Мисливці на нечисть

«Після ночі настає день, після смерті народжується життя… Далі не пригадаю, але теж писалася якась дурня в такому ж дусі! Телепень, що написав ті рядки, явно не при своєму розумі або ж прибув з іншого світу, не інакше. У нас тут що не день, то суцільне лайно. Дивно, як ми досі не здохли від чуми, нечисті та інших напастей. Ай, та що там казати, наливай уже…»

Кетрін О’Меллі, засновниця та власниця швейної крамниці «Лялечка», а також прославлена героїня Йорка після бою з нечистю в «Темну ніч».

Із швидкістю бурхливого потоку річки пролетіло кілька днів, що видалися для мешканців маєтку вкрай важкими в усіх сенсах. Крістофер разом з Елізабет організували гідний похорон для своєї молодшої сестри. Поховали Роуз в родинному склепі, біля якого, до речі, її й спіткала жахлива смерть. Незважаючи на те, що на дворі був серпень, того дня було сиро й похмуро, як і настрій у маєтку Редкліффів.

Зараз у будинку проживало близько десятка гостей — далеких родичів, частина з яких гостювала в них ще з похорону містера й місіс Редкліфф. Також із ними залишилося кілька близьких друзів, зокрема й невгамовний Ентоні, найкращий друг Крістофера, який допомагав з організацією та виконанням багатьох господарських справ.

Як і всі інші, Кріс по вуха загруз у рутині, розв’язуючи накопичені за час чуми справи, яким, здавалося, не було кінця. Жодних слідів нових чудовиськ видно не було, тож люди менше сахалися від кожного звуку, а дехто навіть намагався жартувати. Проте в повітрі відчувалася якась напруга, і ігнорувати її не міг ніхто, хіба що, окрім Тоні, який завжди мав на устах лукаву усмішку й, здавалося, не помічав того, що відбувається навколо. Можливо, це тому, що він втратив батьків ще в дитинстві, і здавалося, що нічого гіршого з ним уже трапитися не могло.

До повноліття Ентоні жив у своєї тітки на околиці Йорка й змалку був привчений до праці, а в юності, за сприяння батька Крістофера, потрапив на службу пажем при дворі збіднілого феодала. Завдяки своєму жвавому характеру та наполегливій праці чорнявий парубок без знатного походження швидко набув спритності й опанував правила етикету та основи лицарської поведінки. Незабаром він засвоїв базові навички верхової їзди та володіння зброєю.

Наступні кілька років юнак служив у ролі зброєносця й супроводжуючого у свого пана та зумів відкласти трохи грошей. Але, на жаль, його покровитель не пережив чуму, і невдовзі Ентоні довелося покинути замок. Тож, зібравши свої пожитки, він повернувся в рідний Йорк, сподіваючись знайти гідне й цікаве заняття до душі. По дорозі він заїхав у маєток старого друга, де якраз проводили похоронний обряд Роузі.

Попри похмурі події, друзі були раді знову зустрітися, і дізнавшись про наміри Тоні, Кріс запропонував йому зупинитися в їхньому маєтку, поки той не знайде собі хороше житло й роботу. Юнак погодився й почав допомагати Елізабет у господарстві, поки Крістофер метався у справах містом.

❁❁❁

Те, що сталося з Роуз, не виходило у Крістофера з голови, він думав про це, сам того не помічаючи, днями безперервно. Що ж то за тварюка її вбила і звідки вона взялася? А якщо десь поряд бродять ще такі самі створіння, як уберегти від них невинних людей? Посильного від шерифа все не було, а юнак палав від нетерпіння дізнатися, з чим же він зіткнувся. Тому Кріс вирішив, що якщо не отримає звістку до кінця тижня, то сам поїде до шерифа.

А поки що він вирішив зайнятися обороноздатністю маєтку й почав з огорожі. Для цього Кріс замовив у коваля міцні металеві прути заввишки дванадцять футів і розпорядився замінити стару огорожу на нову, із загостреними шипами нагорі. Ремісник намагався відмовити його від цього задуму, не розуміючи справжніх мотивів юнака, але кілька дзвінких монет змусили його мовчки взятися за роботу без зайвих питань.

