Мисливці на нечисть

Люби свого сусіда, як рідного брата. Коли він прийде до тебе і попросить хліба, або ж щіпку солі — не відмовляй йому, а дай вдвічі більше, що б він не попросив. А якщо образить тебе чи вкраде щось — не гнівайся, а прости його, і буде тобі спасіння.

Слова з проповіді йоркських священників.

Наступного дня Крістофер і Ентоні ледве прийшли до тями до обіду після вчорашніх пригод з настоянками доктора Клінтона. Тим не менше, вони вирішили поїхати в місто, щоб оглянути будинок. Товариші швидко поснідали, хоча це більше нагадувало обід, обговорюючи вчорашні події з Елізабет, яка, судячи з усього, не надто вірила їхнім розповідям, особливо після того, як побачила їх вночі, ледь тримаючимися на ногах від випивки. Закінчивши пізній сніданок, друзі поспішили в дорогу, пообіцявши Елізабет повернутися сьогодні раніше і в абсолютно тверезому стані. Як тільки вони перетнули міські ворота, стало зрозуміло, що відбувається щось незвичайне. Повсюди сновигали натовпи людей, більшість з яких рухалася в бік площі. Майже на кожному провулку глашатаї гучно оголошували про наближений виступ інквізитора Франческо Мороне, який зі своїм загоном прибув з Лондона кілька годин тому. Інквізитори приїхали до столиці раніше, за благословенням самого Папи, прямо з Ватикану. Папа обґрунтував своє рішення тим, що їхній орден досяг значних успіхів в знищенні нечисті завдяки багатому досвіду часів полювання на відьом. Однак король Англії чудово розумів, що за цим жестом доброї волі ховається підступний план. Папа давно прагнув зміцнити свій вплив на островах, викорінити протестантську віру і звернути населення в католицизм, одночасно витягуючи золото та ресурси. Але після катастрофи, що змусила всіх занепокоїтись, на кону стояло саме виживання. Злякані дворяни наполягли на прийнятті допомоги. «Хай краще буде менше зло», – поговорювали вони.

На міській площі зібрався величезний натовп. Незабаром з'явився єпископ, оточений воїнами-захисниками, священниками та помічниками. Це був чоловік років п’ятдесяти, з пронизливими темно-карими очима, чорною борідкою і вусами. Він став коло заздалегідь підготовленої дерев’яної кафедри, встановленої між двох хрестів. Оглянувши зібраних пильним поглядом, єпископ почав свою промову. Він розповів, що після чуми, яку назвав покаранням за гріхи людства, по всій Європі розповсюдилися нечисть і чудовиська, про яких раніше ніхто не чув.

Інквізиція разом з армією знищила велику частину нежиті, але на її місце з’являються нові загрози. Вампіри ховаються в містах, ліси переповнені перевертнями, лісовиками, кікіморами та іншими тварюками, а по цвинтарях шастають гулі. Єпископ закликав усіх до пильності та співпраці у боротьбі зі злом. При цьому він намагався не ображати місцевих протестантів, але підкреслив, що воїни інквізиції під покровительством Папи знищили більше створінь темряви, ніж інші християнські країни, не кажучи вже про нехристиянські.

Єпископ повідомив, що срібне озброєння та кулі, освячені святою водою, набагато ефективніші проти нечисті. Він також оголосив, що інквізитори привезли озброєння та боєприпаси, які, за благословенням Папи, були передані в кілька найбільших міст Англії, зокрема й у Йорк. Завершивши свою промову, єпископ благословив народ по-своєму і поспішно пішов до Йоркського Мінстера – головного собору міста, де його чекала трапеза, організована місцевим архієпископом.

Почуте справило сильне враження на Крістофера. Він остаточно переконався, що хоче присвятити себе боротьбі з нечистю. Після смерті сестри його серце розривалося від гніву та ненависті до чудовиськ, і тепер він твердо вирішив зайнятися їхнім винищенням. Ентоні поділяв його бажання. Помітивши в натовпі шерифа, який очолював розвантаження зброї, друзі вирушили до нього.

— Вітаємо, містере Мерфі, — заговорив першим Крістофер. — Бачу, у ваших людей тепер досить зброї, щоб захистити не лише місто, а й навколишні села, вірно?

— А, це знову ви, молоді панове, — з нещирою усмішкою привітав шериф. — Як у вас облаштування нового дому? Вже оселилися? Щодо зброї, то ви праві. Але, на жаль, людей у нас все ще мало. Навряд чи я зможу допомогти комусь за межами міста.

— От як? — зрадів Крістофер, очікуючи такої відповіді. — Тоді ми могли б допомогти. Я планую відкрити агентство, щоб займатися порятунком людей з місць, переповнених нечистю, і її винищенням. Я знайду й підготую людей, а від вас мені потрібна лише зброя.

— Пф! Агентство? — шериф не втримався від сміху. — Ви, юнці, з розуму зійшли? Куди вам змагатися з нечистю? Вас розірвуть уже в перший день! Хто вас найме? Думаєте, вбивши одну тварюку на подвір'ї, ви стали мисливцями на нечисть?

— Взагалі-то, — холодно відповів Крістофер, — вчора ми з Ентоні вбили ще одну тварюку на західному кладовищі і врятували жінку. Наскільки мені відомо, дві інші жінки просили вашої допомоги, але ви навіть пальцем не поворухнули.

— Тихіше, панове, — зауважив шериф, помітивши, що розмова привернула увагу роззяв. — Не варто лякати людей байками. Так, я в курсі. Прачка Лілі вже встигла поскаржитися на мене. Але я відповідаю за безпеку людей у місті. У мене не вистачає солдатів. Нехай цим займається король.

— Але дозвольте! — обурився Ентоні. — А що з мисливцями, рибалками, землевласниками? Якщо нічого не робити, населення зменшиться ще більше!

— Нехай знайдуть інше заняття або молять короля про допомогу, — розлютився шериф. — А ви забудьте про агентство. Вас уб’ють, а мене зроблять крайнім. До того ж, дозвіл на таке може дати лише король або цей уповноважений інквізитор.

— Тобто, якщо єпископ Мороне схвалить мій план, я зможу відкрити агентство? — уточнив Крістофер.

— Так, звичайно! — з задоволеною усмішкою відповів шериф, впевнений, що Крістофер не отримає схвалення. — Всього доброго, панове.

— І вам, містере Мерфі, — відповів Крістофер, повертаючись до друга. — Ну що, поїхали дивитися будинок?

— Так, поїхали, — погодився Ентоні. — З цими пригодами я зовсім забув.

Взявши під вуздечки своїх коней, друзі вирушили в бік провулка чинбарів, пробираючись через густий натовп.

❁❁❁

Прибувши на місце призначення, друзі залишили коней у маленькому закритому дворі між новим будинком Ентоні та сусідською будівлею. На лавці біля сусідського будинку сидів той самий старий чоловік, що зустрічав Тоні минулого разу.

— Доброго вам здоров’я, панове, — дід кивнув головою. — Невже таки вдалося вирвати будинок із ціпких рук нашого славетного шерифа? Тепер, значить, будемо сусідами.

— І вам доброго, дідусю, — відгукнувся Ентоні, шукаючи по кишенях ключ. — Вирвали, як є. Тепер огляну все тут, що до чого, а там, якщо мій друг з переляку не втече, то й підлатаємо все, що треба. Так що, може, й буду вам сусідом.

— Ну, обіцяти нічого не буду, — пожартував Кріс, — я до такої роботи не привчений.

