьби.

*

*

*

Де родились, там вмирають,

Обертаються у тлінь,

На могилах виростає

Ряд наступних поколінь...»

О. Олесь

Прибутковий день

Тутешні води насичені, адже долають довгий шлях від родильних залів життєдайного подиху — глибинних мінеральних легень, і лише потім вириваються з ув'язнення холодним гирлом Горині. Древні потоки покидають тісні залізні резервуари, скидають металеві кайдани з молодецькою наснагою, і натужно протискаються крізь новоутворені тріщини, аби розслаблено шліфувати грубі корені гір.

Іржаві витоки неспішно і нещадно розмивають піщані кручі, густо укриті дольодовиковими лісами, поміж яких у людський зріст височіють ядуче-жовті поляни азалії понтійської. Господині прибережних ґрунтів огортаються у пишне пелюсткове хутро, і завзято витравляють чужинців зі своїх володінь, мотивуючись зростанням тут ще від сивої давнини, коли світом правили позбавлені вогню дракони. Синьо-зелені водорості пристають з мулом до жовтих берегів, і відтінюють золото у короні доісторичного цвіту.

Крижаний ніж розпатрав уламки колись велетенського хребта Кавказу і нахабно розкидає їх уздовж течії, аж до басейну Борисфена. Місцеві води невпинно налягають на руків'я і поглиблюють вчинену піщаникам рану. Роз'ятрена травма вивільняє більше жовтих, червоних і рожевих мінералів, в мутній компанії згноєних до торфу потвор.

Текуча сучасність розмиває тверді свідчення минулого — одноманітні шарування породи, сформовані міріадами років, опадів і течій. Під владу часу вертаються приховані дольмени і намети з мамонтових шкір та черепів, первинні поселення і храми, поклади майстерної зброї, а також інструментів з каменю і кістки. На тілі матінки-землі оголюються останні шрами минулого буття — свідчення травматичності часів, за яких стадна глина боялася природи та молилася зіркам.

З часом до річкової забави долучилися людиська. Жадібні руки взялися завзято витягати мертвецько-бліді брили вогняного листу з багна повзучого мергелю, недбало виколупувати шматки помаранчевого піщаника, а також нахабно розкрадати скарби Апі — уламки рожевого і червоного кварцу, оточені багатими покладами вохри, наче королівською свитою. Пограбовані комори стрімко насичуються гіркими сльозами утрати, впереміш з прісними дощами і кислими струмками. Скорботні потоки сочаться брудом, глиною і піском, та доповнюються мішаниною з плоті істот, яким не поталанило опинитися на шляху стурбованої природи.

Буремні рівчаки втрапляють до тісних прибережних пасток, виточених людською жадобою, і перетворюються на прирічкові озерця та болота — улюблений сховок матері-землі, де вона консервує образи, які хоче донести у майбутнє. На застояних водоймах сходять пишні очерети, поміж яких кружляє невеликий човен.

- Врятуй мене, Боже, адже води проливаються навіть до душі моєї.

Судно шкіряне, а формою нагадує засохлу половинку волоського горіха, або виїдений панцир горизонтально розсіченої черепахи. Править панциром згорблена фігура у конопельному плащі, укритому листям, мохом і гілками. У долинах Овруцького кряжу панує всепроникаюче відчуття одинокості — джерело туги, а подекуди і дивної втіхи. Човняр заповнює увесь простір шкіряного горіха, тож майже не ворушиться, поки обм'якає від утоми.

На обличчі, звичному до болю й тривоги, проступають чужорідні ознаки спокою. М'язи навколо рота і очей покидають насиджені позиції, готові повертатися за найменшої непевності. Немита пика згладжується. Човняр притискається до днища і безшумно загрібає хвилястий шлях коротким топорищем з потьмянілої бронзи.

Масну ріку зневажили — поверхню водного тіла розтинає затуплене лезо двосторонньої барди, та ще й нахабно спирається на вчинені рани. Чоловік роздивляється протистояння інструмента і стихії, та роздумує про спіральний сувій з Александрійської бібліотеки. Від насилу пригадує вкарбовану у бронзі легенду, що амазонки привезли лабрис з далекого острову смерті. Заодно з поклонінням глибинному богу вод і землетрусів, культом все-матері Апі, а також її змієногої доньки, яка полюбляє воювати і змінювати стать.