Тиждень добіг кінця, і, не дочекавшись звістки від шерифа, Кріс, як і планував, поскакав до нього сам, прихопивши нудьгуючого Ентоні за компанію. Погода була сонячною та доволі спекотною, тож товариші вирішили долати відкриту місцевість легким галопом, із вітерцем. Чорний, мов смола, кінь Тоні на прізвисько Вугор усю дорогу норовив обігнати каштанову Зорю Кріса, адже він уже тиждень простояв у стайні й устиг засумувати за запорошеними трактами та лісовими стежками.

Під’їхавши до міста, друзі перейшли на робочий клус, на ходу обговорюючи подальші плани, а діставшись міських воріт, змінили алюр на крок. Проїжджаючи провулком кожум’як, Ентоні притримав коня й поглянув на старий дім у кутку з потрісканим бежевим фасадом.

— Тут живе моя тітонька Луїза, я так і не встиг навідати її після повернення в рідні краї. Ти не проти? — звернувся Ентоні до Кріса й кивнув у бік будинку.

— Авжеж, іди, — бадьоро відповів Кріс. — Якщо хочеш, можеш залишитися тут довше, а я тим часом з’їжджу до шерифа.

— Та ні, — махнув рукою друг. — Я лише привітаюся й запитаю, чи не потрібно їй чогось.

Ентоні підбіг до дверей і заходився в них гатити. За хвилину відчинилися двері сусіднього будинку, й звідти вийшов сивий дід, що прожив довге й тяжке життя, але в його очах усе ще палав вогонь, а руки залишалися міцними й жилавими. Ентоні поговорив із ним кілька хвилин, після чого витягнув із кишені пару монет, простягнув їх стариганю й поплескав його по плечу.

Повернувшись до Кріса, він мовчки вскочив на коня й сумно глянув на друга.

— Померла, каже, — заговорив Ентоні, читаючи в очах друга очевидне запитання. — Ще до чуми, місяців два тому. Старий живе тут вже третій рік і добре знав її...

— Співчуваю, — відповів Кріс, вдивляючись у карі очі друга. — Знаю, вона була тобі дорога, замінила батьків… Шкода, що я про це не дізнався. Після твого від’їзду ми рідко з нею бачилися. Твоя тітонька завжди прагнула бути незалежною й жити самостійно, тож усіляко відмовлялася від допомоги моїх батьків. Гадаю, цю рису вона чудово прищепила й тобі, друже.

— Дякую, Крісе, ти маєш рацію, — уже веселіше відповів Ентоні. — Можливо, це навіть на краще. Тітонька прожила довге й гідне життя й не застала тих жахіть, що почали відбуватися останнім часом. Добре хоч дідусь сказав, що її могила на західному кладовищі, тож я зможу з’їздити провідати її.

— Це точно… Я б теж поїхав, можемо вирушити одразу, як завершимо справи з шерифом, — додав Кріс, спрямовуючи коня до бруківки. — А що тепер із будинком? Наскільки я пам’ятаю, у неї, крім тебе, нікого не було, отже, житло переходить тобі у спадок, так?

— Ну, начебто так, але я й не знаю достеменно, — розгублено проказав Ентоні. — Двері-бо замкнені, а ключі, як сказав дід, у ратуші в шерифа.

— Он як! — бадьоро всміхнувся Кріс другу. — Ми ж якраз до нього й прямуємо, тож незабаром вирішимо питання з твоїм житлом.

❁❁❁

Облисілий, бувалий шериф саме перекинув третю за сьогодні склянку доброго бренді, коли у двері його кабінету постукав і зайшов секретар, який за сумісництвом був ще й писарем.

— До вас відвідувачі, вельмишановний, — заїкаючись, промовив худорлявий старий із козлячою борідкою, одягнений у білу сорочку та туніку цегляного кольору. — Якийсь містер Редкліфф і ще один чоловік на ім'я Ентоні.