— А, ну про це не хвилюйтеся, — махнув рукою старий. — Я з Луїзою добре спілкувався, вона мені про будинок все розповіла, та й бував я в ньому не раз, так що заощаджу вам кілька годин. Стіни міцні, тільки тріщини замазати б, ну й пофарбувати, щоб вигляд був. Підлога хороша в будинку, дерев’яна, тільки кілька дошок підгнили. Що ще… Ну, піч і димар почистити б від сажі… А найголовніше — на горище заглянути, подивитись, чи не затекла там вода. Луїза минулої осені солому поміняла, але краще перевірити перед осінніми дощами.

— Ой, та хіба мало роботи? — Ентоні провів рукою по потилиці. — Тижнів зо два доведеться попрацювати…

— Та де там, і за тиждень можна впоратися, — засміявся дід. — Ще й до вікон подивимося, і двері змастимо. Я й допоможу, коли покличете, тітці вашій-то часто допомагав.

— А що, цілком розумно, — підтримав Кріс. — Людина тут живе і все знає, а ми з тобою такого не робили, то нехай дідусь і допоможе. За майстра в нас буде, а ми вже матеріали доставимо і зробимо, що треба. Як вас звати?

— Джозеф, але всі кличуть мене просто Джо. Рибалкою все життя був, а тепер вже вік не той, щоб у море ходити, — усміхнувся дід. — Та й небезпечно зараз з міста виходити через цих чудовиськ.

— Це правда, — махнув рукою Ентоні. — Нечисті розповзлося всякої після чуми, щоб її! Але ми тут скоро порядок наведемо. Якщо шерифу до людей діла немає, відкриємо ось агентство, зберемо команду і почнемо тоді винищувати цю погань всю до останньої.

Дід кілька секунд дивився на друзів, моргаючи з неприхованим здивуванням, але потім лише повів плечима і усміхнувся.

— Ну, це справа серйозна і небезпечна, — заговорив старий. — Ви вже подумайте гарненько, щоб не сталося лиха з вами. Адже чутки по корчмах ходять, що мертві майже половину стражників перегризли і гвардійців чимало. А до того ж, вчора лісник розповідав, що в ліс він більше ні ногою. По ночах під його оселею, на околиці лісу, звір якийсь зачастив шастати і майно псувати, а зранку тільки подряпини від кігтів та сліди вовчі залишалися. Спробував він пасток наставити, а зранку їх зламані під дверима знайшов. Тоді вирішив вовчу яму викопати та на дно коли вкопати, а зверху прикрив гілками і травою, як і росла там. І краще, каже, того б не робив, може, тоді й не посивів би з жінкою за ніч.

Повідав лісник, що як ніч настала, знову тварюка прийшла до них на подвір’я. Порившись по околиці, вона й до дому підійшла, та в яму одразу втрапила. Але, видно, не вовк це був, раз у ямі не помер… Тварюка загарчала і завила, мабуть, сильно поранена була, а потім тиша настала глуха. Лісник з жінкою біля дверей затихли, вуха приклали, ну і слухають. Зрадів вже страшно лісник, подумав, що вбив погань, але тут як вдарить у двері щось, як тараном — їх двох аж на підлогу відкинуло. Пхе-кхе-кхе…

❁❁❁

Старий Джо перервав розповідь і заходився старечим кашлем, показуючи пальцем на флягу Ентоні. Хлопець швидко подав її діду, і той жадібно почав поглинати… воду?!

— Пффе, — старий повернувся в бік і виплюнув воду на землю. — Та ти що, синку, це ж звичайна вода? Куди мені воду при такому кашлі? Вина, що ж, немає у таких панів?

— Ми тут сьогодні всього на кілька годин по справах, дідусю, — усміхнувся Кріс, розкусивши хитрого стариганя. — Ви вже вибачте, міцного не прихопили. Здогадуюсь, що без вина історію ви розповісти до кінця не зможете?

— Ніяк, синку, — розвів руками дід. — Горло вже зовсім старече.

— Тоді давайте до будинку зайдемо, оглянемо все, роботу сплануємо, — запропонував Кріс. — Може, знайдемо в запасах тітки пляшку яку, тоді й почастуємо вас. По руках?

— Чому ж не по руках, пішли!

Ентоні відкрив двері й увійшов першим, решта не поспішаючи послідувала за ним. Всередині було прохолодно, але не сиро, а це вже був хороший знак. Будинок був чистим і прибраним, меблі ті самі й на тому ж місці, де їх пам’ятав Тоні, коли жив тут у дитинстві. На мить його охопили спогади, смуток і жаль про ті світлі часи, наповнені теплом, любов’ю, чесною працею і гарячим цибулевим супом. Хлопець і не задумувався, як добре він жив, і, незважаючи на відсутність батьків, у нього було хороше дитинство в достатку.

По щоці пробігла самотня сльоза, і, закривши очі, Ентоні вирішив, що подбає про будинок в будь-якому випадку, навіть якщо не буде в ньому жити. Хоча б заради пам’яті про тітку Луїзу.

Друзі разом з незамовкаючим дідом обійшли всі кімнати, піднялися на горище, де знайшли кілька вологих дощок. Тому вирішили, що першим ділом візьмуться за дах. Після цього втрьох вони спустилися до підвалу з великою кількістю стелажів і полиць, на яких виявили безліч керамічних горщиків і пляшок.

— Ого, тут запасів на всю зиму для трьох вистачить, — оцінив льох Кріс.

— Це точно. Тітонька завжди любила заготовляти «про запас», — усміхнувся Ентоні. — Джему лишень скільки, а соку всіх сортів і видів — ось скільки. Як зараз пам’ятаю смак березового соку, а його добути було складніше за все. Я з тіткою для цього навесні ходив «точити» в березовий гай за містом.

Трійця з цікавістю розглядала горщики і пляшки, поки Ентоні не побачив невелику пляшку сидру. Переглянувшись між собою, вони, без зайвих слів, вийшли з підвалу і направились в загальну кімнату зі столом і лавкою.

Тоні дістав із старого буфету три глиняні кухлі, а Кріс в цей момент відкрив посудину, звільняючи міцний кислий яблучний аромат з ув’язнення. Розливши напій по посудинам, вони підняли їх в пам’ять про добру господарку цього дому і випили за один раз.

Задоволений старий, на радощах, оголосив, що пригадав продовження історії лісника, так що друзі запалили єдину на столі свічку і почали з цікавістю його слухати.

❁❁❁

— Отже, казав я, що хтось у двері вдарив, так, що лісник з жінкою попадали! А з того боку шум — як загарчить, та знову в двері, як гримне. Не померла тварюка в вовчій ямі, а ще сильніше розлютилася. Лісник вирішив, що це ведмідь був, мабуть, з пустоші до них у ліс забрів, адже хто ще так міг у двері дертись? Ну, загалом, звір ще раз десять у двері лупив, але лісник-то не дурень, він же знав, де будинок побудував. От і двері міцні з дуба поставив, та засуви ковані три штуки зробив. Але й звір не здавався: пішов до найближчого вікна. А вікна посаджені високо, та й з решітками — на всяк випадок, адже й розбійників лісник передбачив. Та тільки звір міцніший за людей виявився. Жінка вирішила подивитися в вікно, щоб роздивитися чудо, а тут у нього як стукне — аж скло повилітало! Жінка лісника знову від страху на підлогу впала і обімліла, а лісник подивився у вікно — а там дві лапи здорові, оброслі хутром, за грати вчепились і давай їх гнути та вивертати. Туди-сюди — і решітки кованої, як і не було, а тварюка тут же і в дім потяглася. Тоді лісник і посивів, каже, коли величезна вовча морда з червоними очима і здоровенними іклами у вікні з’явилася.

