Мисливці на нечисть

Нежить — породження темряви, послане як покарання за гріхи, бліда тінь життя, що шепотом страху перегукується зі світом мертвих. Її сутність дихає холодом забуття, а вигляд наганяє жах, ніби сама смерть дивиться крізь розірване полотно часу.

Франческо Мороне, єпископ інквізиції.

Їхня шкіра бліда, майже прозора, інколи потріскана, як старий пергамент, або вкрита гниллю. Очі, якщо їх можна так назвати, світяться несамовитим вогнем, злісним і ненаситним, природу якого ні я, ні мої вчені колеги ще не змогли розпізнати.

Д-р Джейкоб Клінтон, Трактат про нечисть.

За чверть години легкого галопу сухою ґрунтовою дорогою вздовж фруктових дерев товариші опинилися біля стежки, що вела на пагорб із кладовищем. Спішившись, юнаки взяли коней за вуздечки й неквапливо почали підйом порослою будяками та деревієм стежкою, насолоджуючись співом птахів і сонячною погодою наприкінці літа. Друзі, весело перемовляючись, обговорювали, в який колір Ентоні слід пофарбувати фасад свого дому, та гадали, навіщо в їхнє місто їде інквізитор.

Стежка звивалася серпантином, огинаючи старі в’язи й верби, що бачили не один десяток років, а в деяких місцях була майже повністю заросла високими кущами, з людський зріст. Можливо, саме тому друзі не помітили двох літніх жінок, які мчали їм назустріч щодуху. Одна з них, не встигши загальмувати, врізалася в Вугра, коня Ентоні. Від удару жінка впала на спину й із жахом у погляді застигла, втупившись у коней і їхніх господарів, тоді як друга, зі схожим переляканим виразом обличчя, відскочила вбік і зойкнула.

Ентоні стримав і заспокоїв наляканого коня, а Кріс спробував допомогти жінці піднятися, але та доволі жваво схопилася на ноги й почала поспіхом обходити новоприбулих стороною.

— Заждіть, добра жінко, чи ви не забилися? Не слід було так різко вставати після падіння.

Жінка ж, не звернувши жодної уваги на слова Кріса, протиснулася повз коней і знову побігла стежкою з тим самим ентузіазмом, ще раз налякавши Вугра.

— Та що ж ви, матінко, коней так лякаєте? Куди це ви так летите? — вигукнув Ентоні, знову підбігаючи до свого скакуна.

— Що у вас сталося? Чи можемо ми вам чимось допомогти? — звернувся Кріс до другої жінки, заступивши їй дорогу, твердо налаштований дізнатися причину їхньої втечі.

— Бігти вам треба, хлопці, на кладовищі мерці ходять, ми ледве ноги винесли! — проверещала жінка високим, мов дзвін кришталю, голосом, кілька разів озирнувшись назад. — Люсі! Люсі була з нами, вона відстала, здається. Не треба було нам туди йти…

— Заждіть, — Кріс зупинив її примирливим жестом рук, скривившись в очікуванні чергової порції крику. — Які ще мерці?

— Які ж ми вам хлопчаки? — невдоволено додав Ентоні, потираючи закладені вуха.

— Кажу вам, ми прийшли провідати могили рідних, аж тут Люсі зойкнула й вказала в бік горіхового гаю. Я подумала, що то якийсь подорожній блукає, але він, почувши крик, повернувся до нас, а в нього половини обличчя нема, лише череп блищить! От ми й дременули без оглядки, а Люсі, певно, відстала. Вона важча за нас обох, їй бігти складно.

— То мрець був лише один? Ви певні? — запитав Кріс, знімаючи зі сідла шпагу й пістоль. — Де востаннє ви бачили свою подругу?

— Та звідки ж мені знати, скільки тієї нечисті там? Ми не рахували, одразу побігли, та й не оглядався ніхто! Люсі я не бачила, лише чула, як вона пихтіла позаду. Думаю, з кладовища вона точно вибігла, а далі вже не пам’ятаю… Ви її знайдете? Допоможіть, синочки, й одразу тікайте звідти, поки можете!

— Допоможемо, — відповів Кріс, заряджаючи пістоль. — А ви тим часом біжіть на тракт і, якщо ми… затримаємося, то одразу повідомте шерифові, нехай надішле допомогу. Все зрозуміли?

— Так, ми одразу підемо до шерифа, тільки ви вже обережніше й швидше, дітки мої, — відповіла жінка й поспішила до дороги, звісно ж, не озираючись.

— Ми що, справді туди підемо? — Ентоні здивовано кинув погляд у бік кладовища. — А якщо там ціла зграя нечисті?

— Пропонуєш приректи жінку на жахливу смерть? — докірливо глянув на нього Кріс. — Ще годину тому ти говорив про шляхетність.

— Та я ж про те, що користі від нас небагато буде, якщо нас теж заодно зжеруть! — огризнувся Ентоні. — Як ми взагалі можемо допомогти, маючи лише шпаги, якщо навіть гвардійці ледве справлялися з алебардами? І звідки ці мерці тут взялися?

— Ну це ж кладовище, Тоні, де їм іще бути, як не тут? — вишкірився Кріс. — І не забувай, що в мене є пістоль, а я добре стріляю. До того ж одну схожу тварюку я вже здолав, тож годі тремтіти.

— Пф, мене вмовляти не треба, — схопився Ентоні за свою шпагу й, прив’язавши коней до гілки дерева, рушив уперед. — Спробуємо знайти жінку, не здіймаючи шуму.

— От і добре, друже, — зрадів сміливості товариша Кріс. — Якщо швидко впораємося, заїдемо в трактир, і ель за мій рахунок.

— Угу, — буркнув товариш. — Спочатку треба вибратися звідси живими.

Друзі кілька хвилин пробиралися крізь усе менш прохідну стежку, уважно вдивляючись у кожну тінь. Раптом із гілки старого горіха злетіла налякана сойка і з притаманним їй криком понеслася вглиб хащі, змусивши друзів присісти від несподіванки. Не сказавши ні слова, вони продовжили шлях і незабаром опинилися на відкритій місцевості, побачивши попереду стару огорожу злощасного кладовища. Раптом Кріс краєм ока помітив якийсь великий силует ліворуч на гілці дерева. Різко обернувшись із пістолем напоготові, він побачив, що на дереві сидить повна жінка, схожа за описом на Люсі. Жінка середнього віку, з рудуватим волоссям і веснянками на круглому обличчі, міцно обхопила стовбур дерева й величезними очима витріщалася на Кріса.