- Я потонув або ж занурився у слиз безодні, і сили не стало. Я зійшов у глибини морські. Мене поглинула буря.

Ріка бунтує та брикається. Буйні течії кидають човник по хвилях і кружляють примхливими коловоротами. Чоловік просувається, скільки може. Потім він ховається від зграй озвірілих молодиків, та завмирає при будь-яких ознаках наближення зайвих синів — позбавлених спадку герулів. Мандрівник дрижить, коли повзе і тягне судно крізь болотисту смугу. Невдовзі він повертається до боротьби зі стихією, та запливає до затишного урочища. Чоловік повзає над вологою землею і пробує на смак ґрунт та рослини, та все дужче хмуриться. Найбільше уваги він присвячує небаченому раніше синюватому моху. Човняр закінчується дослідження, хапається за волосся і сідає. Він ридає, потім відпочиває — молиться і п'є сивуху.

Мандрівник продовжує плавання, під нерест риби, крики птахів і невдоволені погляди працьовитих бобрів, а також зацікавлених понад спраглість зубрів. Судно малює округлі смуги на водянистому відрізку поміж трьох озер, а за необхідності — ховається у комиші і завмирає. Іноді човняр висаджується і відтворює дивний ритуал — носиться поміж кущів, неодноразово їх оглядає і смакує. Він переконується у висновках і сповнюється журби, лише потім рухається далі.

Човняр споріднюється зі свіжою традицією, і одразу ж руйнує її: пристає до укритого мохом переплетіння кореневищ, але більше не куштує рослин. Натомість він обмотує лляною ганчіркою примітну книжку — довжиною у півтори долоні, заплетену у товсту палітурку зі шкіри пітона. Руки чоловіка теж ховаються за ганчірками — ще тугими, проте вже брудними припарками. Тканинні рукавички ще дужче плямуються, поки розривають закинуту кролячу нірку, та обережно кладуть всередину свій найцінніший і найпотаємніший скарб.

- Мій лемент не спинявся. Моя горлянка змарніла, а очі затьмарилися, терплячим очікуванням Бога.

Сивуха кінчилася. Мандрівник почепив пусту пляшку на стегно, закидає легкий транспорт за плечі, і занурюється у густий сосновий ліс. Він довго крадеться і озирається, потім зривається на біг та мчить назад. Чоловік уважно вивчає околиці, нервово чухає тканиною шрами на долонях, і витягає скарб з нірки. Він розмотує і обережно чистить книгу, потім ховає у потаєний відділ на тілі — випуклість мідного поясу, прилеглу до живота.

Чоловік вертається на визначений маршрут, і скритно пробирається вперед. Невдовзі він помічає зарості азалії понтійської. Прибулець наближається до панівної жовтизни, і збіднює пишний достаток на кілька пасм маслянистих квітів. Човняр викручує стеблини у керамічну флягу і кладе макуху у шкіряний мішечок, тоді як сором'язливо загнуті пелюстки він згрібає і перемелює у ступці. Звук, з яким порошок сиплеться у другий мішечок, приносить заспокоєння.

Тривожні посіпування голови майже стихають, а тулуб направляється до найпомітнішого орієнтиру — химерної фортеці. Вже звідси видно розмиті списи сталевих веж, що стирчать серед найвищих плато Овруцького кряжу.

Під ногами мандрівника стелиться творіння Візантійської дорожньої гільдії, обросле плющем і папороттю. Багрова стежка зміїться біля пагорбів, а у низинах нерівно шматує закинуті поселення хліборобів та рибалок з племені дулібів. Чималі трупи полів теж підкорені хащами й бур'янами, а про колишню велич нагадують вельми зрідка — де-не-де сором'язливо розкидають купки злаків, колись окультурених, але навернутих до лона здичавілості. Їх легко прийняти за погризені часом і повернуті лісу руїни пишного міста, яке могло б належати богам, їхнім ворогам, або хоча б найбагатшим верствам колись величної царини.