— То що ж це, — здивовано вигукнув Ентоні, — виходить, перевертень напав на них?

— Саме він, — відповів дід, — і дуже хитрий попався. Зараз розповім, що натворив! Лісник, як у ступорі, стояв, не відриваючи погляду, поки тварюка ковзала і намагалася просунутися. Але вікно-то вузьке для її черева виявилось. Тут вже і лісник прийшов до тями: підняв рушницю, та як вистрелив — аж жінка обімлівша вскочила, а кімнату димом затягнуло. Видихнув тоді господар дому з полегшенням, але рано, бо перевертень зовсім не помер. Почав звір навколо дому ганяти, та на стіни стрибати. А ззаду домівки діжки стояли, якраз під стіною. Ну, здогадались ви, мабуть, що сірий на них заліз, а там уже й до даху рукою подати… Е-е, ну тобто лапою подати, мабуть. Поки лісник жінку заспокоював, тварюка вже на горище проломилася з риком страшним, трапезу передчуваючи.

Тоді жінка лісника миттєво підбадьорилася, згадавши, що в коридорі є лаз до підвалу, і рвонула туди. Ну, а її чоловік, не думаючи довго, за нею помчав. Підняли кришку господарі, та так вниз і пострибали, забувши про сходи. Добре хоч не глибоко там у них, не розбились. Лісник підскочив відразу і засувку за собою закрив.

Пощастило їм тоді сильно, скажу я вам, хлопці. Добре, що тварюка на другому поверсі затрималась трохи, та й люк був з тих самих дощок, що й підлога в коридорі — тому бестія його не помітила. Носилась нечиста по дому, як угоріла, все ламала, гарчала страшно і фиркала. Так лісник із жінкою і просиділи, тремтячи, в тому підвалі до світанку, поки тварюка металася над головами.

А потім все стихло, як і не було… Але господарі не поспішали виходити, так сильно налякались за ніч. Покимарили ще на мішках, десь до обіду.

До слова, жінка у лісника не дурна виявилась зовсім, начитана, значить. У лісі-то справ мало було, от вона і з книжками сиділа днями. В підвалі згадала, що натрапляла на різні історії та міфи про всяких перевертнів і іншу нечисть лісову. Розповіла вона чоловікові, що ці паскуди можуть бродити тільки вночі та на повний місяць, а зі сходом сонця або в людей обертаються, або в лігво своє зариваються — від сонечка, мовляв, подалі. От і сказала йому, мовляв, вже безпечно, хай вийде, оглянеться навкруги.

Лісник грамоти не вчився і таких книжок не читав, от і послав жінку з її ідеєю туди, де сонечко не світить. Але вона хоробрості набралась і сама до засувки полізла, так що чоловікові не було куди подітись — довелося виходити.

Ну, загалом, жінка його мала рацію — потвори, і слід зник. Та тільки легше від цього нікому не стало, бо їхній будинок уже й будинком не назвеш. Все, що можна було розбити, перевертень розбив. Що міг, то порвав і поламав. Лише стіни, вважайте, і залишились. Дивляться, а двері навстіж відкриті. Видно, тварюка засув відсунула і спокійно вийшла. Закрив лісник двері за звичкою, дивиться — а на них видряпано щось. Тут і жінка підбігла, подивилась і відразу вголос прочитала: «Вечірком повернуся». І все.

❁❁❁

— Та як же так, діду, — ляснув по столу Ентоні долонею і потягнувся наливати вже третій кухоль. — Хочеш, щоб ми в такі казки повірили? Ми не малі діти вже. Звідки це перевертень писати навчився?

— Та що я, брехати, по-вашому, стану? — ображено відповів дід. — Я вам усе як є кажу. Від самого лісника вчора в корчмі почув.

— І в якій же то корчмі? — прискіпливо подивився Кріс, приймаючи від Ентоні наповнений кухоль. — Не в «Іржавій підкові», часом? Або в «Розпусній дівці» через вулицю?

— Та ні, куди там, — махнув рукою дід. — «Підкова» занадто дорога стала, а «Дівка» і взагалі зачинена. Рудий Едді, корчмар, помер від чуми, а новий власник ще не знайшовся. Цю історію я почув у шинку старого Рідлі — «Біля дірявого корита». Ель там що треба.

— Біля розбитого, а не дірявого, гадаю, — кивнув Кріс. — Ель справді там відмінний.

— Ну, то як там закінчилась та історія з лісником? — нетерпляче спитав захмелілий Ентоні. — З’їв лісника той перевертень-учений разом з його жінкою чи як?

— Та як же з’їв-но, — засміявся Джо. — Кажу ж, він вчора сам і розповів цю історію. Голова вся сива, а місяць тому тільки скроні сріблом поблискували. А як усе закінчилось, питаєте? Та тут не важко здогадатись! Ясно ж, що вечора вдома ніхто не чекав: зібрали всі уцілілі пожитки і цінності, та й дали драла в місто. Зараз у батьків його жінки відсиджуються, а що робити? Шерифа просили розібратись, та діла мало... Самі знаєте, як він усім відповідає.

— Ось же гад! — Ентоні знову гримнув по столу, але вже кулаком. — Теж мені захисник народу знайшовся. І хто його обирав взагалі?

— Та ніхто й не обирав, — хмикнув дід. — Він сам себе вибрав: гроші заніс куди треба, обіцянки пороздавав усім. Ну а тепер жирує і в вус не дує.

— Ну візьмемося ми скоро за чудовиськ цих і за перевертнів також! — відповів Ентоні.

У цей момент в двері вимогливо постукали, і всі троє, що сиділи за столом, мимоволі підскочили від несподіванки, а старий навіть гикнув.

— Ви що, панове, ще гостей пізніх чекаєте? — спитав Джо, знову гикнувши.

— Цікаво, кого це до нас занесло в першу ж ніч? — озирнувся на двері Кріс, встаючи.

— Ось зараз і дізнаюсь! — запевнив їх Ентоні і направився до дверей.

Відкривши їх, юнак розгледів у світлі місяця трьох чоловіків середнього віку, кремезної статури і з бандитським виглядом. Той, що стояв ближче до дверей, з виголеною головою, дводенною щетиною і сережкою у вусі, окинув Тоні злісним поглядом.

— Це ти, виходить, те щеня, що наш дім заграбастало? — спитав він, наблизившись до юнака. — Ну?

— Я власник цього дому, все вірно, — спокійно відповів Ентоні, звиклий до різних людей і ситуацій під час служби в замку. — А ви з друзями, мабуть, заблукали. Трактир в іншому напрямку.

— Ага, ну зрозуміло, — криво посміхнувся лисий, оглянувши своїх товаришів. — Значить, відразу по-поганому захотів. Хай так, нам навіть легше: менше балаканини буде.

❁❁❁

Лисий повернувся в інший бік і, різко розвернувшись назад до Ентоні, наніс потужний хук правою, влучивши парубку під ліве око. Тіло юнака по інерції відкинуло до стіни коридору, яка й врятувала його від падіння, надавши опори. Ентоні люто заревів, розсердившись на себе за те, що не передбачив такого простого повороту подій, і рвонув до грубіяна. Але той виявився досить швидким і, схопившись руками за дверний отвір, наніс прямий удар ногою парубку в живіт, відкинувши його на підлогу під стіну.