— Люсі, ви в порядку? — запитав Кріс, дивуючись, як жінка таких габаритів змогла залізти так високо. — Ви зможете злізти з дерева самостійно?

Люсі лише мовчки похитала головою й приклала вказівний палець до губ.

— Тихше, дурні, інакше ви нас видасте цій потворі, — гнівно прошипіла вона. — І нікуди я звідси не злізу, поки ця мерзота не забереться геть. Радила би вам зробити те ж саме, але шукайте собі інше дерево.

Раптом позаду, у кущах, пролунав хрускіт сухих гілок, і почулося утробне бурмотіння. Озирнувшись, товариші побачили напіврозкладеного мерця, що шкутильгав паралельно стежці між стовбурами дерев. Кілька ударів серця друзі мовчки спостерігали, як тварюка кульгала геть, не помітивши їх, аж раптом різко завмерла, ніби прислухаючись. Витримавши ще кілька секунд, Кріс придушив наростаючий всередині жах і, націливши пістоль у голову мерцю, натиснув на курок.

Прогримів постріл, і в ту ж мить потвора саме зробила крок, завалившись на бік, тож куля пролетіла повз, вибивши шматок кори з в’яза. Нежить знову застигла, втупившись у слід від кулі, потім різко повернулася в бік людей і вп’ялася в Кріса єдиним палаючим червоним оком.

— От лайно… — пробурмотів Кріс, дивлячись на озлоблену тварюку, що вишкірила ряди гострих іклів.

❁❁❁

— Ти схибив, Кріс! Схибив! — вигукнув Ентоні, стискаючи руків'я шпаги.

— Я знаю, замовкни! — гаркнув приголомшений Кріс.

— От же ж криворукі дурні, тепер нам усім кінець через вас! — заверещала Люсі з насідку.

— Швидше стріляй ще раз! — смикнув Кріса за руку друг.

— Та як стріляти, у мене ж однозарядний пістоль! — відмахнувся Кріс, не відриваючи погляду від нежиті, що наближалася. — Обходь її справа, зараз зарубаємо цю тварюку, вона ледве повзе.

Кріс рвонув уперед і зробив різкий випад, цілячись у зону серця. Влучивши в найнижче ребро, шпага заблокувалася між кістками, і наступний крок потвори вивернув зброю під незручним кутом, обеззброївши юнака. Кріс потягнувся вперед, намагаючись визволити свою шпагу, але схибив, недооцінивши швидкість мерця, і той схопив його за комір гнилими руками. Парубок спробував відштовхнутися від потвори і, зачепившись за гілку, гепнувся на спину, а нежить повалилася на нього, клацаючи щелепами над животом.

— Ентоні, скинь його з мене! — ошелешено крикнув Кріс, відчайдушно відбиваючись ногами й руками. — Давай же!

Його товариш якраз забіг позаду й заходився люто рубати потвору по голові. Кріс навіть із полегшенням видихнув, подумавши, що це кінець, але здивувався, коли нежить навіть не звернула уваги на рани й устигла вкусити його нижче коліна.

— Аааай! — заволав поранений. — Та вбий же ти цю тварюку нарешті!

— Дурень, та ти ж навіть лезо не оголив! — проверещала жінка з дерева, звертаючись до приголомшеного Ентоні. — Навіщо ти розмахуєш шпагою, як довбнею? Витягни з піхов, а тоді вже коли, чи що там умієш!

— Та я й сам знаю! — нервово викрикнув Тоні, відскочивши назад, аби поглянути на шпагу, й із розпачем усвідомив, що Люсі мала рацію. Лютуючи, він вихопив клинок, відкинувши піхви вбік.

— Ну все, тобі кінець, потворо! — Ентоні кинувся вперед, замахуючись для удару, та в цей момент Крісу нарешті вдалося сильно відштовхнути нежить ударом ноги. Бестія, перекинувшись, покотилася назад і збила з ніг самого Ентоні. Юнак гепнувся на спину й випустив зброю, боляче вдарившись головою об камінь, а потвора, не втрачаючи часу, поповзла до нього з шпагою Кріса, що стирчала в грудях, не перестаючи гарчати.

— Та ти зовсім не допомагаєш, годі там валятися! — знову вигукнула Люсі, тупнувши ногою по гілці й тепер уже звертаючись до Кріса. — Чого ти метушишся? Хапай свою залізяку й рубай виродка, поки він до тебе спиною стоїть!

— Може, ти сама злізеш, якщо така розумна? — огризнувся Кріс, кинувшись по шпагу Ентоні.

— Злізу-злізу, не сумнівайся! — не залишилася в боргу вона. — Та ще й вам обом вуха начищу, нездари. Поцупили у батька іграшки й бігають лісом, герої малолітні, а як до справи дійшло — штани наробили. Тьху ти!

Крістофер проігнорував чергову образу й, схопивши шпагу, двома стрибками дістався до нежиті, що душила Ентоні. Одним різким рубаючим ударом він зніс потворі голову, і її тіло безвольно обм'якло на борсаючомуся внизу Ентоні.

— От же ж гидота! — гнівно заревів Тоні. — Я весь у слизу й шматті цієї потвори! Чого так довго вовтузився?!

— Це я ще вовтузився?! — спалахнув Кріс. — Нагадати тобі, хто тут забув, що шпагу з піхов треба витягати перед боєм? Через тебе мене ця тварюка за ногу вкусила! А якщо вона заразна? Раптом я тепер таким же стану?

— Та годі нести маячню, це ж не перевертень якийсь! — фиркнув Ентоні, підводячись. — Знайшовся стрілець, сам схибив з кількох кроків, а потім ще й на мене кричить, щоб справа забігав! Авжеж, як же!

— Ну вже пробач, не подумав! Наступного разу скажу інакше, — драматично проголосив Кріс. — Приготуйся заходити справа, Ентоні, якщо раптом я схиблю, і витягни шпагу з піхов.

— Ой, та ви обидва хороші, один кращий за іншого, — озвалася Люсі, жваво зістрибуючи з дерева. — Головою не втямлю, як ви дожили до своїх років із такими навичками.

— Взагалі-то, ми вам, міс, життя врятували! — гаркнув на неї Ентоні, потираючи потилицю. — Вдячності хоча б трохи можна? І не горланьте тут!

