Совість для диявола

АДЕЛЬ МОРІМЕ:

Те, що демони безсовісні, я знала давно. Але те, що вони ще й збоченці, стало для мене повним відкриттям. І навіть Арченятко не могло компенсувати його поведінку. Теж мені знайшовся залицяльник. Залицялка маленька! Он як хитро дивиться, певно думає, що я зараз від його слів втрачу свідомість як якась панянка і почервонію. Аж два рази! Сказав? Тепер хай сам мучиться і бере відповідальність за свої слова. А то погрожувати всі можуть! А як до справи доходить, то виявляється, що не чоловіки, а тендітні квіточки...

— Аптечка на столі, — спокійно вимовила та потягнула за край в'язаної червоної кофти, скидаючи її через голову. По шкірі пробігла хвиля холоду і я невдоволено наморщила носа. — Там має бути мазь, то ж не соромся, давай...

— Що...? — здивовано застиг демон, задивляючись на мою душу другого розміру в спортивному топі. А потім ніби отямившись запитав: — Ти здуріла, відьмо? Роздягатися перед першим ліпшим? А якщо я маніяк якийсь?

— Ти то? — мало не розсміялась, дивлячись на щирий подив у очах. — Ну, припустимо, що здуріла. Чого вже там брехати? Але ж синяк, який ти мені люб'язно поставив, я сама аж ніяк не побачу і не полікую. То ж берись до справи. І перед тим як говорити комусь "роздягайся" наступний раз, добряче подумай про наслідки.

Арченятко ледь помітно смикнуло вухом і я ладна була битись об заклад, що якби міг, він би розсміявся в цей самий момент. А так, вдав ніби чхнув і влігся під ноги в очікуванні вистави під назвою "сором'язливий демон та безсовісна відьма". У величезних очах бігали іскри магії, видаючи магічне створіння. Це ж треба таке! Дійсно грізний ловець душ, про яких я читала в книжках. А на вигляд таке чудо, що тільки бери й гладь. Так і не скажеш, що переслідуватиме аж поки не спіймає. І не скажеш, що може роздерти та зжерти грішника. Максимум — якусь булочку. Треба буде перечитати про них інформацію коли буде час.

Поки я намагалася згадати щось про нового домашнього улюбленця, "старий" гість ніби вперше дивився на мазь й примірявся до моєї спини. Ще б декілька хвилин його буркотіння під ніс та кругів навколо моєї статури, і він точно призвав би когось із пекла, щоб мене добили. А так, я психанула й вихопила з його пальців тубу.

— Ти що, ніколи не користувався загоюючими засобами? — поцікавилась, видавлюючи на палець білий крем й дотягуючись до лопатки. Від натиску, спина заболіла ще більше і я прикусила губу, невдоволено розтираючи його по шкірі.

— Я якось більше добивав людей, а не лікував, — розвів він руками, а потім все ж таки вирішив мені допомогти й доторкнувся до хребта. Від гарячих пальців якогось біса прокинулась моя родова магія, огортаючи зап'ястя рожевим димом. — Ну там, знаєш...? Крадіїв — обікрасти, вбивць — вбити, гадів — покалічити. Налагоджував справедливість, так би мовити. Пекло як ніяк, має бути порядок.

— Тобі не здається, що твоє "пекло" виглядає більше як рай? — поцікавилась, підпираючи щоку. — Місце, де кожен отримує на те, що заслуговує, не може бути поганим. Не те що тут. Цілий день слухаєш якихось неадекватних істот з незрозумілими претензіями, які тобі ще й ракету в горло можуть побажати, а ніякого відшкодування не отримуєш. Може мені до вас у гості навідатись, а? Що скажеш? Хоч відпочину.

— В пеклі...? — подивився він на мене як на божевільну.

— А ти давно потрапив на цей світ, Даймонде...? — підозріло спитала, чуючи підставу. І звідки в пристойного демона такий ідеалізований світогляд? — Давно був останній раз тут?

— Взагалі, вперше. Але не думаю, що мене тут щось здивує. Нелюди ж звідси все одно потрапляють до нас. Яка різниця? — знизав він плечима, а я спробувала згадати ієрархію нижнього світу. Але, як на зло, в пам'яті лише промайнули факти про Ловців душ, котрі прислуговували лише вищим демонам. А ті своєю чергою займалися покаранням лише вагомих гріхів, типу вбивств. — Чого ти на мене так дивишся...?

— А ти наскільки наближений до Верховного...? — примружилась, розглядаючи цього красеня.

— ...ближче нема куди, — буркнув він, складаючи руки на грудях, а я від вражень аж очі закрила. Це я родовитого демона звала "золотком"...? І "психом"...? І ще бог зна як подумки. І як він ще нічого не спалив тут…? — Краще б я його взагалі не знав. Підступний стариган...!

— А що ти тут забув...? — приречено перевела знову на нього погляд, підраховуючи, де б мені дістати стільки зіль від спалення і яким би це закляттям краще термостійкість накласти. — Не те щоб я сильно була проти, але... Ви ж не живете на верхньому світі.

— Побився об заклад з батьком... А він мені взяв і підсунув договір білим по білому та ще й шрифтом якого лупа навіть не бачить... — сердився чоловік, пропалюючи стіну поглядом. На мить в його очах з'явився первородний вогонь і я вже думала, що він от-от все спалить дотла, але ні. Стримався. — Клятий стариган...

М'якенький светр повернувся назад на своє місце і я ледь посміхнулася. Відповідати Даймонду щось не хотілося, бо я якось зовсім не так уявляла собі вищих демонів. Але раз мені перепало таке щастя, гріх було б не скористатися. Завтра якраз Галина Сергіївна має прийти за своїм ароматом. Треба буде познайомити місцеве сарафанне радіо з цим чудом. Вони мені обидва такі прибутки організують, що магреклама відпочиває! Головне, щоб цей красень раптом не ляпнув нічого при ній.

— Даймонде...? — покликала буркотуна, ніжним тоном. — Завтра має прийти клієнтка за парфумом. Роби що хочеш, але не дай Всевишній ти нецензурно вилаєшся при ній — тебе спочатку закопає нотаціями вона, а потім вже я, за те що слухатиму їх разом з тобою. Зрозумів?

— Чого б це...? — здивувався він такій погрозі. — Вона що, скажена фурія якась?

— Гірше — вчителька з досвідом роботи п'ятдесят років.

— Так людина ж, — ніяк не розумів він про що я. — Що вона може зробити? Пальчиком насварить? Я дорослий демон, мені вже за сотню років перевалило. Чого мені боятися...?

— Ну як знаєш, — спокійно здійняла брови угору, розуміючи, що якщо в істоти немає інстинкту самозбереження, то мої нотації не допоможуть. — Тільки мене попередь, щоб я встигла вийти вчасно... Пішла я спати, поки ви мене знову не покалічили.

— А я...?

— Ти зі мною хочеш чи що? — аж посміхнулася від такої нахабності. — Твоя кімната нагорі. Роби, що хочеш, тільки не буди мене. І ти, Арченятко! Погризеш мені щось — я тебе сама з'їм. Чув?

Пес здивовано підняв довжелезне біле вухо і повернув морду в бік. Його господар так само здійняв погляд на пса і погладив рукою за вушком, ніби заспокоюючи його. В його очах так і читалося:

"Не переймайся, любий. Потім з'їсиш її, коли контракт закінчиться. Вона все одно не смачна"