Лисий одразу ж увійшов всередину і, повернувшись до кімнати... отримав такий самий удар ногою в груди від підоспілого на допомогу Кріса. Бандит з сережкою полетів до стіни, задихаючись, а на його місце протиснувся другий бородатий розбійник зі шрамом на лобі, явно залишеним лезом ножа, і вступив у бійку з Крісом, розмінюючись ударами.

Ентоні, тримаючись за стіну, почав підніматися в німій люті, озираючись навколо правим, не заплившим оком, шукаючи кривдника. Лисий, отримавши точний удар у сонячне сплетіння, закашлявся і поспіхом вискочив з дому, ляснувши по плечу третього спільника, щоб той його прикрив. Кремезний чолов’яга з каштановим засмальцьованим волоссям, в одній лише сорочці та потертих моряцьких штанях, кинувся до Ентоні з дурною посмішкою. Але одразу був змушений відступити і перейти до глухої оборони від несподівано посипаних на нього шквалів потужних ударів розгніваного противника, який дивився на нього з-під лоба одним оком. Спочатку велетень успішно ухилявся і відскакував, але, вирішивши, що його супротивник втомився або, як би сказали поети, «вигорів», він зупинився, щоб провести контратаку.

Але грабіжник недооцінив витривалість і лють свого опонента. Пропустивши прямий удар у ніс, він втратив темп і рівновагу. Негайно після цього у нього влучили два потужні бокові удари по щелепі з обох боків, а на завершення бандюк отримав нищівний аперкот, від якого його зуби клацнули, як дзвін копит по бруківці . Чолов’яга відлетів назад і впав без свідомості.

Лисий товариш, побачивши, що противник занадто лютує, потягнувся до халяви і, витягнувши короткий ніж, повільно пішов на зустріч Ентоні.

Противник Кріса виявився досить досвідченим бійцем, тому хлопець застосовував всі свої навички кулачного бою, отримані в юності на тренуваннях з батьком. Незважаючи на хорошу фізичну форму, цього виявилося недостатньо: юнак вже пропустив пару сильних ударів по скроні і печінці. Противник методично тіснив його назад, і невдовзі Кріс зрозумів навіщо, коли правою ногою зачепився за поріг, що веде до спальні.

Юнак похитнувся, втратив баланс, і наступний удар ногою відправив його в короткий політ. Але приземлення виявилося м'яким: він впав прямо на старе ліжко, зламавши пару ніжок. Бородатий опонент влетів до кімнати слідом і вже збирався добити лежачого противника, як раптом витріщив очі і припав на одне коліно. За його спиною стояв старий з ополоником у руці, яким тут же знову стукнув здорованя по потилиці — так, що той впав без свідомості.

— Ти що, друже, покимарити вирішив, поки старий Джо негідників провчає? — засміявся дід.

— От спасибі, допоміг! — вскочив Кріс і ринувся з кімнати. — А тепер треба Ентоні рятувати!

Вибігши на вулицю, Кріс різко зупинився, побачивши неприємну картину. Лисий здоровань, тримаючи ніж оберненим хватом, тіснив до стіни Ентоні, який намотав на ліву руку шкіряний ремінь для захисту від леза. Бандит, помітивши новоприбулого супротивника, злим голосом вилаявся і, перехопивши ніж у прямий хват, різкими рухами відтиснув Тоні в кут.

— А ну не лізь, а то зараз приріжу твого приятеля, — заревів лисий, плюючись слиною. — Ні кроку більше, чуєш?

Кріс зупинився і пильно подивився в очі ворогу. Раптом він відступив, розвернувся і побіг до дому.

— Ну от, інша справа! Не надто хоробрий у тебе товариш, — розсміявся лисий, а потім спокійно повернувся до Ентоні. — Тепер ти, шмаркач! Слухай уважно: дім доведеться переписати. Завтра прийде один сеньйор з правником у круглих, як пенні окулярах,і дасть документи. Підпишеш! Інакше руки повиламуємо тобі і твоєму боягузливому другу. Зрозумів?

— Це йому руки повиламуєте? — усміхнувся Ентоні, киваючи бандиту за плече.

Бандит здивовано оглянувся і, всього в двох кроках позаду себе, побачив Кріса з опущеною кочергою в руці.

— Зараз я тобі підпишу документ! — сказав той і, використавши свої фехтувальні навички, зробив стрімкий випад, вдаривши кочергою в класичному уколі, як шпагою, прямо між очей.

Очі лисого звелися до перенісся, а потім він впав на спину, не видавши жодного звуку.

— Ну ти як, цілий? — Кріс подивився на Ентоні.

— Та цілий я, не рахуючи ока. Але ось душа страждає! — відповів Тоні і, помітивши здивований погляд друга, продовжив: — Виходить, ти двох бандитів побив, а я тільки одного. Образливо, знаєш!

— Ти що, думав, я гірший боєць? — обурився Кріс. — Але, щоб твоїй душечці стало легше, знай, що першого здорованя в домі відмудохав старий ополоником твоєї тітки.

— Ха-ха, от же дає дід! Не тільки в господарстві нам допоміг, га? — засміявся Ентоні. — А ти, бачу, її кочергою добре управився. Треба тітоньці спасибі сказати, так?

— Ага, — хмикнув товариш, оглядаючись навколо. — Певно, це не прості бандити, а підіслані кимось вимагачі. Треба їх допитати, але спершу обшукаємо й зв'яжемо.

— Ей, Джо! — покликав діда Кріс. — Мотузка у тебе є яка?

— Льняна нитка для рибальських сіток є, в надлишку, — відповів дід, вийшовши з дому, все ще тримаючи ополоник.

— Підійде. Візьми моток побільше! — сказав юнак у відповідь, обшукуючи кишені лисого злочинця.

❁❁❁

Раніше того ж дня, коли стрілка астрономічного годинника, що був головною гордістю шерифа, ледве минула полудень, у корчмі «Потертий капелюх», розташованій у південній частині міста, вже зібралося чимало відвідувачів. Ватажок місцевої банди грабіжників і здирників — лисий чоловік із сережкою в вусі, на прізвисько Пірат — пробрався між відвідувачами, не соромлячись використовувати лікті й широкі плечі, щоб розштовхувати некмітливих роззяв на своєму шляху. Не озираючись ані разу, впевнений у собі боєць підійшов до столика в кутку закладу й сів на лавці, спиною до стіни.

До нього миттєво підбіг хлопчисько, що працював на розносі, й, ввічливо вклонившись, прийняв звичне для цього клієнта замовлення — кухоль холодного елю з нового барила. Потім хлопчина поспішив до корчмаря, бо добре знав, що цей відвідувач терпінням не відзначається. Але, як виявилось, недостатньо швидко: за що тут же смачно відхопив потиличника.

Не минуло й хвилини, як до столика бандюги підійшов особисто корчмар і, усміхаючись, поставив перед ним дерев'яний кухоль, повний до країв з білою піною.

— Це за рахунок закладу, Джонні, платити не треба! — пролепетав корчмар із круглим, вгодованим обличчям і дивовижно високим голосом.

— А я й не збирався, — потягнув із кухля той, навіть не поглянувши на господаря корчми. — Це ти мені платиш, друже. За захист, значить, від всяких, мм... непередбачених обставин і нещасних випадків, виходить. Мої хлопці невтомно охороняють твою забігайлівку. Без них, дивись, «Капелюх» твій зовсім би продірявився, га?

Джонні засміявся, задоволений власним жартом щодо назви корчми, і навіть подумав, що розповість його сьогодні друзям.

— Вартують, значить, і життям ризикують, а від господаря, кажуть, що і подяки жодного разу не чули. Неприємно якось, га?