— Ага, врятували вони, ще трохи — і мені довелося б вас рятувати. Але гаразд, забудемо, пора вибиратися звідси. Ви взагалі як тут опинилися, і хто ваші батьки?

— Що значить "хто наші батьки"? — знову спалахнув Тоні, вихоплюючи свою шпагу у Крістофера. — Ми вам що, діти якісь?

— Я Крістофер Редкліфф, а це мій друг Ентоні. Ми прибули сюди, щоб відвідати могилу його тітоньки, а по дорозі натрапили на ваших супутниць. Вони й повідомили нам про вас і про нечисть.

— О, так ці дві пройдохи живі? Рада це чути. Що ж, значить, ви й справді вирішили ризикнути заради мене життям? Тоді вже вибачте за грубість і прийміть подяку, але надалі вам краще таким не займатися, а то й справді доведеться вас рятувати.

— Ходімо вже з цього проклятого кладовища, — розвернувся до стежки Ентоні.

— Зачекайте, а кого ви хотіли відвідати, як її звали, в сенсі?

— Барклі, — озвався Ентоні. — Луїза Барклі. Вона жила на…

— Та знаю я, де вона жила! — махнула рукою Люсі, поправляючи зелену сукню, під колір її очей. — Майже моя сусідка була, я сама через вулицю пральню тримаю — «Лавандова свіжість». Я її добре знала і, на ваше щастя, місце могили теж знаю. Вона ж зовсім поруч, тож ходімо. До того ж Крістоферу не завадило б накласти пов’язку, а біля могили є лавка.

— Зараз туди йти? — здивувався Тоні.

— Другий раз я сюди не приїду, друже, тож приймай допомогу місіс е-е…

— Та називайте мене просто Люсі, як-не-як життя врятували, — відмахнулася вона й рушила територією кладовища.

Вони менш ніж хвилину петляли між кам’яних хрестів і позеленілих надгробків, дивуючись спокою й тиші, що панували в цьому місці. Дивлячись збоку, ніхто б не подумав, що тут зовсім недавно відбувалися такі жахливі речі, про які герої ще довго пам’ятатимуть.

— Ну от і прибули, — показала Люсі рукою на могилу з похиленим набік дерев’яним хрестом і металевою табличкою на ньому. — Могилка-то вся в бур’янах.

— Атож, — тихо мовив Ентоні, присівши навпочіпки, поки Люсі посадила Крістофера на лавку й перев’язувала рану хусткою. — Хрест почав підгнивати від вологи. Завтра замовлю надгробок у каменяра. Тоді й приведу це місце до ладу…

— Так ти син того полковника Редкліффа? — тихо, щоб не заважати Ентоні, заговорила Люсі, зав’язуючи вузол на нозі Крістофера.

— Вірно, а ви що ж, знали його? — підняв брову юнак.

— Авжеж. З моєю-то роботою майже всіх знаєш, — самовдоволено відповіла Люсі. — Він заходив кілька разів у пральню, коли ще був капітаном гарнізону, щоб домовитися про прання солдатської форми. Я любила, коли він приходив, це обіцяло хороший прибуток, та й узагалі, він був гарною людиною, ввічливим і ґречним.

— Що ж, дякую за добрі слова про мого батька. Не так уже й часто я це чую, попри все, що він зробив для міста.

— Ну, в наш час люди не надто схильні до добрих слів, а вже після чуми — й тим паче.

— Гаразд, думаю, можна повертатися до міста, справу зроблено, а тепер хотілося б відпочити, — озвався Ентоні. — І заодно заїхати до лазарету, показати твої рани, Кріс.

— Краще до аптекаря заскочіть, він людина тямуща, хоч і трохи дивакувата, — втрутилася Люсі. — Після нього рана точно загоїться швидко.

— А це непоганий варіант, — усміхнувся Крістофер. — Мені й так потрібно з ним поговорити про потвору, яку я вбив у своєму маєтку. Хотілося б почути, що він з’ясував.

Невдовзі трійця з кіньми опинилася на тракті. Крістофер люб’язно поступився своєю кобилою Люсі, а сам був змушений їхати разом з Ентоні на чорному, як онікс, Вугрі. Біля ринкової площі вони зустріли двох подруг Люсі, які розповіли, що тільки-но були у шерифа. Але той навіть і не думав відправляти людей, посилаючись на те, що його обов’язок — охорона міста, а не якихось кладовищ, і жінкам слід було подумати, перш ніж сунутися туди в такі часи без супроводу чоловіків.

— Отакий у нас закон і захист громадян, — розчаровано мовила Люсі. — А втім, не ми одні за місто ходимо, є ще рибалки й мисливці. Якщо шериф і далі бездіятиме, то смертей буде значно більше, адже, судячи з чуток, нечисть уже є всюди.

— Впевнений, що король щось придумає найближчим часом, до того ж до нас скоро прибуде інквізитор, можливо, він якось допоможе.

— Тьху! — сплюнула під ноги Люсі. — Та ці гади тільки й уміють, що палити невинних дівчат, прикриваючи свої незаконні справи. Сподіваюся, вони тут довго не затримаються. Гаразд, ще раз дякую за порятунок, якщо потрібно буде щось попрати — звертайтеся. Вам перший місяць безкоштовно, але штани, в яких були сьогодні, періть самі.

— Ви що, натякаєте, що ми зі страху в штани наклали? — обурився Ентоні.

— Натякають дівиці у трактирах, а я вам прямо кажу, — засміялася вона разом із подругами. — Щасливо вам!

— Це обурливо! — спалахнув Тоні. — Скільки разів вона нас сьогодні образила?

— Та годі тобі, це вона з переляку так розійшлася, напевно, вже й попрощалася з життям на тому дереві, — відповів Крістофер, погладжуючи свою кобилу по шиї.

— Ага, така вже й попрощається, як же, — усміхнувся Ентоні. — Якби вона зіткнулася з тим мертвяком, то я б точно поставив на її перемогу.

— Гаразд, гайда до аптекаря, — засміявся його товариш у відповідь.