Шериф невдоволено поглянув на підлеглого, який за звичкою засунув великі пальці за свій яскраво-червоний пояс, чекаючи на розпорядження. Мерфі страшенно дратувала ця його звичка, через що він часто робив йому зауваження. Шериф уже не раз замислювався, щоб виставити старого за двері, але щоразу згадував, що той добре володіє письмом і чудово знається на своїй справі. До того ж, був у курсі багатьох витівок Мерфі, про які представникам закону, а особливо казначейству, краще не знати. Тож, поміркувавши кілька секунд про те, що ж цьому вискочці Крістоферу могло знадобитися, він схвально махнув старому рукою.

— Хай заходять, обоє, — пробурчав він, прибираючи графин і склянку зі столу.

За кілька секунд у коридорі пролунав жвавий стукіт двох пар чобіт, а коли двері широко розчинилися, у кімнаті з’явилися молоді люди.

— Доброго дня вам, містере Мерфі, — виступив уперед Кріс. — Після нашої останньої зустрічі ви виглядаєте більш відпочилим і менш засмученим. Сподіваюся, вам вдалося владнати наслідки минулої біди.

— Бід, ви хотіли сказати, містере Редкліфф? — відповів шериф, підводячись у привітанні з натягнутою посмішкою. — Останнім часом у нашому місті сталося чимало лих, але так, ви маєте рацію, хоч і насилу, але ми справляємося. Прошу, сідайте.

Товариші сіли на дерев'яні стільці, обтягнуті давно затертою шкірою бежевого відтінку.

— Отже, слухаю, — звернувся шериф до Кріса. — Що привело вас до мене?

— Бачите, я все ще чекав на ваше повідомлення щодо тієї потвори, яка напала на мої володіння й убила мою сестру. Чи вдалося щось з'ясувати?

— Ах, он воно що, я й забув про це серед усіх цих турбот, вибачайте, — відповів шериф, відкидаючись на спинку крісла. — Звісно, наш учений аптекар доволі швидко розібрався з цим, тож я вас і не турбував. Він стверджував, що це чудовисько — заїждже, з континенту, не інакше. Мабуть, якось пробралося в трюм риболовецького чи торгівельного судна й виповзло на наш берег. Лікар сказав, що ці створіння полохливі й воліють нишком шукати падаль уночі, уникаючи людей і сонячного світла. Як він зазначив, інформації про них чимало в кожному бестіарії, привезеному з континенту, а на наших островах такого не водиться. Тож можете бути спокійні, інша така навряд чи з’явиться.

— Хм… Але ж і в Європі ці потвори з’явилися не так давно — лише кілька місяців тому, після чуми, якщо я правильно розумію. Може, тепер вони почнуть плодитися і на наших землях. Чи не думаєте ви, що було б розумно вивчити це питання глибше, щоб вчасно запобігти лихові?

— Ой, та годі вам, Крістофере, — махнув рукою шериф. — Невже ви вирішили, що поява якоїсь жалюгідної маленької потвори становить загрозу для королівства? Та навіть якщо ще парочка таких з’явиться, ми їх порубаємо — і справу закрито. До того ж, раз вам вдалося її вбити, то мої гвардійці, тим паче впораються, особливо після такої практики з нежиттю.

— Ця «маленька потвора» перестрибнула через мій семифутовий паркан і розірвала мою сестру на шматки! — почав втрачати самовладання Кріс. — А ще вона майже не відреагувала на постріл упритул із мушкетона, я насилу зміг її прикінчити.

— Отож бо й воно, друже мій, — примирливо промовив шериф. — Це були ви, а ви ж не солдат і не боєць якийсь, а от наші молодці-то швидко розберуться з такою проблемою, повірте мені.