— Та я ж... — корчмар, вже жалкуючи, що підійшов сюди особисто, хотів нагадати, що регулярно висловлює подяку у вигляді щомісячних виплат. Або, як це називав Джонні, «благодійних пожертвувань на потреби сторожів порядку». Але передумав. — Дякую вам величезне, без вас і справді б пропали!

— Та на що мені твоє дякую, от дурень, — глузливо усміхнувся той у відповідь і, відпивши елю, продовжив: — Ти б хлопцям краще по кухлю елю поставив сьогодні ввечері. Ось таку подяку вони б оцінили, розумієш?

— А, так це не питання! — ляснув у долоні спітнілий власник. — Нехай приходять ввечері, пригостимо з задоволенням.

— Ну, ще б пак, звісно, не питання! — хмикнув Пірат. — Ти б мені тут ще питання позадавав. А ель сьогодні нічого так...

— Зараз скажу малому, щоб приніс ще один кухоль, — зрадів завершенню розмови корчмар.

— Угу, і щоб похолодніше, — буркнув у відповідь лисий. Потім, помітивши, як до його столика наближається чоловік у фіолетовому кафтані, махнув власникові рукою. — Гаразд, провалюй. Бо зараз серйозні люди говорити будуть. Корчмар поспішно почав йти до стійки, але його за руку зупинив щойно прийшлий статний чоловік років п'ятдесяти, з короткою борідкою і тонкими вусами.

— Вина доброго за той столик, — вказав він на кутній столик, де сидів Джонні. — І їжі пристойної. Що у вас сьогодні взагалі подають гаряче?

— Ну, сьогодні у нас відмінна печеня з гусачком молоденьким і гарніром, також цибулевий суп. А ще ось-ось і баранячі реберця поспіють, з нашим фірмовим соусом з...

— Давайте печеню, та швидше,вже постарайтеся, — поквапив його чоловік і попрямував до столу, де чекав ватажок бандитів.

Джонні підвівся з-за столу, чемно привітав гостя поклоном і знову сів, коли той граціозно опустився напроти з ідеально прямою спиною, що виказувало в ньому аристократа.

— Як ваші справи, сеньйоре Роша? — підлещуючись, запитав бандит, щоб порушити незручну мить тиші.

— Мої справи йдуть добре, чого не скажеш про твої, якщо вірити чуткам, — холодно відповів смуглявий Роша, пронизливо свердлячи співрозмовника поглядом. — Ти справді прирізав того купчину? Я ж давав чіткі вказівки: велів лише налякати його, щоб він погодився поступитись мені своєю лавкою. А тепер його вдова здійняла шум, який кидає тінь на моє славне ім’я. Що мені з цим робити, як ти думаєш?

— Та там таке сталося, — зблід Джонні. — Упертий виявився купець. Ну, Салага, мій боєць, для більшого ефекту хотів його дряпнути легенько, а той на нього накинувся, і ножем весь живіт розпоров.

— Та чхати мені, що ви там хотіли! — зашипів сеньйор, вдаривши кулаком по столу. — Ти виправиш свою помилку зараз же. Зробиш точнісінько так, як я скажу, а якщо ні, то за купцем підеш слідом.

— Ну що ж ви, сеньйоре Роша, навіщо одразу погрожувати? — відповів лисий, не так впевнено, як хотів. — Я не звик до таких розмов...

— Та мені чхати хотілось, до чого ти звик, пацюче, — ще холодніше відчитав він. — Ти що, думаєш, що парочка недоумків з твоєї дрібної банди, що зараз сидить коло корчми, тобі допоможе? Або ти, може, на свої сили так розраховуєш? Подивися-но, ось там, біля ліхтаря.

Джонні швидко глянув у вказану точку й нервово заметушився на лавці, впізнавши стоячого там чоловіка в чорному пальто з високим піднятим коміром і в чорному трикутному капелюсі. Це був без сумніву Пауль — особистий охоронець сеньйора і найманий вбивця, якого Роша привіз з Португалії. Для чого вони сюди приперлися, Джонні напевно не знав, а чутки ходили різні, іноді навіть казкові. Але було зрозуміло одне: цей аристократ і купець привіз з собою купу грошей і відразу влився в кримінальний світ міста, підкупивши, як говорили, навіть шерифа.

А де робляться великі темні справи, там і потрібні спеціальні люди, що готові на ризик і не ставлять зайвих запитань. Джонні був одним з таких людей і сам прийшов до Роші на поклон. Там він одразу отримав посаду «посередника в комунікаціях з місцевими торговцями та дрібними ділками», а також сумісно «кришував» кілька закладів і підробляв «агентом кредиторів» — простіше кажучи, займався грабіжництвом та вимаганням, але «в межах закону».

Лисий шахрай зібрав невелику, але вмілу банду. У неї входили двоє найближчих товаришів, з якими він зійшовся, відсидівши рік у міській тюрмі за бійку з пограбуванням, а також троє здорових парубків для менш відповідальної роботи. Але навіть при своєму багатому досвіді і навичках він почав нервувати, знаходячись поруч з Паулем. Майже кожен пацюк у місті знав, на що здатна ця людина, яка майстерно володіє двома кинджалами.

Пауль, завдяки рекомендаціям Роші, швидко став відомим і затребуваним професіоналом у місті. Казали, що в перший же тиждень після приїзду він показав себе з найкращої сторони. Але, звісно, це викликало заздрість у місцевих головорізів, які вирішили позбутися конкурента.

Як виявилося, не вдало. Казали, що якось вночі троє вбивць напали на Пауля біля контори Роші — і всі троє загинули на місці. А на ранок у місті знайшли ще чотирьох зарізаних чоловіків — друзів тих, хто напав на Пауля.

Стук від поставленої на стіл запашної страви і дзвін скляного келиха, вивели Джонні з важких роздумів.

— Гаразд, не бійся вже так, — махнув рукою сеньйор у фіолетовому кафтані, спостерігаючи, як корчмар відкриває пляшку кларету — червоного сухого вина з Бордо — і обережно наповнює ним келих. Коли корчмар відійшов, Роша продовжив: — Вбивати тебе я не збираюся. Поки що, принаймні. Ось що: піди-но до вдови і вручи їй цей гаманець. Тут їй вистачить до кінця днів. Поясни, як слід, мовляв, її чоловік сам у бійку поліз, а ви тільки пропозицію торгову хотіли зробити. Хто ж знав, що це так його виведе? Ось і налетів на ніж.

— Та хіба вона повірить у такі байки, та ще глянувши на мою пику? — заперечив Джонні.

— Ну, якщо зовсім не дурна, то не повірить. Мені до цього діла немає. Або вона зрозуміє, що треба гроші взяти і рот закрити, або ти натякнеш, що нещастя може статися і з нею, і з її худобою, і з її будинком. Ти зрозумів? Треба переконати, але не вбивати. Мені не треба зайвого шуму.

— Зрозумів, зроблю! — поквапився Джонні, дивлячись на гарячого гусака, що випускав пар.

— Та почекай. Це ще не все. Ввечері сьогодні з голодранцями своїми підеш у провулок кушнірів. Там будиночок один, господиня померла. Будинок я собі під склад приглянув. Уже з шерифом домовився, як тут спадкоємець з’явився, паршивий хлопчина. Загалом, налякайте його. Нехай завтра на мене будинок перепише. Інакше знайдуть у канаві. А якщо впертий буде — морду розмалюйте і що-небудь зламайте. Але дивись, без помилок на цей раз.

Роша поглянув у вікно на непорушну людину в чорному.

— Думаю, ти розумієш, що я маю на увазі.