❁❁❁

Аптека знаходилася в центрі міста, поруч із площею, сусідячи з крамницею ювеліра ліворуч і конторою юриста праворуч. Спішившись і прив’язавши коней у відведеному для цього місці, товариші попрямували до дверей. Фасад будинку мав м’який білий відтінок із горизонтальними, вертикальними та діагональними дерев’яними балками, що створювали декоративний і функціональний візерунок на стінах, простіше кажучи — класичний фахверк. Над входом Крістофер звернув увагу на стильну вивіску, прикрашену куванням і розписом, на якій був зображений символ чаші зі змією, що її обвивала. Над самими дверима також була дерев’яна дощечка з написом: «Аптека д-ра Клінтона». Простота і конкретність назви наштовхнули Крістофера на думку, що аптекар — людина проста і практична.

Двічі постукавши в майстерно зроблене й позолочене дверне клепало, товариші стали чекати на власника. Через проміжок часу, рівний кільком ударам серця, у важких дубових дверях відкрилося віконце, трохи нижче рівня очей людини середнього зросту. Зсередини на друзів дивилася пара сірих очей у маленьких круглих окулярах із тонкою срібною оправою.

— Вітаю, чим можу допомогти, джентльмени? — озвався чоловік заспокійливим і м’яким, немов оксамит, голосом.

— Містере Клінтоне, доброго дня. Моє ім’я — Крістофер Редкліфф, — привітливо відповів Кріс. — Вибачте, що прийшли без попередження, але ми з другом... трохи постраждали в сутичці з нечистю, і нам порекомендували звернутися до вас, а не до лазарету, тому...

Віконце раптово зачинилося, і за мить почулися клацання численних замків та механізмів, що їх відмикали. Не минуло й десяти секунд, як двері відчинилися, і худорлявий чоловік середнього віку в чорному одязі з білим фартухом, на якому були сліди крові, ввічливим жестом запросив товаришів усередину, блиснувши білими зубами в короткій усмішці. Поміркувавши кілька секунд, друзі переглянулися й невпевнено увійшли до аптеки…

Товариші рушили за господарем через торгову залу з безліччю колбочок, баночок, пучків трав і різного лікарського приладдя. Пройшовши до наступної кімнати, вони опинилися у просторому й світлому хірургічному кабінеті з операційним столом, кріслом із ременями для фіксації пацієнта, столами та полицями з інструментами. У кутку стояло кілька ящиків із тирсою для вбирання крові. Друзі з круглими очима зупинилися на вході, розглядаючи всі ці предмети й з острахом поглядаючи на пилки та скальпелі. Доктор, помітивши їхні стривожені погляди, усміхнувся і відразу запевнив, що сьогодні їм це не знадобиться. Нашвидкуруч оглянувши обох пацієнтів, аптекар визначив, що рани у Крістофера серйозніші, ніж ґуля на голові Ентоні, тож останньому запропонував сісти на лаву, а Крістоферу вказав на крісло для пацієнта з підставкою для ніг.

— А ви не надто поспішали, Крістофере, кров уже давно запеклася, і пов’язка міцно приклеїлася до рани, — сказав доктор після детального огляду місця укусу і перевів погляд із рани на обличчя Крістофера. — Скільки часу минуло з моменту нападу?

— Ну, насправді, близько півтори години, напевно, — почав пригадувати Кріс, уважно стежачи за тим, що бере в руки лікар. — Але точніше сказати складно, сер.

— Чому ж ви не прийшли одразу? Перев’язка зроблена добротно, але боюся, аби не сталося зараження від гнилих зубів мерця. Хоча поки що нічого небезпечного я не помітив, та все ж мені доведеться розкрити рану, щоб упевнитися.

— Ну, бачите, містере Клінтоне, — продовжив Крістофер, — зіткнення сталося на західному кладовищі, а після бою нам ще потрібно було доправити врятовану жінку до міста, це нас і затримало.

— Що ви кажете! На кладовищі? Так далеко від міста? — з цікавістю перепитав лікар. — Цікаво, схоже, нечисть з’явилася на ширшій території, ніж я припускав. Швидше б прибув інквізитор зі свіжими новинами з Лондона.

— Думаєте, мерці повстали по всьому острову? — спитав Кріс, скривившись від болю.

— Це цілком імовірно, з огляду на характер поширення хвороби на континенті кілька місяців тому. Там зараза розійшлася далеко на схід, аж до безкраїх степів, і на південь, до самої Африки.

— А ви добре обізнані, містере Клінтоне, — озвався з кутка Ентоні.

— Ну, у мене багато знайомих, ем… науковців і мандрівних лікарів, ми стараємося тримати одне одного в курсі подій, у наукових цілях, ну і, звісно ж, щоб по можливості запобігти якійсь хворобі.

— Шкода, що цю кляту чуму не вдалося зупинити нікому, — сумно зауважив Крістофер. — Хоч усі давно знали, яка доля спіткала континент…

— На жаль, навіть наука і свята церква не всесильні, — доктор кивнув головою на знак згоди. — Ця чума виявилася понад наші можливості.

Потім доктор узяв металеву тацю і склав у неї скальпель, пінцет, затискач, щипці, шприц із трубками, голку з нитками і ще кілька речей, які Кріс не зміг упізнати.

— Як ви себе почуваєте, молодий чоловіче? — звернувся він до Ентоні. — Зможете побути асистентом кілька хвилин? Мені б знадобилася ваша допомога.

— Ну, я в порядку, — зам’явся юнак. — Але не знаю, чи зможу бути корисним, адже нічого в лікарській справі не тямлю.

— О, про це не хвилюйтеся, — усміхнувся лікар, розкладаючи інструменти на столі біля крісла Крістофера. — Я буду давати вам чіткі інструкції, що і коли мені подавати.

— Тоді я готовий.

— Чудово, тоді почнемо, — блиснув хижою усмішкою Клінтон. — Думаю, прив’язувати вас ременями до крісла не потрібно, Крістофере? Якщо ви не втекли від нечисті, то і звідси, гадаю, не втечете?

— Думаю, я буду сидіти спокійно, сер, — відповів Кріс, подивившись в очі лікарю. Юнакові здалося, що в цей момент погляд лікаря був набагато страшніший за погляд нечисті або тієї тварюки, що вбила його сестру. Згадавши про чудовисько, він вирішив обов'язково розпитати, що про нього вдалося дізнатися лікарю після операції.

— Так, поки ми не почали, хочу попередити, що буде боляче. У аристократів больовий поріг не дуже високий, без образ, тому можу запропонувати вам маковий настій, але ви можете заснути. Є ще беладона...

— Ні-ні, докторе, не треба, — заперечив Кріс. — Я впевнений, витримаю і без цього.