— Я чув, що в ніч нападу нежиті загинула майже третина гарнізону, — озвався Ентоні, який до цього розглядав кабінет шерифа. — І приблизно половина міських вартових, а серед мирних жителів втрати…

— Це перебільшені чутки, які п’яниці розносять по трактирах. Ви ж саме там це почули, чи не так? — спробував уїдливо зауважити Мерфі. — І дозвольте запитати, хто ви, власне, такий?

— Вибачте, що не зробив цього раніше, і дозвольте представити вам близького друга моєї родини — Ентоні Барлоу, — почав Кріс, не даючи другу сказати зайвого з образи. — Це моя довірена особа, і я ручаюся за нього.

— Барлоу? Ви не зі знатного роду, як я розумію, — продовжив шериф. — Як вам вдалося здобути прихильність родини Редкліффів? Зізнаюся, це гідно поваги, чи не так?

— Ми дружили з ранніх років, — знову випередив Ентоні Кріс, — а згодом, завдяки кмітливості та наполегливості, Ентоні став пажем і зброєносцем у одного шляхетного пана з околиць Лондона. Але тепер мій друг повернувся в рідні краї й виявив, що його улюблена й єдина родичка, Луїза Барклі, на жаль, покинула цей світ. До речі, якраз по дорозі сюди ми дізналися, що її дім зараз перебуває у володінні держави, а ключі, як нам сказали, можна отримати у вас. Нічого страшного, що ніхто не надіслав листа Ентоні про смерть його тітоньки, адже він і сам не повідомляв, куди їде. Але раз він повернувся, чи могли б ви видати йому ключі просто зараз?

Якийсь час шериф пильно свердлив поглядом Крістофера, а тоді перевів очі на Ентоні. Ще кілька днів тому цей вискочка здавався таким слабким і пригніченим через горе, а тепер замахнувся на його, тобто державне, майно, вигадуючи історію з підставним родичем. Який, до того ж, з’явився у вкрай незручний момент — шериф уже знайшов покупця на той старий будинок і наступного місяця мав продати його приїжджому з Португалії підприємцю.

— Бачите, панове, — почав будувати оборону шериф, — не все так просто. Після смерті місіс Барклі я зробив усе, чого вимагав від мене закон, і негайно відправив своїх бейліфів з’ясувати деталі. Поспілкувавшись із мешканцями, вони не змогли знайти жодного підтвердження існування якихось близьких родичів. Також я надіслав запит єпископу, і мої клерки детально вивчили списки з прізвищем Барклі та Барлоу — і також не знайшли жодних слідів. Та ж ситуація склалася і з казначейством. Виходить, або хтось викрав усі відомості про пана Барлоу, або…

— Спитайте сусідів, будь-кого з нашої вулиці! — роздратовано вигукнув Ентоні. — Та майже кожен дорослий мене згадає!

— Наскільки я пам’ятаю, на цій вулиці майже нікого й не залишилося зі старшого покоління. На жаль, чума скосила багатьох, — підкинув дров у багаття шериф.

— Ви що, натякаєте на те, що я це вигадав?! — закипів Ентоні, схоплюючись зі стільця. — По-вашому, я брехун?!

— Охолонь, друже, — Крістофер міцно стиснув приятеля за передпліччя. — Піди подивись, як там коні, я скоро все владнаю і підійду.

— Із задоволенням, мені тут більше робити нічого! — фиркнув Тоні, гнівно зиркнувши на шерифа, і швидко рушив до виходу. Ще раз кинувши через плече лиховісний погляд, він рвучко відчинив двері, збивши з ніг підслуховуючого секретаря, та швидким кроком залишив будівлю.

— Прошу вибачення за грубу поведінку мого друга, пане Мерфі, — м’яко заговорив Кріс. — Смерть тітки та всі інші негаразди вибили його з рівноваги, але він — добра і шляхетна людина.

— Ну що вже там, я все розумію, — відмахнувся шериф, передчуваючи перемогу. — Усіх нас останнім часом спіткали біди й випробування. Щиро шкода, що я не зможу допомогти цьому юнакові.

