Совість для диявола

ДАЙМОНД РАЙТ:

— Даймонде! Не можна спалювати людей тільки за те, що вони ставлять тобі дурні питання! — сердився батько, поки я роздратовано розминав плечі. Сьогодні був занадто дурний день, щоб я ще вислуховував від нього нотації на рівному місці. — Ти диявол! Ти маєш бути справедливим і неупередженим до слів грішників!

— Він спитав мене чи мріяти про смерть тещі то гріх, тату, — на пальцях пояснював йому з яким нещасним створінням зіштовхнувся сьогодні з його ласки. — Мріяти може й не гріх, але ставити дурні питання — то точно гріх. Хай посидить пів дня в котлі зі своєю совістю, побачить скільки та свята жінка для нього зробила і вимітається з коми. А то занадто добре влаштувався! Лежить собі в ліжечку, а вона заради нього на двох роботах загинається!

— Думаєш, що йому допоможе? — іронічно здійняв брову батько, складаючи руки на грудях. — Його теща і була для нього покаранням, Даю. Інколи світ живих значно більше пекло за підземний світ, розумієш? Спаливши всіх дурнів у Чистилищі, ти нічого не зміниш. Вони мають жити й страждати, аж поки не порозумнішають.

— Ти так кажеш, ніби справжнє пекло не тут, а там... — дратувався ще більше, випиваючи келих вина за один раз.

— В якомусь сенсі так воно і є, синку... — задумливо протягнув він. — Тобі просто не вистачає сміливості, щоб побачити яке пекло на тому світі.

— Якої ще сміливості? Та у мене сталева нервова система! — запротестував, згадуючи, як якась малеча мене цілу годину мучила дурними запитаннями про пекло, доки наші механіки планово перевіряли портал. А я її навіть не спалив!

— Ти такий впевнений? — з викликом промовив батько, але перш ніж я встиг усвідомити у що саме вліз, він посміхнувся кровожерливою посмішкою та матеріалізував у повітрі величезну книгу договорів. — Тоді тобі буде легко прожити місяць серед людей, звичайним працівником! Справишся — залишу Чистилище тобі. Роби що хочеш, спалюй кого хочеш, а я у відпустку з твоєю мамою зганяю. Ми вже довгий час збиралися відпочити, але якось не було можливості.

— Та без проблем! — відмахнувся, сподіваючись, що не буде ніяких підводних каменів, як він любив. Давно вже мріяв здихатись від нотацій про мою упередженість. Але коли твій батько головний диявол у Чистилищі, це не так то легко зробити.

— Чудово, Даймонде! Підписуй! — простягнув він мені блокнот з ручкою. Уважно передивившись чи немає ніде мілкого шрифту, я спокійно підписав угоду та розслаблено відхилився на спинку стільця. Але не встиг я розслабитись, як почувся задоволений голос Райта старшого, не обіцяючи мені нічого хорошого. — А тепер до правил...

— Яких ще “правил”...? — здивовано підібрався, тримаючи в руках листок, на якому нічого такого не було зазначено. — Тут була лише угода!

— Ну як це "яких"? — награно здивувався він, ніби не розуміючи про що я, і ніби не бачив, як я тричі перевертав лист і розглядав зі всіх сторін. — Ось там, в кінці договору…

— Де...? — ніяк не розумів, що про він балакав. — Там же нічого немає…

— Ну як же, "нічого немає"? — відверто глузував тато, дістаючи запальничку з кишені й підігріваючи папір, а потім збільшуючи ледь видні плями величезною лупою. — Ось там, третім шрифтом "Arial", в куточку. Білими фарбами.

— На білому папері...?! — мало не загарчав від щирого обурення. — Третім кеглем?! І як я його мав помітити, батьку?! Це підступно!

— А хто казав, що ти мав його побачити? — розсміявся він так, що по залі луна прокотилася. — В тому й сенс, Даю. Я ж диявол кінець кінцем! Ти ніби вчора народився, такий довірливий...

— Хто ж знав, що довіряти батькам треба в останню чергу, п'ятсот разів перевіривши усе. Такому мене в школі не вчили, — буркотів собі під ніс. — Це ж треба було додуматись...!

— Твоя мама колись працювала в кредитному відділі Емеральд-банку. Ми з нею так і познайомились, між іншим. Так що можеш подякувати їй.

— Та що ти кажеш...? І за що мені треба ще подякувати? За те, що там мілкий шрифт від якого в мені очі сльозяться ще до того, як я встиг прочитати написане? — миттєво скаженів. З долоні зірвався вогонь і я зі всієї сили кинув його об стіну.

— Та немає там нічого такого! — праведно божився тато, вдаючи всесвітню образу. — Згідно з цією угодою, ти на цілий місяць позбуваєшся частини своїх сил, живеш звичайним людським життям і працюєш на звичайній людській роботі. Якщо за цей час нікого не вб'єш, не спалиш і не покалічиш — лишу тобі Чистилище, так і бути. Бачиш? Все чесно…

— Хто ж мене на роботу візьме, без сил? — намагався достукатись до совісті батька. Але це могла робити лише моя матінка. Вона ще та відьма. Не дай Боже мені таку зустріти...

— А ти пошукай... — відмахнувся рукою тато. — Рано чи пізно хтось та й візьме. Доля — штука примхлива. Хто знає, може знайдеться і для тебе якась “совість” у твоєму особистому котлі? Життя — непередбачувана штука…

— Боюсь, мені совість генами не передбачена. Що в тебе її немає, що в мами, — буркотів на чому світ стоїть.

— Твоя мама — свята жінка! — обурився батько махаючи пальцем як малій дитині.

— Була б святою — я б не народився! — показав язика та знову кинувся вогнем в улюблену татову картину на яку він витратив цілий тиждень. І хоч вона була вкрита магічним закляттям, яке не дозволяло їй згоріти, але протирати від гару її все одно доведеться. Хай теж постраждає.

— Та годі вже! Це моя улюблена, між іншим! — злився тато під моїм веселим поглядом. Так йому і треба, буде знати як обманювати власного сина. — Нічого... от знайдеться на тебе якась божевільна жінка і я з задоволенням подивлюсь як у тебе око сіпатиметься від бажання спалити все довкола заради неї.

— Як знайдеться, так і загубиться. У мене он, Арчі є. Він жодну живу істоту не підпустить до мене, — вимовив, з любов'ю дивлячись на величезного білого пса, якого готовий був на руках носити. — Здалися мені твої жінки. Від них одні проблеми...

— Побачимо, Даймонде... — мить, і батько відкрив портал посміхаючись до мене зловтішною посмішкою. — Гарної дороги.

— Ти ж не серйозно...? — здивовано схопився за стіл, відчуваючи, як він планомірно став мене затягувати. — Я навіть поїсти не встигнув! Батьку! Та щоб тебе!

Злість переповнила мене до країв і вогонь полився з такою силою, що спалив до попелу спинку від стільця за яку я тримався. А портал лише того й чекав. Ніби живий, він швидко наблизився та проковтнув мене за лічені секунди. Шкода, що портали не могли вдавитися. Я б із залюбки застряг у цього поперек горла, щоб помститися за своє приниження.