— Ви знову мене дивуєте, юначе, — засміявся Клінтон і пішов до шафки. — Що ж, ваша хоробрість похвальна, але зовсім без «анестезії» ми працювати не будемо. Є у мене чудова настоянка з валеріани та меліси, сам інколи п’ю після багатьох годин досліджень.

Доктор налив у скляну чарку напій жовтуватого відтінку і простягнув Крістоферу.

— Повірте, це буде не зайвим, і впевнений, вам повинно сподобатися. Я сам збирав трави далеко від міста, і настоянка, звісно, власного виробництва.

Крістофер на мить подивився на чарку, а потім випив вміст трьома неспішними ковтками. Горло, а потім легені, приємно обпекло, наповнюючи тіло теплом зсередини. У роті залишився солодкий м’який післясмак, напій був чудовий. Кріс навіть не помітив, як його уста самі розтяглися в блаженній усмішці.

— Ха-ха, настоянка, мабуть, справді хороша, якщо так усміхається, — підсміхнувся Ентоні.

— Ну, звісно, я в цьому був абсолютно впевнений, — відповів лікар, задоволений дією напою.

— А ви, друже, не хвилюйтеся, як закінчите мені асистувати, то теж обов’язково пригоститесь.

Міцний алкоголь і трави, що входили до його складу, дуже швидко зробили свою справу, і поки лікар давав короткі інструкції Ентоні, Кріс уже не відчував втоми та тривоги, м’язи розслабились, а відгомони болю беззвучно розтанули. Клінтон приступив до розтину рани і, обробивши її дезінфікуючою рідиною, кілька хвилин дуже детально оглядав уражене місце і зрештою знайшов маленький уламок зламаного зуба. Витягнувши пінцетом чужорідне тіло, він ще раз промив рану прозорою рідиною з іншої пляшечки і попросив подати голку з ниткою. Єдиним майстерним рухом лікар протягнув нитку через вушко і почав накладати шви відточеними хірургічними рухами. За якихось п’ятнадцять хвилин усе було закінчено, і доктор, привітавши Крістофера, велів йому поки посидіти, не напружуючи ногу. Потім він, як і обіцяв, відміряв потрібну для асистента чарку настоянки і детально оглянув забій його голови, а також інші синці. Зробивши Тоні компрес на голову, лікар наніс цілющу мазь на решту забоїв. Скоро всі процедури підійшли до кінця.

— Ну що ж, панове, тепер вашим життям нічого не загрожує, можете бути спокійні, але Крістоферу я рекомендую ще годинку посидіти і кілька днів не перенапружувати ногу.

— Прийміть наші подяки, містере Клінтоне, — заговорив Кріс. — Ми вам дуже вдячні, завтра до обіду я привезу вам гроші, скільки ви вважаєте за потрібне, або випишу чек.

— Ні-ні, — рішуче заперечив доктор. — Грошей з вас я точно не візьму. Ви ж з тієї жінки не брали за її порятунок, не хочу бути гіршим у ваших очах.

— Ну що ви, — продовжив Кріс. — Адже ви витратили безліч своїх матеріалів і час, ми зобов’язані з вами розрахуватися.

— Якщо вже ви так наполягаєте, — задумливо промовив Клінтон, — то я можу взяти в якості оплати детальну розповідь про вашу сутичку з нечистю. Мене, як науковця, цікавить, як вона виглядала і як себе поводила при живих людях.

— Що ж, мабуть, це не буде складно, — усміхнувся Ентоні. — Розповідати історії я просто майстер, а якщо ще пригостите цією чудовою настоянкою, я вам цілу баладу складу.

— О, звісно, пригощу вас обох, — засміявся лікар. — Але тільки якщо обіцяєте, що розповісте лише факти, без прикрас. Пам’ятайте, у мене науковий інтерес.

— Не хвилюйтеся, містере Клінтоне, — я прослідкую, щоб цей бард не вигадував нічого зайвого, — плеснув друга по плечу Кріс. — І відверто кажучи, у мене до вас теж є кілька запитань, стосовно тієї голови потвори, що я привіз вам кілька днів тому…

— Ось як,здається, нас чекає довга розмова, — усміхнувся доктор і пішов до заповітної шафки. — Мабуть, візьму ще пляшку. Так... Календула, розмарин, м’ята, звіробій… ага, імбир з чебрецем і лавандою, те що потрібно. Ну що ж, тоді прошу за мною до вітальні. Ентоні, допоможи другу обережно дійти до кушетки в сусідню кімнату.

❁❁❁

Трійця увійшла в менш освітлену, але більш затишну кімнату, обставлену базовими, без зайвої вишуканості, меблями, але дуже витонченими і точно недешевими. У центрі кімнати, на килимі роботи східних майстрів, височів могутній стіл із горіха, з такими ж масивними чотирма стільцями навколо. Під лівою стіною стояла широка кушетка з оксамитовою оббивкою відтінку минулорічного сухого червоного вина, з двома подушками. Поруч в кутку стояв вишуканий металевий столик, прикрашений різьбою, на якому стояв графин з бренді і перевернутою склянкою. З протилежного боку, біля вікна, стояв глиняний розписаний горщик з екзотичною пальмовою рослиною, назву якої Кріс не знав.

Ентоні посадив друга на кушетку, а сам розкинувся в кріслі біля каміна. Лікар же сів на найближчий до гостей стілець, поставивши пляшечки з настоянками і склянки на стіл.

Місто почало занурюватися в вечірні сутінки, тому Клінтон попросив Тоні запалити камін і підкинути кілька полін, а сам запалив кілька свічок в позолоченому підсвічнику. Розливши по склянках напій, доктор простягнув їх гостям, і, піднявши тост за здоров’я, вони миттєво випили. Після цього Ентоні почав здалеку описувати сьогоднішню пригоду, не забувши згадати шерифа, не найкращими словами, чим викликав низку сміху у лікаря та Кріса. Через годину Ентоні, не без допомоги Кріса, успішно закінчив розповідь, детально описавши зовнішність і манеру поведінки нечисті, чим дуже потішив Клінтона. Обидві пляшечки з напоєм до того часу були повністю порожні, тому доктор запропонував друзям перейти до бренді, але вони відмовилися, сказавши, що після його чудових настоянок нічого іншого пити не будуть. Тому Клінтону нічого не залишалося, як принести чергову склянку.