— Зрозумів, зрозумів. Зроблю, сеньйоре, — кивнув Джонні, облизнувшись.

— Добре. Можеш йти. Тільки гаманець не забудь, голова.

— А ніжку гусака дозволите, сеньйоре? — облизнувся Джонні, не витримавши манливого запаху спецій.

— Ніжку? Та хоч цілого бери. Я ж не для себе замовив, а для Пауля. Думаю, він радий буде поділитися з тобою обідом.

Джонні, не довівши ніжку до рота, відразу відкинув її, як отруєну, і, закашлявшись, різко підвівся. Чемно поклонившись, він поспішив до виходу.

— Ей, Джонні! — кликнув його Роша. — Поклич Пауля сюди. Нехай поїсть гарячого. Заодно й поздоровкаєшся.

Лисий лише кивнув, потім виконав доручення і, махнувши своїм бійцям, попрямував до дому вбитого купця, по дорозі міркуючи, чи варто підпирати цієї ночі двері шафою та класти під подушку тесак.

❁❁❁

Першим із трійці прийшов до тями Джонні, одразу відчувши, що руки міцно зв'язані за спиною. Він сидів на підлозі, спиною до стіни, в тому ж будинку, в який нещодавно хотів вломитися. Поруч, без свідомості, також притиснуті до стіни, сиділи його компаньйони. Потім, примружившись, він окинув поглядом кімнату. Біля каміна сидів новий власник будинку, притискаючи вологий рушник до постраждалого ока. Це видовище викликало посмішку на обличчі Джонні, яка зникла при погляді уважних очей іншого молодого чоловіка, спрямованих на нього. Той сидів на стільці спинкою вперед, опершись на неї руками, в яких крутив відібраний у лисого кинджал.

— Не погано ви нам носи повтирали, удвох-то, — порушив мовчання ватажок бандитів.

— А їх зовсім не двоє, — заговорив слабким голосом бородатий товариш, що прийшов до тями. — Я цього майже придавив, як мене хтось по голові вдарив. Де ж цей ваш пацюк, що підло бити любить, га?

— Це був мій охоронець, який міг убити тебе кинджалом за напад на мене, але змилувався, вдаривши лише навершям, — спокійно і холодно відповів Кріс. — Після того, як вас розпізнали, всіх трьох, він вирушив за моїм дорученням за підкріпленням і незабаром прибуде сюди з дюжиною моїх людей. І якщо ми з вами не вирішимо це питання зараз, вони завітають у ваші будинки, спалять їх, а вас зариють у лісі за містом.

— Упізнали, кажеш? І хто ж нас тут упізнав? Сусідів ніби не видно, хіба що старий один міг пробовкатися, треба було його спочатку прирізати.

— Мій боєць і упізнав. Сусідів тут і справді немає, а зі старим у нас справ немає, — відповів Кріс. — Але це вже не важливо, Джонні, так? Не будемо ходити навколо. Хто і навіщо вас сюди прислав? Шериф, чи що?

— Та який шериф? Ми працюємо на людей серйозніших. А ти взагалі хто такий? Я думав, це той парубок тут власник.

— Я власник, але якщо ти зараз не почнеш відповідати, — гаркнув Ентоні, — то я задушу тебе цим же рушником!

— Він і справді власник, формально, бачиш, — продовжив Кріс, озирнувшись до друга і мигнувши, щоб той підіграв і не встрявав. — Але взагалі-то це моя будівля, у мене тут свої інтереси, а ім’я моє Крістофер Редкліфф. Прізвище, думаю, вам відоме.

На обличчі Джонні одночасно читалися нерозуміння, розгубленість і надія, а потім він видав недобру посмішку.

— І справді відоме, твоя родина була дуже впливова… була, поки твій тато не помер, як і мати. А ти сам-то чого вартий?

— Так, так. Мені це вже говорили. Але де вони зараз? Напевно, в тому самому лісі, в який доведеться завезти і вас. Розумієш, без батька вплив трохи ослаб, але все ж, зв'язки, статки і люди — залишились у мене, а я все своє, хоч і не довге, життя вчився від батька вести справи. А ви, дрібні бур’яни, стали у мене на шляху.

— Ну, не такі вже й дрібні, юначе, — сплюнув на підлогу Джонні. — Мій наймач тебе точно не злякається, а от тобі його варто було б.

— Плюнеш тут ще раз, — вставив Ентоні, — і я зламаю тобі щелепу.

— Ну, поки не дізнаюсь його ім’я, не почну боятись, — поставив пастку Кріс. — А значить, можу прикінчити вас, бо, можливо, за вами ніхто й не кинеться.

— Ага, як же, — хмикнув Джонні, але проковтнув наживку. — Мій господар, сеньйор Мігель Роша, могутня людина в цьому місті, він особисто мене сюди прислав.

— Що ще за Мігель, заїжджий іспанець, чи що? — фиркнув Ентоні.

— О, та це купець, не самий чесний, приїхав кілька років тому з Португалії, звідки його вигнали колеги по цеху за нечисту гру і махінації в межах гільдії купців, — посміхнувся Кріс. — Це що, ваш покровитель? Тоді мушу вас розчарувати, я йому не по зубам, це точно. Розумієш, Джонні, він чужий тут і його терплять тільки за подачки, які він змушений робити всім підряд, щоб його не вигнали за брудні справи і звідси. А я ж, навпаки, маю чисту репутацію, моя родина в хороших стосунках з іншими знатними та впливовими родинами. Шериф швидше нас послухає, ніж твого Рошу, до того ж, у Лондоні при дворі в мене теж є люди, які можуть шепнути Його Високості на вухо, що один негоціант ухиляється від сплати податків і торгує контрабандою. Та й шериф з радістю посадить всю його банду за ґрати, таких, як ти, наприклад, років так на десять, повір. А майно ваше конфіскують, звичайно ж.

— Добре, зрозумів я… — почав здавати Джонні. — Слухай, я людина служива і проста, мені роботу сказали зробити, ось я і роблю. Звідки нам з хлопцями знати, що це твій дім? Та й сеньйор мій ані словечком не обмовився, теж не знав, виходить. Ви вже якось самі обговоріть і домовтесь між собою, мені тільки наказано було переконати власника переписати дім на мого господаря.

— Немає в мене бажання говорити з таким, як він, — продовжив вигадувати Кріс. — Не хочу, щоб мене з ним бачив хто, бо ще репутація попсується. Ти ось що, сам йому і передай, що до чого, і що цей дім не продається ні за які гроші, а будь-яка спроба піти проти моєї родини буде рівноцінна початку війни між ним і десятком найсильніших родин цього міста, не інакше. Ну, що скажеш?

— А що сказати? — почав Джонні. — Мені зайвих проблем не треба, тим більше зі знаттю і аристократами. Завтра вранці і передам господареві все, як ти велів. Що він відповість, не відомо, лише знаю, що Роша справді з місцевими не ладнає і шуму намагається не піднімати, так що не полізе він до тебе, найімовірніше. А на нас з братією не сердься, робота в нас така, нічого особистого. Убивати і калічити ми й так не збиралися нікого, тільки на словах залякати, та пару синців прописати думали. Так що без образ, гаразд?

— Домовились, але, щоб без дурниць, — відповів Кріс, поклавши руку на пояс, де висів пістоль. — Ентоні, розріж мотузки…

Коли трійця беззбройних бандитів залишила дім, друзі ще кілька хвилин стояли під вікном і вслуховувались у тишу. Через кілька хвилин до дверей підбігла самотня сутула фігура, і Кріс відкрив двері, запрошуючи увійти жестом. Старий Джо, перевівши дух, усміхнувся друзям і почав свою доповідь.