— Ох, не поспішайте, зрештою, ви таки зможете йому допомогти, — з хижим відтінком у голосі відповів Кріс. — Звісно, я не ставлю під сумнів професіоналізм ваших клерків та інших службовців. Якщо вони нічого не знайшли про Ентоні, значить, ніхто вже не знайде, — продовжив він багатозначно. — Але, на щастя, у кабінеті мого батька зберігаються всі документи щодо його справ. Пам’ятаю, що саме він сприяв у отриманні посади пажа для мого друга. І я впевнений, що знайду там і договір про прийняття Ентоні Барлоу, котрий перебував під опікою своєї тітки місіс Луїзи Барклі, на службу пажем до згаданого вельможі.

— Невже ви справді думаєте, пане Редкліфф, що такий папірець буде вагомим доказом? — скептично всміхнувся шериф. — Дозвольте дати вам пораду: не витрачайте марно ні свій, ні мій час, а краще допоможіть своєму другові знайти роботу, щоб він зміг орендувати собі житло десь на околиці міста.

— Що ж, я забув додати ще одну деталь, — Кріс ледь помітно усміхнувся. — Мій батько мав досить теплі зв’язки з високопоставленим суддею з Лондона, якого він свого часу врятував від розлюченого натовпу. Впевнений, той зможе скористатися цим документом у судовому позові, якщо справа дійде до королівського суду. Але я б цього не хотів, радше залишився б із вами в добрих відносинах. Думаю, буде краще, якщо ваш писар, котрий, безперечно, саме зараз гріє вухо біля ваших дверей, складе документ про передачу спадщини Ентоні Барлоу. А я, в свою чергу, хотів би подякувати вам, від імені народу, за охорону будинку та зберігання ключа до прибуття законного спадкоємця, — закінчив Кріс і поклав на стіл п’ять шилінгів.

— Що ж, здається, ви маєте рацію, — капітулював шериф. — Я й сам хотів би залишитися з вами друзями. Мені ніяково брати у вас гроші, але мушу визнати, що міська казна суттєво спорожніла через недавні події, а попереду нас чекає ще багато витрат. Тож від імені міста я з вдячністю приймаю ваше пожертвування в десять шилінгів.

— Чудово, я радий, що мені не довелося вас довго вмовляти прийняти ці сім шилінгів, пане Мерфі, — усміхнувся Кріс і кинув на стіл ще дві монети. — Які стануть вагомим поповненням казни й підуть на благо.

— Зараз принесу ключ, — підвівся з-за столу жадібний шериф, — а ви тим часом можете додати бракуючі три монети.

— Боюся, це моя остання пропозиція, містере Мерфі, більшого я собі дозволити не можу.

— Оце халепа, здається, я забув, куди поклав ваш ключ. Хм... Доведеться пошукати, певен, що за кілька днів знайду його...

— Гаразд, вісім монет, — почав дратуватися юнак. — Це останнє слово, подальший торг вам не сподобається.

— Прошу вас, подумайте про сиріток, яких чума залишила без батьків, — вирішив дотиснути шериф. — Ваші дві монети могли б полегшити їхні страждання.

— Досить! — гаркнув Кріс і, розлючений, зіскріб зі столу чотири монети. Слова про дітей вивели його з себе, адже він знав, що ці гроші шериф привласнить собі. — Чотири. Ви отримаєте чотири шилінги і ні монетою більше.

— Даруйте, але ж спочатку ви пропонували п’ять, — розгублено запитав Мерфі. — Ви що, не знаєте елементарних правил торгівлі?

— Я чудово розуміюся на торгівлі, — холодно відповів Кріс. — Несіть негайно ключ, або ж на столі стане ще на одну монету менше.

— Та це ж абсурд! — вигукнув шериф, розмахуючи руками, але, побачивши, що юнак тягнеться за монетою, примирливо кивнув. — Гаразд-гаразд, зараз принесу.

За неповну хвилину повний шериф доволі жваво з’явився з сусідньої кімнати й простягнув ключ Крісу, нервово позираючи на монети на столі.

— Дякую, і розраховую отримати документ про передачу спадку до мого маєтку не пізніше вечора.