— Це, друзі мої, вже буде серйозніший напій, — обережно несучи в двох руках каламутну склянку, мовив аптекар. — Мабуть, найміцніша настоянка з усіх, що ви пили, на волоському горісі, з додаванням шавлії, кмину і гострого перцю. Пече, скажу я вам, не слабо, панове. Новачкам раджу закушувати, там на комоді корзина з фруктами.

— Та ми вже не новачки, ось скільки випили, і нічого! — весело вигукнув Ентоні, ляснувши себе долонею по грудях.

— Ну, дивіться самі, — усміхнувся лікар. — Будьте ласкаві, Ентоні, підкиньте ще полінко-друге.

— Це миттєво! — кивнув хлопець і, похитуючись, підійшов до каміна, тримаючись рукою за стіну.

Пролетіла ще одна година, за яку Клінтон встиг розповісти друзям усе, що дізнався про вбиту Крісом тварюку. Аптекар ідентифікував її як гуля, пояснивши, що це своєрідний падальник, жива істота, яка не відноситься до нежиті або упирів. Клінтон розповів, що в Європі таких створінь останнім часом стало досить багато, і вони стали серйозною проблемою, особливо в провінціях, де завжди не вистачає солдатів і стражників для захисту людей. А крім цих створінь, що з’явилися через чуму, континент тероризують і інші тварюки у вигляді перевертнів, вампірів та безлічі інших видів упирів і нечисті.

— Як так? — здивувався Ентоні. — Чому про все це ми чули лише в казках і міфах? Чому ніхто не говорив відкрито про такі речі до чуми, і тільки тепер ця тема спливла?

— Ну, бачите, мій дорогий друже, — скривився в хитрій усмішці доктор, — цьому послужило кілька об’єктивних і суб’єктивних причин. Наприклад, розташування. Адже наш архіпелаг ізольований, і від материкової частини Європи відділений Північним морем і протоками, тому таким істотам нелегко тут опинитися. Звісно, це не проблема для вищих вампірів і деяких видів перевертнів. Але тут вже грають суб’єктивні фактори. Адже якщо нечисть почне відкрито чинити безлад, то король і церква миттєво заганятимуть їх, як дичину, і знищать. Тому створіння пітьми діють обережно, але повірте, серед нас вони точно є, а вже після чуми... Скажу вам так, нас чекають важкі часи. Я лише сподіваюся, що спільними зусиллями королівства, церкви і, звісно ж, науки, ми зможемо дати відсіч.

— Так, усе, що ви сказали, просто немислимо, сер, — розгублено промовив Кріс, дивлячись у склянку з напоєм. — Виходить, що це лише початок, а тепер всі ці потвори зрозуміють, що багато людей загинуло від чуми, і ми ослабли, а значить, стали для них легкою здобиччю. І якщо все так, як ви кажете, то ми стоїмо на переломному моменті... Або людство швидко організується і об’єднається в боротьбі, або нечисть скористається моментом і...

— Не варто хандрити, друже, — махнув рукою Ентоні, наливаючи залишки настоянки. — Не все так страшно, адже ці чудовиська всі самі по собі, так? Вони ж не єдиний народ, під правлінням якогось вампіра, наприклад, і не підуть на нас спільною армією. Це ж звірі, а нежить взагалі без мізків. Вірно ж, докторе?

— Угу, вірно-вірно... — якось задумливо і невпевнено промовив лікар з усмішкою. — Впевнений, наші правителі знайдуть рішення.

— Ну, поки що на це не дуже схоже, — пирхнув Кріс. — Шериф не дуже переймається землями навколо міста. Дві жінки, що втекли з кладовища сьогодні раніше, звернулись до нього по допомогу, але він не послав жодного солдата. Та й справу з тим гулем зам’яв, а ви ж самі сказали, що ці створіння можуть групами мігрувати і жити на кладовищах. А що, як на східному кладовищі є ще ці створіння, і хтось із городян також піде до могили родичів...

— Ви безумовно праві, Крістофере, — сумно зауважив лікар. — І мені, на жаль, нічого вам відповісти. Думаю, кожен з нас має, по можливості, робити щось самостійно для загального блага.

— Ну, я ось уже замовив будівництво нового паркану навколо маєтку, щоб ніяка тварюка не пролізла, — посміхнувся Кріс. — Але ви ж не це мали на увазі, так?

— Ваш розум все ще гострий, після такої кількості моїх настоянок, я вражений! — засміявся аптекар. — Звісно, я мав на увазі інше. Сьогодні ви врятували життя жінці, хто знає, може, і не одній, якби на те кладовище пішов ще хтось... Ви змогли вбити мерця лише шпагою, так? До вашого відома, загинула майже половина варти в ніч, коли мерці піднялися. А ви особисто вбили ще й гуля, а це істота значно небезпечніша за звичайну нежить. Не думали ви, що ваші з другом уміння могли б допомогти людям у ці темні часи?

— Що ж ви маєте на увазі, докторе? — поцікавився Ентоні. — У гвардію нам, чи що, записатися?

— Ну, чому відразу в гвардію, мало ще як можна свої таланти застосувати... — продовжив доктор, дивлячись у очі Кріса. — Тим більше, що солдати зв’язані наказами командирів, які зараз бездіють, як ви самі знаєте.

— Може, мені кабінет відкрити, як у вас, — усміхнувся Кріс. — Але замість замовлень на ліки, приймати замовлення на порятунок людей від чудовиськ?

— А що, чим не ідея? — з захопленням плеснув у долоні аптекар. — «Бюро мисливців на нечисть», наприклад. Чим не назва? Цілком благородне заняття для команди героїв. Впевнений, і заробити на цьому можна непогано.

— І справді, Кріс, — заусміхався Ентоні, спираючись на бильце крісла. — Ти ж уже майже розібрався з батьківськими справами, та й я поки без роботи сиджу. Чому б не спробувати відкрити власну справу?

— Ну… — почав відповідати Кріс. — Може, ти забув, але нас сьогодні ледь не вбили, а мене ось навіть зашивати довелося. Якщо ми зіштовхнемося, скажімо, з групою нечисті або гулями, що тоді?

— Дозвольте зауважити, — вставив слово доктор, — що ви билися звичайною шпагою, але бачите, у нечисті є свої слабкі місця. Так вже сталося, і наша наука ще не зрозуміла причин, але більшість цих створінь смертельно не переносить срібла. Якщо, наприклад, покрити ним леза та клинки і виготовити відповідні кулі для пістолів та рушниць, то ваші ризики значно зменшаться.