— Вийшли вони з дому, як ошпарені, та наліво покрокували, а я їм на хвіст упав і слухав розмову всю, на очі не потрапляв, — почав розповідь дід. — Злі вони були і лаялися страшно, та тільки не на вас, а на якогось Мігеля, чи що. Мабуть, він їх і наняв до вас прийти…

— Так, — перервав його Ентоні. — Це їх господар, вони нам все розповіли. Але молодець, Джо, що запам'ятав.

— Так от, — продовжив дід. — Розлючені вони були і повторювали, що через того Мігеля ледь голів не позбулись, пощастило, що містер Редкліфф помилував, а міг і закопати. Потім той, що лисий, сказав, що час у шинок йти, нерви заспокоїти. А вранці до того Мігеля піде, та й розтлумачить, що не на той дім він зазіхнув, і порадить туди більше не лізти. А якщо господар впреться, то нехай когось іншого посилає, бо лисий зі своїми туди більше ні ногою. Довів я їх до шинку, і більше нічого важливого не почув. Лисий з другом здоровим в шинок зайшли, а бородатий сказав, що спати йде, бо сильно його по голові пригріли. Ви, до речі, про мене нічого не сказали?

— Не хвилюйся, Джо, — заспокоїв його Кріс. — Про тебе ніхто не знає, я сказав, що з нами був охоронець мій, який бородатого по голові приклав і бандюг в обличчя розпізнав. Так що тебе турбувати не повинні, вже точно. Налити тобі ще сидру?

— Ай, чого вже там, наливай, — махнув рукою дід. — І собі налийте-но, після бійки такої.

Випивши до дна кухоль сидру, старий протер рукавом сиві вуса і, попрощавшись з юнаками, пішов додому спати.

— Ну, здається, пронесло. Але треба буде наступний тиждень поостерігатися, і спати будеш у моєму маєтку, бо тут ще небезпечно, — звернувся Кріс до друга. — До того ж Елізабет дуже засмутилась, коли дізналася, що ти плануєш переїжджати в місто.

— Ось як, тоді поїдемо без зволікань, бо ще сестриця твоя когось сюди пришле, щоб мене вигнали з цього дому, — засміявся Ентоні, а потім схопився за підбите око. — Оце ж біда, болить добряче.

— Ще не пізня ніч, давай заскочимо до містера Клінтона, нехай огляне твоє око, а коні тут побудуть, старий сказав, що буде пильнувати…

❁❁❁

Містера Клінтона стук у двері застав за напруженою працею в лабораторії, де він проводив чергове дослідження внутрішніх органів убитого напередодні стражами упиря. Роздратовано зітхнувши в свою захисну маску з видовженим дзьобом і круглими скельцями для очей, доктор відставив інструменти вбік.

Вийшовши в коридор, він зняв маску і витягнув із «дзьоба» оцтову губку, що захищала від шкідливих випарів розкладаючоїся плоті та міазмів.

Звично відкривши віконце в дверях, він побачив дві знайомі фізіономії, хоча обличчя Ентоні зараз було важко впізнати. З посмішкою відкривши двері, він запросив товаришів увійти в дім.

— Мабуть, сталося щось термінове, якщо ви завітали до мене майже вночі, — сказав аптекар, проводячи гостей до приймальні.

— Вибачте, докторе, — почав Кріс, випереджаючи наступне питання Клінтона. — Але ми знову потрапили в халепу, і цього разу не з чудовиськами, а з людьми.

— Ось як, — здивовано підняв брову лікар. — Цікаво. Але знаєте, люди іноді можуть бути страшнішими за чудовиськ… Гаразд, кого оглядати першим?

— Ентоні, мабуть, — махнув рукою на друга Кріс.

— Ага, цього разу ви помінялися місцями, панове.

Після швидкого огляду доктор запевнив товаришів, що серйозних травм у обох немає. Клінтон приготував охолоджуючий компрес з ромашкою і наклав його Ентоні на постраждалу ділянку обличчя, звелівши поки що посидіти. Потім взявся за побиті ребра Кріса, наказавши юнакові зняти сорочку і сісти на табурет. Після цього аптекар вправно розтер спину постраждалого і наніс мазь з ромашки, календули та арніки на синці, щоб швидко зняти набряки і запалення. Подібна процедура була й для Тоні, який не забував «айкати» при кожному дотику мазі до обличчя. Все це зайняло не більше двадцяти хвилин, і за цей час друзі встигли розповісти лікарю про сьогоднішній інцидент. Клінтон досить серйозно їх вислухав і похвалив Кріса за кмітливість. А потім додав, щоб товариші проявляли обережність і намагалися вирішувати подібні питання за допомогою закону, бо світ поза законом — це глибока каламутна водойма, і ніколи не знаєш, який небезпечний хижак там ховається.

— Ну ось і все, панове, до ранку будете майже як нові і дивитиметесь на світ обома очима, — сказав доктор, завершивши процедури, і посміхнувся Ентоні, який вже зумів хоч якось бачити підбитим оком. — А зараз прошу вибачити, роботи ще багато, треба зробити кілька досліджень, поки труп не охолонув, як кажуть.

— А де це так кажуть? — здивувався Ентоні, застібаючи ґудзики дублету.

— Дуже вдячні за вашу невідкладну допомогу, містер Клінтон, — простягнув руку Кріс. — Сподіваюся, надалі ми не будемо так часто вас турбувати. Усього доброго.

— І я на це щиро сподіваюся, але тільки тому, що бажаю вам здоров'я і безпечного ведення справ, друзі мої. Але якщо будете проходити поруч по справах, я завжди радий вас бачити.

Покинувши дім і аптеку містера Клінтона, товариші зупинилися на перехресті.

— Ну і деньок вийшов, — заговорив Тоні. — Напружений якийсь, чи що.

— Не те слово, як і попередній, — засміявся Кріс. — І це ми ще агентство не відкрили.

— Боюсь навіть уявити. Ех, ну що, додому чи як?

— Чи в таверну по кухлю? — хитро усміхнувся Кріс.

— Хіба ж тобі завтра не до інквізитора вранці?

— Вірно, тому я й сказав «по кухлю», а не «по два».

— Тоді в «Корито»!

Весело сміючись, друзі попрямували до трактиру, де цього вечора виявилось не дуже багато відвідувачів, і товариші без труднощів зайняли вільний столик у кутку, біля каміна.

❁❁❁

— Ну, що будете, хлопці? — запитала молода брюнетка, яка працювала на роздачі та прибиральницею в корчмі «Біля розбитого корита». — З основних страв сьогодні ще залишились тушкована картопля з яловичиною та овочами, а також ячмінна каша з тріскою, зажареною в клярі, ну і залишилось ще кілька шматків пирога з…

— Дякуємо, але сьогодні ми будемо лише по кухлю елю, мабуть, вже пізно для таких трапез, — перервав дівчину Кріс.

— А ель, люба, дивись, щоб холодний був, — додав Ентоні. — І щоб хороший, найкращий, що у вас тут є.

— Та яка я тобі люба? — люто блиснула карими очима дівчина. — І ель у нас тут тільки хороший, це вам не забігайлівка для п’яниць.

— Вибачте, леді, у нас з другом був важкий день, — зупинив насуваючу суперечку Кріс. — Ми будемо вдячні, якщо ви принесете нам наше замовлення.

— Та вже бачу, що важкий, — косо поглянула вона на синяк Ентоні. — Але справжні джентльмени завжди повинні проявляти манери, що б там у них не сталося.