— Дозвольте, але я зможу надіслати його не раніше, ніж за три дні, у писаря дуже багато документів у черзі. До нас за тиждень завітає єпископ інквізиції з Лондона з якимось важливим посланням.

— От як? — здивовано підняв брову Кріс, тримаючись за ручку дверей. — Це цікаво, дякую за інформацію і всього доброго.

— Зачекайте-но ще секунду… — зам’явся шериф. — А хто ж вас так по-варварськи навчив торгуватися, га?

— Батько. — сухо відповів Кріс. — А його цьому трюку навчив мандрівний торговець зі Святої Землі, коли батько був в одній зі своїх поїздок.

Вийшовши в коридор, Кріс підійшов до столу секретаря, за яким старий сидів із зосередженим виразом обличчя, вдивляючись у якийсь пергамент, що лежав догори дригом. Поклавши на стіл шилінг, Кріс попросив старого скласти та надіслати документ про передачу спадку в його маєток сьогодні до вечора.

Опинившись на вулиці, він застав знудженого Ентоні, який сидів на сходах і дивився в порожнечу.

— Підйом, солдате! — крикнув Кріс, нависаючи над другом, а потім сунув йому в руки ключ від будинку. — Нам час у дорогу, бо і до вечора тут застрягнемо.

— Це те, про що я думаю? — здивовано запитав Тоні.

— Ну, читати твої думки я ще не навчився, але впевнений, що це саме те, — пожартував Кріс.

— Але як тобі вдалося? — все ще не вірив друг.

— Я сказав йому, що в тебе добре серце і ти любиш собак, — продовжив жартувати Кріс, — у нього теж є дворовий пес, тож він змилувався над тобою.

— Що? Та ти знущаєшся з мене?! — спалахнув юнак. — Відповідай як є, або отримаєш запотиличник, негайно.

— Запотиличник? — удавано образився Кріс. — Ось яка твоя вдячність? Ну гаразд. А якщо серйозно, то я розповів йому про документ мого батька, який був складений для твого вступу на службу.

— Ну... — зам’явся Ентоні. — Я щось не пам’ятаю жодного документа…

— Його і не було, — вже тихіше відповів Кріс. — Мені довелося це вигадати, інакше шериф би привласнив собі твій будинок.

— Зачекай, виходить, ти отримав будинок обманом? — засмутився Ентоні, дивлячись на ключ. — Я так не можу його прийняти.

— Тільки не будь дурнем, Ентоні! — фиркнув Кріс. — Обманом тебе позбавили спадку. Куди, на твою думку, поділися всі записи про твоє народження і твою рідню? Батько розповідав про справи шерифа в місті, тож повір мені на слово. Я лише використав його ж зброю проти нього самого. Я думав, що життя у замку при дворі навчило тебе чомусь, окрім володіння мечем.

— Навчило, — сумно зітхнув Тоні, глянувши під ноги, — але я намагався триматися подалі від інтриг, змов, брехні й ошуканства. Все це здається мені згубним вогнем. Якщо задивитися в нього й підійти ближче, то можна обпектися чи й зовсім згоріти, а я хочу жити праведно, хоч трохи…

— Що ж, тепер я розумію, чому тебе вигнали з замку, — задумливо мовив Кріс, дивлячись у хмари, цілком серйозно, не намагаючись образити товариша. — Але саме в цьому твоя сила, друже. Я радий чути, що ти не навчився зраджувати своїм принципам, пройшовши крізь усе, що було на твоєму шляху. І я радий, що ми залишилися друзями. А тепер, коли з цим покінчено, поїхали подивимося на твій новий дім, адже ми ще хотіли заїхати на кладовище.

— Давай спершу на кладовище, хочу перш за все навідати могилу тітки, — відповів Ентоні, відв’язуючи свого коня від стійла. — Думаю, так буде правильно.

Стрибнувши в сідла, товариші поскакали до західних воріт, залишаючи за собою дорожній пил.

⊱━⊰❁⊱━⊰