— А я думав, що це все казки, — здивувався Ентоні.

— Ні в якому разі, запевняю вас, — заспокоїв друзів Клінтон.

— Ну що ж, подумаємо над цим уже завтра, на свіжу голову, — махнув рукою Кріс.

— Ось це вряд чи, — засміявся Тоні. — На тверезу, хіба що, але точно не на свіжу, після стількох-то напоїв.

— О, про це не хвилюйтеся, — заперечив доктор. — Мій продукт настільки якісний, що вранці ви навряд чи відчуєте важкість у голові. Крім того, я дам вам в дорогу баночку відмінного розсолу, за рецептом моєї дружини.

— Тоді інша справа, сер, — заспокоївся Ентоні. — А де, до речі, ваша дружина зараз?

— Ох, моя кохана вже років тридцять як померла і похована на старому Лондонському кладовищі, — з теплою усмішкою відповів Клінтон.

— Ох, що? — здивувався Ентоні. — Ви вже вибачте за таке питання, я й не подумав.

— Та все в порядку, друже, — махнув у відповідь доктор. — Я вже давно оправився від втрати. Ми одружилися ще, коли я закінчував навчання в Оксфорді. Моя Лілі була тоді сестрою і помічницею цілителя при монастирі, де я проходив практику. Закінчивши навчання і почавши заробляти, я прийняв рішення поїхати в Лондон і покликав з собою Лілі. Ми одружилися, і через місяць приїхали в Лондон, де наші справи швидко пішли вгору. Я працював, переважно, хірургом, а вона моїм асистентом, але, на жаль, через два роки смерть забрала її. У неї була рідкісна хвороба крові, з якою ми досі не навчилися боротися. Так що, будучи блискучим лікарем і хірургом, я не зміг врятувати власну дружину, і це розбило мене. Не буду в подробицях описувати мої подальші п’ять років життя, бо в них було мало радості й світла. Але потім щось у мені змінилося, і я знову знайшов інтерес до життя, але зрозумів, що в Лондоні залишатися більше не можу. Так я і опинився тут.

— Що ж, у вас було доволі насичене й цікаве життя, і незважаючи на велику трагедію, зараз ви виглядаєте цілком щасливим, — підсумував Кріс. — Але одне не вкладається у мене в голові… Ви кажете, що дружина померла тридцять років тому, так скільки ж вам років виходить?

— В минулому місяці мені виповнилося шістдесят два роки, — з усмішкою промовив доктор, очікуючи такого питання.

— Вибачте, — Ентоні потягнувся вперед, щоб краще роздивитися обличчя аптекаря при світлі свічок, — жартуєте, не інакше?

— Ні в якому разі, — засміявся доктор. — Це дійсно мій вік.

— Ви виглядаєте максимум на сорок, а енергії у вас, як у двадцятирічного, — здивувався Кріс, — в чому ж секрет вашої молодості, сер?

— О, бачите, секрет в тому, — аптекар перейшов на шепіт і нахилився вперед, потім зачекав, поки зацікавлені люди нахиляться до нього, уважно слухаючи. — Весь секрет в тому, що я дізнався таємний рецепт еліксиру молодості, того самого, про який мріють навіть королі.

Кілька секунд Клінтон мовчки спостерігав за розширеними очима молодих людей, які навіть забули дихати, а потім, не витримавши, вибухнув сміхом.

— Та я жартую, друзі мої, жартую! — сміючись, продовжив він. — Насправді мій секрет зовсім простий і неймовірно нудний, та й не секрет це взагалі. Лише кілька корисних звичок, яких я регулярно дотримуюся.

— Визнати, ви застали мене зненацька, докторе, — зніяковіло відповів Кріс. — Ви весь цей час вели розмову так серйозно і діловито, що жодних жартів ми точно не очікували в такий момент.

— І все ж, — не відступив від свого Ентоні, — які звички можуть так явно зберегти молодість і сили?

— Ну… — почав перелічувати Клінтон, загинаючи пальці на руці. — Кожен день я обполіскуюся холодною водою, гарячих ванн не практикую взагалі. Потім, щоденні фізичні вправи і прогулянки — це обов’язково. Крім того, я можу дозволити собі хорошу й якісну їжу. В моєму раціоні щодня присутні фрукти, овочі та горіхи. М’ясо їм не часто, але рибу хоча б пару разів на тиждень. Крім того, я створив собі гарні і приємні умови для роботи, позбавивши себе тим самим різних хвилювань і переживань, бо внутрішнє здоров’я теж відображається на вашому тілі. Ну і останнє: я все ж таки лікар, тому і себе лікувати теж не забуваю, й уважно слідкую за своїм станом, щоб не запустити якусь хворобу. Також варто врахувати особливості генетики: у кожного процес дорослішання і старіння відбувається з різною швидкістю. Мабуть, це і весь мій секрет…

— Хм… — почав Кріс, бачачи, що Ентоні мовчить збентежений. — Про такі речі ми б навряд чи подумали, хоча й розуміємо, що в ваших словах, безумовно, є сенс і логіка…

— Але, — усміхнувся доктор, — вам здається, що це не все, так?

— Та ні, просто дивно, як такі прості дії допомогли вам виглядати на двадцять років молодше, — заговорив Тоні.

Раптом всі в кімнаті почули віддалений і настирний стукіт у двері.

❁❁❁

— Та що ж це таке? — засміявся доктор. — І кому ж це так не спиться опівночі, що вирішили завітати до мене?

Клінтон підвівся і спокійним рівним кроком пішов до дверей, а двоє друзів, вирішивши приєднатися до нього, притримуючись один за одного, почали рухатися короткими діагональними перебіжками. Якраз встигли підійти до того моменту, коли аптекар відкрив віконце в дверях і люб'язно привітав пізнього відвідувача.

— Джордж, це ти, чи що? — продовжив Клінтон. — Знову, значить, п’яний у всі двері стукаєш? Немає в мене випивки, старий пройдохо!

— Низько кланяюся і вибачаюсь, вель... вельмишановний містере Клінтон! — похитуючись, ледве заговорив бородатий літній чоловік у старій потріпаній формі вартового. — Благаю, не закривайте тільки це... ваше віконце! Я до вас в терміновій справі, мене спіткала хвороба раптово, і порятунку від неї немає, лише ви один зможете допомогти.