— Рейчел, а ну швидко до роботи! — почувся крик корчмаря з-за стійки.

— Досить язиком ляскати, їжа сама себе до столів не занесе.

— Та йду я, йду, містере Рідлі, — невдоволено, але смиренно відповіла брюнетка, а потім тихо додала: — Старий хрич, дістав вже…

— Пф, теж мені леді знайшлася! — вибухнув Ентоні, почувши останні слова дівчини.

— А ти ще поговори, і отримаєш у друге око, розумник! — відповіла одразу Рейчел і різко повернулась до стійки, так що її коса, прикрашена білим бантом, перелетіла через плече.

— Ну і дівиця, як із лісу вирвалась, не інакше, — похитав головою Ентоні.

— Може, справді з села якось перебралася недавно, от і кидається на відвідувачів з незвички.

— Ага… Так ти з самого ранку в місто поїдеш?

— Та ні, куди там. Інквізитор радше спатиме до обіду, після трапези.

— І то правда. А як взагалі думаєш, чи вдасться отримати аудієнцію? — запитав Ентоні. — Він же казна з ким не буде говорити.

— Ну, поки точно не знаю, — почав відповідати Кріс, відкинувшись на спинку крісла, щоб не заважати прийшлій дівчині розставляти кухлі з пінним елем. — Назву його секретарю чи охоронцю своє прізвище, скажу, що важлива та термінова для міста розмова.

— Думаєш, це безпечно? Навіть шериф до інквізитора не підходив без крайньої необхідності. Це небезпечна людина, все ж таки.

— Іншого вибору немає, — розвів руками Кріс. — Я повинен з ним поговорити, інакше нам не бачити агентства.

— Якого ще агентства? — поцікавилась дівчина, яка з цікавістю слухала обривок розмови, обслуговуючи клієнтів поряд. — Бухгалтер чи рахівник там часом не потрібен?

— А тобі-то що? Вуха розпустила тут! — фиркнув Ентоні.

— Я, взагалі-то, допомогти можу, ось і запитала, — гостро відповіла дівчина, блиснувши очима в бік юнака. — У самого-но вуха, як у мавпи!

— Та де ж ти бачила тих мавп? — засміявся, ображений Тоні. — На фермі у себе, чи у лісі поряд?

— Я місцева, взагалі-то, повернулась після чуми з Лондона, де навчалась, ось і працю нормальну шукаю. Так що, що там у вас за агентство? Торгівля, транспорт чи рибне підприємство?

— Ну… агентства ще немає, спочатку треба дозвіл від інквізитора отримати, — відповів Кріс.

— А для чого це ще? Адже тут шериф усіма справами керує, з ним треба говорити.

— Та говорили ми, але бачиш, справа незвична. Хочемо полюванням на нечисть зайнятися і людей рятувати, яким чудовиська дошкуляють у місті та околицях, — відповів Кріс, скривившись, думаючи, що Рейчел зараз почне сміятися з них.

— Полюванням? Хм, незвично. Це щось середнє між мисливцями та найманими вбивцями чи охоронцями? А як це взагалі працювати буде? Як людям знати, де вас знайти і що ви взагалі існуєте? Я про такі агентства не чула, хоча ідея непогана, вже я-то бачила, на що ці нелюди здатні. По дорозі сюди на наш караван з восьми возів та карет двічі нечисть нападала. Спочатку коло кладовища на трьох мертвяків натрапили, а потім в околицях лісу перевертень вискочив, та так, що двох на місці і загриз. Поки з тилу охорона підбігла, потвори і сліду не було, втекла разом із відкушеною ногою одного бідолахи. Так що ідея чудова, але над деталями попрацювати треба — я тут можу допомогти.

— Що ж, це прекрасно. Якщо ти в цьому розбираєшся, то будеш до речі, — розумно зауважив Кріс.

— Ще б пак, я в Лондоні вивчала юридичні та арифметичні дисципліни, а також торгівлю. Це мій батько купець, вирішив мене туди відправити, щоб я його справами займалася в майбутньому. У нього була ювелірна лавка і пару хороших постачальників із Близького Сходу та Азії.

— А чому була? — запитав з цікавістю Ентоні.

— Та тому що помер він під час чуми, а ще до неї постачання припинилися через ту ж чуму — тільки на континенті. Боргів накопичилося, навчання моє дорого коштувало, а батько мені не казав. От мама і продала все, що було, разом із крамницею, щоб я довчилася і було б на що жити якийсь час. А я вже про все дізналася, коли повернулася…

— Прикро, співчуваємо тобі, — протягнув Тоні.

— Через втрату батька чи через ювелірну крамницю? — різко запитала дівчина, свердлячи очима Ентоні.

— Ну, і через батька, і через крамницю теж.

— Але в першу чергу через батька, — серйозно відповів Кріс. — Адже рідних не повернеш, а грошей можна заробити.

— Ну що ж, якщо ви справді так думаєте, то ви непогані хлопці, і я вам допоможу, але не задарма, мою оплату обговоримо пізніше, — сказала Рейчел, сідаючи до них за столик. — Один мій друг, сержант із гвардії, похвалився мені сьогодні за кухлем елю, що завтра охоронятиме вхід до резиденції, де розмістився інквізитор. Йому наказано нікого не впускати, окрім важливих осіб, при високих посадах, але я впевнена, що він впустить і тебе на моє прохання.

— А з чого ти так впевнена? — засумнівався Ентоні. — Адже йому за це і влетіти може, якщо пустить якогось простака.

— Ну, знаєш, я тут теж не остання людина в місті, — образився Кріс. — Прізвище Редкліффів досить відоме.

— О, так ти ще й дворянин? Тоді проблем не буде. А сержант той у мене й так у боргу, я йому допомогла зі звітами та виписками розібратися, багато грошей заощадила, між іншим. Але пам'ятайте, що хоч інквізитор не має тут повної влади, – він є дуже могутньою та небезпечною людиною. Тому я не можу гарантувати, що мій знайомий стражник погодиться на це. І звичайно, я не можу гарантувати, що інквізитор погодиться на прийом, хоч ти і аристократ.

— Це зрозуміло. Ну, коли так, тоді так і зробимо. Як його звати?

— Томас, — відповіла Рейчел. — Томмі його кличуть, я на світанку замовлю за тебе слівце. А як з інквізитором поговориш — заходь сюди, розкажеш…

— Рейчел! Безтолкова ти дівка! — почувся розлючений крик від стійки. — А ну бігом до роботи, прилипла там чи що? За що гроші плачу?!

— Уже біжу, містере Рідлі, — промимрила дівчина, кривляючись, а потім повернулася до Кріса. — Гаразд, піду я, а після роботи подумаю, як краще бюро організувати і над робочими процесами поміркую. Удачі вам завтра!

— І тобі всього найкращого! — в унісон махнули рукою дівчині друзі.

Допивши ель, товариші неквапливо повернулися до будинку Ентоні і, приготувавши коней, вирушили до маєтку. У вітальні їх поглядом провела Елізабет, невдоволено цокаючи язиком, мовляв, знову пиячили до півночі, нероби. Махнувши їй рукою, вони розбіглися по кімнатах, щоб вона не побачила синців і не почала здіймати галас. На цьому черговий день, сповнений пригод та незабутніх вражень, добіг кінця…

⊱━⊰❁⊱━⊰

Кінець безкоштовного фрагменту. Всю книгу можна придбати в Google Play за посиланням:

https://play.google.com/store/books/details?id=Lu5aEQAAQBAJ