Древні потвори та закуті у їхні важкі хутра мисливці призупиняють взаємне полювання, і супроводжують чужинця настороженими поглядами. Група вояк загрозливо оточує мандрівника, але відступає, щойно бачить його зброю. Двостороннє топорище з бронзи — символ жерця Борисфена, і навіть найлютіший відчайдух не ризикне скривдити тут служника отця богині Апі. Більше до чоловіка ніхто не наближається, хіба дружні тарпани намагаються зрозуміти, від чого ж його запах настільки незвичайний і рясний. Страх переслідування минає, але обличчя мандрівника не розгладжується. Його погляд важчає та все частіше тягнеться до сталевих веж.

- Тих, що ненавидять мене без причини — більше, ніж волосся на голові моїй. Могутні вороги, що мене переслідують. Вони вимагають від мене того, що не забирав у них я.

Званням найцікавішої складової краєвиду, безумовно, може похизуватися кільцеподібна фортеця, розкинута в низинах гірського кряжу. Наче з яскравого брухту, поселення здіймається навколо глибокого і від чогось почорнілого озерця. Більшість зримих стін і башт потвори вивернуті та гротескні, а зовнішні мури схожі на купки блювотиння. На сталих поверхнях бридко зліплюються нагромадження захисних пристроїв, які, супротив очікування, не вицілюють околиці. Натомість більшість смертоносних пасток, заряджених баліст і шипованих барикад спрямовують загрози у бік непорушної водойми, яка зяє ворожістю прямісінько з середини темних глибин — серця цього містечка.

Мандрівник довго і тужливо роздивляється породження архітектурної недолугості. Відкрита очам конструкція виглядає так, ніби якомусь божеству пожертвували забагато цінних дарів, і воно відригнуло на верхів'я Овруцького кряжу гидотний клубок недоперетравлених меблів і бійниць, драбин та переходів, статуй і стін, а також мурів та башт. Здається, ніби місиво матерії повільно піниться і розтікається, поки загрозливо суне до низин. Місцями воно ще й вкривається хворобливими осередками синюватого моху.

Місто дратує око плавкістю обрисів починаючи з самих верхів — кривизною і несмаком незчисленних сторожових веж, блискучих дзвіниць і піритового маяка у оточенні червоних мінаретів, на фоні задимленого неба. В міру наближення до землі химерні покручі починають бісити і потовщуватися, поки не перетечуть у фундаменти розлогих маєтків, хитких гірських платформ і дистрофічних цегляних прибудов, між якими стирчать ребра кам'яних руїн. Це кубло котиться, розгортається, і сочиться мерзенними рідинами. Архітектурне місиво викликає у глядача нестримну лють — м'якістю, з якою оминає скелю і точиться крізь неї, у чергуванні пошуків і прокладання шляхів униз.

Мандрівник не може визначити, що саме бачить перед собою — потворну конструкцію, колекцію конструкцій, або ж колекцію колекцій. Певно це залежить від ширини думки та протяжності відрізку покрученої маси, що проник до сприйняття. Сплюснуте місто тягнеться тонкими трубчастими відростками до нафтових каналів, викопаних і викладених тесаними брилами навколо підохоронної водойми. Аж звідти лоскоте ніздрі сморід сірки і нафти, а також запахи гниття і буйного квіту. Вуха вловлюють чавкання і плескіт, ніби велетенський лось утікає від вовків крізь трясовину болота. Погляд на низини розпалює у змарнілих грудях болісне і давно забуте бажання — нищити.

Мандрівник нервово оглядається і занурюється у густий кущ ліщини, де знімає з рук брудні пов'язки та розчісує глибокі сліди тортур. Чоловік змащує рани маслом з непрозорої пляшечки, потім ним же просочує чисту тканину і накладає свіжі пов'язки. Попутно жрець сіпає носом і губами, ніби сперечається з собою. Він завершує перев'язку, витирає обличчя від сліз, та скидає капюшон з чорнявого волосся. Потім чоловік окликає загін вояк у коштовних ламелярних латах.

Невідворотне наближення вершників у бронзових латах, ще й відмічених затертими символами сонця, змушує тулуб жерця зрадницьки трястися, а руки тягнуться до заспокійливих засобів. Одна — до вже пустої пляшки на стегні, інша до заповненого порошком мішечка у задній кишені шкіряних штанів. Чоловік спохватився останньої миті, і вольовим зусиллям зупиняє тіло. Натомість він глибоко вдихає, причиняє очі, і користується миттю свободи, аби пошепки промовити останній рядок молитви:

- Тобі відомо моє недоумство, Боже, і провини мої не приховані від тебе.