Чоловік втратив рівновагу, і його понесло вперед до сходів, за першу з яких він і зачепився, після чого з криком полетів прямо в двері. Пролунав гучний стук шолома об двері, нагадуючий удар тарана в міські ворота. Від несподіванки Клінтон навіть відскочив від дверей, а його гості, похитавшись, притиснулися до стіни з відкритими ротами. Так всі й простояли кілька ударів серця, після чого Ентоні порушив тишу.

— Помер, чи що?

— Заснув, мабуть, — припустив Кріс, поки доктор почав відкривати двері.

— Двері не піддаються, здається, п’яниця звалився на них з тієї сторони! — припустив доктор. — Нумо, допоможіть, друзі.

Упершись втрьох на двері, вони з зусиллям відсунули їх трохи, щоб можна було просунутися боком, і в цей момент відчули, що тиск з тієї сторони зник. Натомість вони почули черговий багатократний стук, нагадуючий людину, що котиться по сходах униз. Вистрибнувши на поріг, вони побачили лежачого на бруківці вартового.

— Ну от, тепер точно помер, — викрикнув Ентоні, прикривши долонею рот. — Що ж робитимемо?

— Зачекай-но, може, оговтається ще, — відмахнувся аптекар, підбігаючи до лежачої без свідомості людини. — Це для нього не вперше. До того ж у шоломі він, хоч і не вартовий вже давно… Уже у відставці зо п’ять років.

Доктор присів біля постраждалого, і, знявши з голови шолом, поплескав його по обличчю, але той не подав ознак життя. Тоді Клінтон розстебнув старий засмальцьований дублет і сорочку під ним. Приклавши вухо до носа постраждалого, доктор почав слухати і одночасно дивитися на груди.

— Що відбувається, сер? — здивувався діям доктора Ентоні. — Ви що, будете його різати прямо тут? Мені скальпель принести?

— Тихо, зачекай! — шикнув на нього Клінтон. — Не будемо ми тут нікого різати! Помовчи, я перевіряю, чи дихає він… Здається, що серце зупинилося. Так, треба терміново змусити його знову качати кров. Я цим займуся, а ви поки постійте осторонь, тільки мовчки.

Після цих слів доктор став на коліна спереду лежачого і почав наносити удари нижньою частиною кулака, що нагадувало забивання цвяхів молотком, в область грудей. Двоє друзів витріщилися на все, що відбувалося, з відкритими ротами, як раптом ззаду почулися нерівні кроки і чийсь п’яний голос, що наспівував пісню моряків.

Оглянувшись, вони побачили, як до них підходить п’яничка з флягою дешевої наливки в руці. Підійшовши, він зупинився, як укопаний, коли підняв голову і оцінив розгорнуту перед ним картину. Якийсь чоловік в окулярах і ковпаку лупив, мабуть уже мертвого, вартового, а двоє його компаньйонів уважно розглядали нового прибульця. Після цього темноволосий хлопець, похитуючись, приставив палець до губ, натякаючи новоприбулому мовчати, і поманив його до себе рукою. П’яничка ж вирішив не випробовувати долю і, зі словами: «Мене тут не було, я нічого не бачив», — поспішно відступив у зворотний бік, зі швидкістю, якій би позаздрили стародавні грецькі олімпійці.

В ту ж мить постраждалий охоронець у відставці прийшов до тями, кашляючи, він вдихнув повітря і витріщив очі.

— Де це я, га? — почав водити він наляканими очима, від доктора до молодих людей. — А ви що тут робите, містер Клінтон?

— Я тут живу, Джордж, — підвівшись, відповів аптекар, потираючи руку. — А ось що ти тут забув, для мене загадка. Якщо забув, то нагадаю, що кілька хвилин тому ти стукав у мої двері, запевняючи, що хворий, і лише я можу тобі допомогти.

— Ах, ну так, — підскочив, похитуючись, постраждалий і почав застібати сорочку. — Я ж хотів у вас грошей попросити, бо ж і елю нема за що купити! Стара карга останні мідяки забрала, а до наступної платні ще тиждень. А якщо грошей не дасте, то хоч спирту налийте вашого, вже не відмовте нужденному, благаю.

Наступні кілька секунд стояла мертва тиша, і двом друзям здалося, що доктор зараз накинеться на п’яничку з кулаками. Але до їхнього здивування той мовчки пішов у дім, вказуючи охоронцю пальцем залишитись тут і почекати. Через хвилину Клінтон вийшов з глиняним глечиком і простягнув його охоронцю.

— Ось тобі бренді, вип’єш за моє здоров’я, а тепер залиш нас у спокої, — сказав доктор.

— Бренді? — здивувався старий, округливши очі. — Ось це подарунок, що треба, вік не забуду. Від душі дякую і зараз же йду. Доброї ночі вам, панове.

Старий, похитуючись, покрокував по вулиці, на ходу відкриваючи глечик для негайної дегустації напою.

— А ви впевнені, сер, що це правильне рішення? — насторожено запитав Кріс. — Він же потім знову повернеться.

— О, це навряд чи, мої друзі, — хитро посміхнувся доктор. — Бачите, я йому в бренді підсипав щіпку солі Епсома і порошок подрібненого ревеню, тож найближчі кілька днів його чекає часта діарея.

— Хто-хто його чекає? — не зрозумів Ентоні.

— Ну… як би це делікатно пояснити, рідкий і частий пронос, — сказав Клінтон, але, помітивши, що вираз обличчя Тоні не змінився, додав: — Пронесе його, сильно і не раз. Буде в нужник бігати часто.

— А, ось воно що! — із реготом вигукнув Ентоні. — Ну, оце ви видали, сер! Ви ще той хитрун і жартівник.

— Ну, в моїй роботі рідко буває щось веселе, ось і доводиться шукати веселощі самому, — розвів руками аптекар.

— Авжеж, такі веселощі той старий запам’ятає надовго і точно до вас вже не прийде без вагомої причини, — засміявся Кріс. — Ну що ж, мабуть, поїдемо додому, час уже пізній, та й вам відпочивати пора.

— Це точно, — підтвердив Ентоні. — А то ще й нам чого підсипати надумаєте, для жарту.

Вдосталь посміявшись і поговоривши ще кілька хвилин, друзі не без труднощів вскочили на коней. Попрощавшись з доктором і пообіцявши обов’язково ще якось заскочити, вони поскакали до маєтку Редкліффів. Оглядати новий будинок Ентоні домовились уже завтра.

⊱━⊰❁⊱━⊰